3. Перший кристал

День спускався з гір, коли Алеріс і Серана нарешті побачили з висоти останній відрізок шляху, що вів до земель племені. Осінь тут була важча, ніж на півночі. Повітря стояло нерухоме, густе від запаху сирої землі й диму. Між темно-жовтих крон здіймався дим — то горіли вогнища, біля яких кочівники сушили м’ясо, плавили смолу, варили свої дивні відвари. Вони ще не бачили чужинців, але в повітрі вже стояла настороженість, наче сама земля знала, що з півночі прийшли ті, кого не чекають.

Алеріс спинився, опершись на спис, і мовив, не дивлячись на Серану: — Пам’ятай, не говори, якщо тебе не питають. Ці люди не люблять сторонніх.

— Вони не люблять інквізиторів, — тихо поправила вона. — А нас упізнають по плащах ще до того, як ми ступимо в їхнє поселення.

Вітер ворухнув його білий плащ із вицвілим знаком Ордену. Він не відповів. Мовчання було його щитом, як і завжди. Йому здавалося, що слова часто лише псують правду — як вода, налита в переповнену посудину. Серана, навпаки, не витримувала тиші, хоч намагалася її прийняти як частину служби поруч з ним.

— А якщо вони нападуть? — спитала вона після хвилі.

— Не нападуть, — відповів він коротко. — Якщо ми не змусимо.

Після цього вони рушили вниз, і з кожним кроком повітря густішало — важке, тепле, з присмаком попелу. Під ногами тріщали сухі гілки, а десь у долині чувся глухий стукіт барабанів — повільний, рівномірний, ніби самі дерева задавали ритм. Серана вдивлялася в обрій, де між дерев мелькали рухи людей, і в її серці наростав неспокій.

Плем’я зустріло їх не словами, а очима. З темряви лісу вийшли троє — високі, темношкірі від сонця, з розмальованими обличчями. На шиї кожного висіли зуби й уламки кришталю, потьмянілі, як стара пам’ять. Їхні списи тремтіли у руках, але не від страху — радше від рішучості.

— Ви з півночі, — мовив один, старший, з шрамом через губу. — Від Ерадена?

Алеріс кивнув, хоч знав, що це не допоможе.
— Ми з Ордену. Ми шукаємо кристал, що належав вашому народові. Його було втрачено, і світ стає слабшим без нього.

На мить у поглядах людей промайнуло щось схоже на гнів.
— Кристал не належить світові, — сказав старший. — Він належить тому, хто його пробудив.

— Його пробудили давні далгаріани, — відповів Алеріс спокійно. — Ви ж самі кажете, що походите від них.

Старший усміхнувся — дивно, гірко.
— Давні давно покинули нас, як і всі, хто колись шукав світла. Ми не віримо ні вам, ні вашому Королівству. Коли інквізитори приходять — за ними йде кров.

Серана зробила крок уперед, але Алеріс ледь помітно зупинив її рухом руки.
— Ми не несемо війни. Лише питаємо, — сказав він. — Якщо кристал тут, нам потрібно знати.

Старший сплюнув у землю.
— Його більше немає. Ви запізнилися. Прийшов інший — з очима, що палають, і голосом, у якому тремтить сама земля. Ми віддали йому камінь, бо він сказав, що врятує нас.

— Кхеменет, — прошепотіла Серана.

Тиша впала різко. Навіть барабани десь у глибині стихли.
Старший дивився на них довго, а потім ледь кивнув.
— Так, він. Ми не знаємо, хто він насправді. Але коли він торкнувся кристала, небо на заході стало червоним, і наші діти кричали уві сні. З того дня ми не спимо спокійно.

Алеріс не зрушив з місця. Він дивився в очі старому й відчував — не бреше. Навпаки, цей страх був справжнім, древнім, як сама пам’ять про богів.
— Коли це сталося? — спитав він.
— Чотири дні тому. Він пішов на південь. За ним ішли троє наших, але не повернулися.

Алеріс повільно перевів подих.
— Ми підемо за ним.

— І помрете, як ті троє, — відповів старий. — Бо він уже не людина.

Він повернувся, дав знак рукою, і люди племені розійшлися. Дехто плюнув у землю, дехто відвернувся. Вони не напали, але й не допомогли. Їхня байдужість була гіршою за ворожість.

Серана тихо сказала:
— Вони його бояться. Але в їхніх словах — майже шана.

Алеріс кивнув.
— Так завжди. Люди схиляються перед тим, що не розуміють.

Вони рушили крізь поселення. Хати з глини й дерева стояли низько, немов пригнуті до землі. Біля входів горіли дрібні вогні, схожі на ті, що лишають після себе зірки, коли гаснуть. Діти дивилися на них із темряви, мовчки. Ніхто не зупиняв, ніхто не кликав.

На південній межі поселення стояв старий ідол — кам’яна постать без обличчя, обмотана шматтям. У його грудях — порожня виїмка, кругла, ніби туди колись вставляли щось велике, сяюче.

— Ось де був кристал, — сказала Серана. Її голос ледь тремтів. — Вони справді віддали його.

Алеріс поклав долоню на камінь. Холодний. Але всередині відчувалося щось — відгомін, залишок енергії. Його пальці защеміли, і він відчув, як щось мовчки ворушиться під землею.

— Він забрав не просто кристал, — тихо мовив він. — Він забрав основу їхньої віри.

Серана зітхнула.
— Якщо він піде далі на південь — це вже землі беззаконня. Там давно немає Ордену.

— Тим більше ми маємо йти, — відповів він. — Інакше все, що ми робимо, втратить сенс.

Ніч застала їх уже за межами племені. Вітер гойдав верхів’я дерев, і ліс здавався живим — він ніби дихав поруч. Вогонь, розведений між камінням, кидав бліде світло на обличчя Серани. Вона сиділа, обійнявши коліна, й дивилася в полум’я.

— Я не розумію, — сказала вона після довгого мовчання. — Якщо Кхеменет справді знає, що робить, чому все навколо тріщить по швах? Чому люди сходять з розуму, чому магія нестабільна, як полум’я на вітрі?

Алеріс дивився в темряву.
— Бо, можливо, його мета — не врятувати, а завершити.

— Завершити?.. Світ?

— Може, не світ. Може, тільки те, що ми вважаємо порядком.

Він говорив спокійно, але його голос був глибший, ніж звичайно. В ньому чулась тріщина — як у камені, що починає розколюватися під власною вагою.

Серана дивилася на нього й відчувала дивне змішання — повагу й жаль. Він здавався людиною, що не боїться ні смерті, ні істини, але живе, немов на краю розуміння.
Вона тихо сказала:
— Ви іноді говорите, наче самі не вірите в Орден.