2. Шлях на південь

Вітер з півночі ніс запах вогкості й диму. Осінь уже вступила у свої права — ліс важко дихав, і жовті листи, зриваючись з гілок, падали просто під копита коней. Ми рухалися повільно, не кваплячись, бо поспіх у цих землях — найгірший супутник. Коли навколо стільки невідомого, навіть власний подих здається зайвим шумом.

Серана їхала трохи позаду, уважно вдивляючись у стежку, що звивалася між деревами. Її плащ був злегка зволожений туманом, а темне волосся вибивалося з-під каптура. Вона не говорила вже довгий час, лише зрідка кидала короткий погляд на мене, ніби боялася порушити спокій.

Ми покинули землі Ордену два дні тому. Замкові вежі давно розтанули за спиною, а дорога все вела на південь — до кордонів диких народів, де, за словами розвідників, було знайдено кристал. Світ ставав густішим, темнішим, ніби сама магія у повітрі змінювала колір.

— Тиша тут дивна, — озвалася Серана. — Наче ліс слухає нас.

— Він завжди слухає, — відповів я, не обертаючись. — Питання в тому, чи відповідає.

Вона всміхнулася ледь помітно.
— Ви часто говорите, ніби все має голос.

— Бо має. Кайосава — не лише зірка. Вона — пам’ять світу. І все, що живе, носить у собі її відлуння.

Серана опустила погляд.
— Я думала, інквізитори не вірять у такі речі.

— Інквізитори не заперечують. Ми просто не поклоняємось.

Її мовчання після цього було тихе, спокійне, навіть поважне.

До полудня ми спинилися біля старого мосту. Камінь був слизький від моху, струмок під ним — каламутний, але неглибокий. Я спішився, перевірив опори. Міст тримався дивом, та перейти можна було.

— Тут колись стояло поселення далгарійців, — мовив я, розглядаючи руїни на іншому березі. — Бачиш оті камені з різьбленням? Вони не прості.

Серана злізла з коня, підійшла ближче.
— Здається, ніби час їх не торкнувся.

— Магія, — відповів я коротко. — Вони закладали її в усе — навіть у стіни.

Вона торкнулася каменю пальцями, і в повітрі відгукнулося тихе потріскування. Мить — і на поверхні промайнуло слабке світло, схоже на дихання.

— Відчуваєш? — спитав я.

— Так. Тепло... ні, радше спогад. Ніби хтось колись стояв тут і чекав.

Я глянув на неї. У цих словах була правда. Магія не завжди показує силу — частіше вона показує залишки чужих доль.

— Підемо далі. Ми не повинні будити те, що спить, — сказав я нарешті.

До вечора дорога почала здійматися вгору. Осіннє небо стало важким, туман збирався в долинах, і кожен звук лунав приглушено. Ми зупинилися біля старої сторожової вежі — без даху, без дверей, але ще придатної, щоб сховатися від вітру.

Я розпалив невелике вогнище, а Серана принесла хмиз. Її рухи були обережні, майже ритуальні. Вона добре вміла зберігати спокій — навіть тоді, коли сама природа здавалась ворожою.

— Ви завжди такі холодні, інквізиторе? — спитала вона зненацька, коли я сів біля вогню.

Я підняв погляд.
— Холод — не в мені. Це лише спосіб не стати здобиччю власних емоцій.

— А якщо емоції — це частина сили? — тихо відповіла вона. — Моя мати казала, що без почуття немає життя.

— Можливо. Але без контролю — немає розуму.

Вона зітхнула.
— Ви боїтесь втратити себе.

— Усі бояться, Серано. Навіть ті, хто каже, що ні.

Ми замовкли. Вогонь потріскував, за стінами шумів ліс. На небі, крізь рвані хмари, блимнула Кайосава — холодна, синювата, мов кристал, що дивиться згори.

Серана теж підняла очі.
— Вона справді стає ближчою.

— Так, — відповів я. — І що ближче вона, то менше спокою у світі.

Її погляд затримався на мені, ніби вона хотіла щось сказати, але передумала.

Наступного ранку ми рушили далі. Осінній вітер гнав сухе листя, гілки скрипіли над головами, і час від часу вдалині чулося каркання ворон.

— Ви жили в Ордені з дитинства? — спитала Серана.

— З семи років.

— І вам ніколи не хотілося... піти? Просто жити, як люди?

Я подумав, перш ніж відповісти.
— Хотілося. Але коли бачиш, як магія знищує тих, хто не готовий її носити, — розумієш, що хтось мусить залишитись.

— А якщо хтось просто хоче зрозуміти її, а не керувати?

— Тоді він іде найтоншою дорогою. Між вірою і божевіллям.

Серана замовкла. Вона слухала, але в її очах блиснув сумнів. Не заперечення — радше тінь думки.

На третій день ми вийшли до рівнини. Туман розступився, і перед нами відкрився вид на далекі пагорби. Там, де земля вкривалася червоними деревами, починались землі диких народів.

— Отже, ми вже близько, — сказала Серана, стишуючи коня.

— Так. Але саме зараз треба бути найобережнішими. Їхні сторожі можуть бачити нас здалеку.

Ми рушили далі повільно, майже не розмовляючи. Звуки змінилися — замість пташиного співу чути було лише вітер і потріскування сухих гілок.

Ближче до вечора ми знайшли руїни старого храму. На каменях ще зберігалися символи далгарійців — кола, переплетені з лініями, що нагадували зоряні карти. У центрі — розбитий вівтар.

Серана підійшла ближче, нахилилася.
— Вони поклонялися Кайосаві?

— Не зовсім. Вони вивчали її. Вважали, що світло зірки — це дзеркало душі Бієта.

— А якщо дзеркало розіб’ється?

— Тоді все, що ми бачимо, стане лише відображенням нашого страху.

Вона глянула на мене.
— Ви боїтесь?

— Завжди, — відповів я спокійно. — Страх — це теж вчитель.

Коли сонце сіло, ми стали табором біля храму. Серана запалила вогонь, а я переглядав свої записи. У повітрі стояв запах моху й дощу.

— Інквізиторе, — сказала вона раптом, — ви колись когось кохали?

Я підняв голову. Її обличчя було освітлене полум’ям — юне, але втомлене, з тінню тих питань, які не можна ставити.

— Колись, — відповів я після паузи. — Але інквізитор не має права тримати серце, коли весь світ тримає подих.

— Можливо, саме це і є наша найбільша помилка, — прошепотіла вона.

Я не відповів. Лише слухав, як тріщить полум’я.

Ніч принесла сни. Мені снився Кайосава — не як зірка, а як очі, що дивляться крізь мене. Навколо — холод, і голоси, подібні до вітру.
Я прокинувся рано, коли ще темно. Серана спала, загорнувшись у плащ, і на її обличчі був спокій, якого мені давно не дано.