1. Моє ім'я Алеріс

Мене звуть Алеріс. Ім’я це означає «Страж магії» — або «Страж магічного світла». Я інквізитор. Все моє життя присвячене контролю магії і протидії тим, хто перетворює її на хаос — культу, відомому як Орден «Ока».

Магія оточує нас повсюди, як невидимий подих Кайосави. Вона — у кристалах, що світяться холодним блакитним світлом, у спалаху вогню, у дотиках людей, які прагнуть більшого, ніж можуть витримати. Я бачив тих, кого ці кристали ламали, наче скло: спершу високі наміри, потім жадоба сили, а далі — божевілля. Другий чи третій кристал здатен змінити розум, і навіть найчистіше серце стає отрутою для себе та інших. Я — перешкода на шляху тих, хто жадає більше, ніж світ може дати.

Я бачив, як магія рятує, і бачив, як магія вбиває. Різниця лише в тому, хто її тримає. Інквізитор мусить навчитися керувати нею все життя; лише тоді вона не поглине тебе. Я вчився, і я продовжую вчитись. Кожен день, кожен ритуал, кожне полювання — це урок, що нагадує: світ не прощає слабкості.

Сьогодні — 5997-й рік. Лічильник циклу наближається до критичної точки. Кожну тисячу років Кайосава наближається до Бієта, і магія стає неврівноваженою. Світ стоїть на межі катастрофи.
І Обраний… він ще не з’явився.

Ми чекаємо його приходу, але я знаю: просто знайти його — недостатньо. Він має залишитися розумним, не піддатись страху чи спокусі влади, не зійти з розуму під тиском сили, яку ще не усвідомлює. Він має стати жертвою заради порятунку — жертвою, яка навіть не знатиме про це. І моя задача — уберегти його від власного божевілля, щоб цей світ ще мав шанс вижити.

А поки… наш світ помирає.

Королівство Ераден розпочало полювання на всіх магів, які не служать його владі. Вони називають це «порядком», але для решти це — лише кривава жорстокість. Магів ловлять, як звірів, аби підкорити їхню силу і перетворити на зброю.

Культ, натомість, «рятує» магів від рабства королівства, але їхня опіка веде до безумства. Вони переконують обдарованих, що магія — це дар, яким треба жити, поки ті не згорають від власної спраги сили.

Банди й мародери нишпорять по покинутих форпостах і старих підземеллях, шукаючи золота, артефактів і знань, що залишилися від давніх цивілізацій.
Дикі народи охороняють руїни далгарійців — тих, хто колись врятував Бієт. Підземелля, які вони стережуть, ховають мудрість і таємниці тих, хто створив кристали, големів і ритуали для випробування сили Обраного.

Далгарійці знали: магія — це не сила, а баланс. Саме завдяки їхньому спадку світ ще тримається на межі. Але цей спадок забутий. Його шукають усі — хто з жагою влади, хто заради виживання, хто з вірою… або фанатизмом.

Големи, створені далгарійцями, нагадують: сила без контролю веде до руйнування. І саме ця сила може або врятувати, або знищити Бієт.

Але я мушу рухатись далі. Маю вчитись і…

Несподівано двері кабінету відчинилися, і всередину увійшла дівчина у темній мантії. Вона була невисокого зросту, худа, з чорним як ніч волоссям і зеленими очима, що світилися на тлі напівтемряви.

— Інквізиторе, — промовила вона тихо, але твердо. — Ви просили повідомити, коли знайдуть черговий кристал… Його виявили на півдні. Наразі він під контролем диких народів.

Я підвів погляд від пергаментів.
— Дикі народи… — повторив я. — Вони не люблять чужинців. Але у нас немає часу, щоб збирати людей. Вирушаємо на світанку. Накажи готувати коней.

— Інквізиторе, але ж це небезпечно. Якщо вони нас побачать...

—Вони нам не допоможуть, Серано. Для них ми — вороги, посланці Ерадену, ті, хто спалює магію в ім’я порядку.
Та ми шукаємо не війну, ми шукаємо причину.
І ще... Я хочу побачити, чого ти навчилась. Це твій шанс проявити себе.

Серана схилила голову.
— Я не підведу вас, вчителю.

Вона зникла за дверима — і я був майже певен, що вона ледь не побігла до конюха, аби виконати наказ.

Коли її кроки стихли в коридорі, я підвівся.
Свічки мерехтіли, тіні грали на стінах.
У кам’яному вікні відбивався нічний дощ.
Я глянув на свій щоденник — стару шкірясту книгу, сторінки якої давно пахли пилом і попелом.
Там, серед нотаток про ритуали і пророцтва, лежала записка з одним словом:
«Кхеменет».Ім’я того, хто шукає кристали раніше за нас.
Ім’я яке здавалося сам час вирішив забути, але не забув я.

Що ж… кристал у дикого народу. Один із перших, який, без сумніву, захоче отримати Кхеменет. Можливо, не все так безнадійно.

Ранок зустрів нас холодним вітром. Туман стелився долиною, мов старий саван. Двоє інквізиторів вирушали з замкової гори, що належала Ордену. Сонце ще не піднялося, але край неба вже заливався тьмяним сріблом.

Ми мовчки проїхали крізь ворота. Каміння під копитами відбивало відлуння, наче пульс мертвого серця міста. Я глянув у бік Кайосави — велика блакитна зірка ще блідо горіла на світанковому небі.

— Можливо, саме там, на півдні, ми знайдемо того, кого шукаємо, — сказав я.
Серана подивилася на мене, не кажучи нічого.
І певно добре що не сказала.

Я відчував, як Кайосава стає ближчою. Повітря було важким, немов наповненим невидимою енергією.
Магія прокидалася.
І десь там, серед хмар і забутих храмів, чекало те, що змінить усе.