1 Розділ

    Космос не був безмовним. Він жив нескінченним рухом світла, що розливався між планетами, мов ріки між островами. Тисячі світів оберталися навколо єдиного центру - великої зорі-королівства, яка не просто світила, а керувала всім, що існувало в цій системі. Її називали Серцем Галактики. Вона виглядала настільки великою, що здавалося, ніби сам космос підлаштовував свій ритм життя під її світіння. Навколо неї, на різних відстанях, кружляли планети-королівства. Кожна мала власну природу, власну силу і власну магію. Одні були вкриті океанами, що світилися зсередини. У їхніх водах плавали істоти з прозорими тілами та сяйливими крилами. Інші - складалися з гір, які плавно змінювали форму, наче дихали разом із вітром. Були планети, де росли ліси з кришталевих дерев, і кожен їхній лист дзвенів, коли торкався повітря. А існували й такі, де магія перепліталася з технологіями: міста ширяли над поверхнею, тримаючись у повітрі завдяки енергії, яку давала центральна зоря. Всі ці світи виглядали різними. Але вони були єдиними, бо їх об’єднувала коаліція. Союз, який тримався не на страху чи силі, а на рівновазі. І ця рівновага мала своє джерело глибоко в Серці. Центральна планета не була схожа на інші. Вона не мала диких океанів чи нестабільних ландшафтів. Її поверхня здавалася гармонійною, продуманою та майже ідеальною. Тут природа не зникла - вона впліталася в архітектуру. Міста не руйнували простір, а продовжували його. Кришталеві вежі проростали із землі, немов велетенські дерева. Дороги світлилися м’яким сяйвом, реагуючи на кроки тих, хто по них ішов. Повітря видалося теплим і чистим. Навіть вітер тут здавався незвичайним; він не дув навмання, а легенько торкався усього навколо. У самому центрі цього світу стояв палац. Він був не просто резиденцією правителів, а справжнім символом коаліції. Його стіни складалися з напівпрозорих кристалів, що змінювали колір залежно від часу… Хоча часу тут, по суті, не існувало. Бо не існувало ночі. Світло завжди залишалося. М’яке, золоте й рівне, воно огортало все довкола, не даючи тіням народитися. Саме тут і правили король з королевою. Піддані їх не боялися. Їм довіряли. Правителі дбайливо підтримували баланс між планетами та дотримувалися милосердного правління. Через це, кожна цивілізація, якою б сильною вона не була, визнавала їхню владу.
Але навіть вони виявилися ненайважливішими у цій системі. Справжнє серце рівноваги знаходилося значно глибше. Воно розташувалося під шарами залів, під мостами світла, під тихими коридорами, де навіть кроки звучали інакше. Там, у прихованій залі, існував кристал. Його ніколи не створювали і не знаходили. Він… просто був. Здавалося, він існував ще до того, як з’явилися планети і до того, як світло стало світлом. Його поверхня здавалася гладкою, але в глибині щось повільно і майже непомітно рухалося, ніби сам Всесвіт дихав усередині нього. Кристал не просто випромінював енергію. Цей камінь тримав баланс. Якщо десь виникала нестабільність, то він швидко згладжував її. Якщо якась планета втрачала гармонію, кристал повертав її в рівновагу. Ніхто точно не знав, як саме артефакт працює. Але всі розуміли одне:
якщо він зникне - зникне і порядок. Саме тому його охороняли четверо. Чотири воїтельки, кожна з яких уособлювала силу, яку не можна було зламати. Вони ніколи не залишали свій пост, не відволікалися і не спали. Бо навіть найменша помилка могла коштувати світу занадто дорого. І все ж... помилка таки сталася. Двом принцесам - маленьким донькам правителів також суворо забороняли наближатися до тієї зали.
- Туди не можна. - Завжди повторювали їм. І діти кивали. Але цікавість… Цікавість завжди була сильнішою. Дівчатка знали про кристал не все, а лише те, що їм дозволяли знати. Що він важливий. Що він небезпечний. І що їм ніколи не можна до нього підходити. Саме тому артефакт постійно не давав їм спокою. Принцеси росли в ідеальному світі, де не було страху, болю чи втрат. Але разом із цим у них не було і відповідей. Того дня Серце світило так само, як і завжди. Планети оберталися. Міста сяяли. Життя тривало. Великий палац здавався незвично тихим. Король і королева вирушили на далеку церемонію - одну з тих, що скріплювали союз між планетами. Чотири воїтельки  супроводжували їх. Слуги говорили пошепки. Коридори, зазвичай наповнені рухом, тепер здавалися порожніми й довгими. А в глибині будівлі, в місці, де навіть світло поводилося обережніше, дві маленькі постаті робили крок, який змінить усе. І космос… ще не знав, що скоро навчиться темряві.

- Ти впевнена? - Прошепотіла світловоса принцеса Естель, стискаючи край сукні. Темноволоса сестра Селена озирнулася. В її очах блищала не обережність, а радше рішучість.
- Вони щось приховують від нас.
- Але якщо…
- Ой, повір мені, нічого не станеться.
Її голос прозвучав тихо, але впевнено, і цього вистачило. Вони йшли довго. Спускалися сходами, які ставали все вужчими. Повітря тут здавалося іншим, прохолоднішим та густішим, і наче саме світло ховалося тут, тремтячи. Коли дівчата нарешті зупинилися перед великими дверима, прикрашеними складними візерунками, серце світловосої забилося швидше.
- Ми ще можемо повернутися. - Зауважила вона. Селена не відповіла. Вона вже торкнулася дверей, тож ті відчинилися. Зала виявилася величезною. Світло тут не просто сяяло: воно текло, мов ріка, розливаючись по стінах і підлозі. У самому центрі, на високому постаменті, знаходився кристал. Він виглядав прекраснішим, за все, що вони коли-небудь бачили.
- Це… він? - Ледве чутно сказала Естель. Сестра поволі кивнула. Принцеси підійшли ближче. Кожен крок луною віддавався в тиші. Здавалося, сама зала спостерігає за ними, затамувавши подих. Кристал невпинно пульсував, ніби живий. Селена простягнула руку.
- Не треба… - Попросила світловоса, але було вже запізно. Пальці дівчинки торкнулися холодної та гладкої поверхні. І світ на мить завмер. А потім артефактом пробігла тонка і майже непомітна тріщина. Вона пройшлася крізь нього, мов тінь, якої не повинно було існувати. Світло здригнулося.
- Що… - Видихнула Селена. Тріщина розрослася. Кристал розколовся. Звук був тихим, але він почав відлунювати у всьому Всесвіті. Одна його частина залишилася світлою, а інша… потемніла. Не просто втратила сяйво - вона поглинула його. Чорна й глибока, немов безодня, частина почала випромінювати щось нове. Щось, чого раніше не існувало. Темряву. Вперше за весь час, світло в залі згасло. І в цій неприродній, холодній тиші дві маленькі постаті зникли без жодного крику чи сліду. Залишився лише розколотий кристал… і нова сила, що прокидалася разом із ним. Кажуть, саме тоді у світі з’явилася ніч. І разом із нею - страх. Але це вже інша історія.