Розділ 7

Моя рутина ніколи не змінюється, і, певною мірою, це навіть тішить. Ніяких несподіванок, ніяких пригод, ніякої невизначеності. Просто ще один звичайний день.
Спускаючись сходами, та  вийшовши надвір, я зрозуміла, наскільки погіршилася погода.
Холодний, мокрий вітер одразу вдарив у обличчя, змушуючи мене мимоволі зіщулитися.
Я зітхнула, втягнувши голову в плечі. Моя м'яка біла кофта зовсім не підходила для такої погоди — тепла м'яка танина , але і вона  не дуже захищала від пронизливого холоду, і кожна крапля дощу залишала на ній вологі плями. Але повертатися назад, щоб переодягнутися, часу не було.
Я дано не пам'ятає такого . Осінь в Лос-Анджелесі  завжди тепла , але сьогоднішні новини показали що цього разу буде не так . 
Сховавши руки в рукава, я прискорила крок до машини, намагаючись не звертати уваги на те, як краплі стікали по обличчю, змішуючись із поривами холодного вітру.
Я завжди заїжджаю до Мейсона після його вечірок. Хтось має його розбудити, поки він сам не нагадає про обов’язки.
Зупинившись перед знайомим будинком, я натиснула дзвінок і трохи притупнула ногою по мокрій плитці, щоб зігрітися. Двері відчинилися майже одразу.
— Добрий ранок, місіс Холт.
— Софі, добрий. Заходь, — тепло відповіла вона, відступаючи вбік.
Я ступила всередину, відразу відчуваючи затишне тепло дому, що обіймало, немов м’яка ковдра. 
Місіс Холт, як завжди, виглядала бездоганно. З витонченою фігурою, бездоганним відчуттям стилю й тихою, але впевненою манерою триматися, вона випромінювала спокій, який трохи заспокоював і мене.
З роками я почала помічати, наскільки вони з Мейсоном схожі — не лише зовні, а й у манері триматися, у дрібних звичках і в тих легких рухах, що видають характер. Раніше я не звертала на це уваги, але після стількох років дружби ці деталі стали очевидними.
— Він ще спить? — запитала я, стягуючи з себе мокру кофту й вішаючи її на гачок.
— Як завжди, — вона хмикнула, склавши руки на грудях. — Здається, ця твоя місія стає традицією.
Я лише знизала плечима.
— Якщо я цього не зроблю, він так і не прийде в себе до обіду.
Місіс Холт усміхнулася, похитавши головою:
— Ти вже снідала, люба?
— Так.
— Але хоч чаю чи кави з нами вип’єш?
— Залюбки.
— Чудово. Іди, піднімай його, а я тим часом накрию на стіл.
Кивнувши, я піднялася сходами, прямуючи до кімнати Мейсона. Його двері були ледь прочинені, і звідти долинало рівне, спокійне дихання. Ледь відчутний запах його вечірнього одеколону ще тримався в повітрі, змішуючись із прохолодою ранку.
Я обережно зазирнула всередину — і, звісно, картина була саме такою, як я очікувала.
Мейсон лежав на животі, зарившись обличчям у подушку, а ковдра була хаотично скинута на підлогу, ніби він вів із нею нічну війну. Одна рука звисала з ліжка, інша була під головою. На столику поруч стояла наполовину порожня склянка води, а біля неї — телефон із вимкненим екраном.
Я схрестила руки на грудях, тихо зітхнула і, нахилившись ближче, сказала з легкою іронією:
— Час підніматися. У тебе на кухні вже чекає сніданок, і, здається, він не має наміру чекати вічно.
Жодної реакції.
Я закотила очі, нахилилася ще ближче.
— Якщо не встанеш зараз, я справді з’їм все сама.
— Ммм… — він лише щось нерозбірливо пробурмотів, навіть не поворухнувшись.
Ну добре. Він сам напросився.
Я вирівнялася, різко скинула з нього подушку, а потім підняла ковдру з підлоги й кинула її просто на нього.
Мейсон здригнувся, перевернувся на спину й нарешті розплющив очі, хоча одразу ж знову примружився.
— Софі, залиш мене в спокої… — хрипло пробурмотів він.
— О, вибач, пане ледарю. Я ж не хотіла порушити ваш священний сон, — сухо відповіла я.
Він натягнув подушку на обличчя.
— Якого біса ти тут?
— Бо я чудова подруга, яка не дає тобі проспати школу. І ще тому, що на кухні сніданок, і місіс Холт уже все накрила.
Він простогнав, відкинув подушку вбік і нарешті сів, скуйовдивши волосся ще більше. Його погляд був сонний, розгублений, але вже трохи живіший.
— Якщо там немає кави — я повертаюся назад у ліжко.
— Є. І навіть гаряча.
— Тоді ти офіційно врятувала цей ранок, — пробурмотів він.
— Я знаю.
Він кинув на мене короткий погляд.
— Ти сьогодні надто впевнена в собі.
— А ти сьогодні надто повільний.
Мейсон ледь усміхнувся, але не відповів. Підвівся з ліжка,  потягнувся, ніби намагаючись повернути собі реальність.
Я, задоволена своєю «місією», вийшла з кімнати й попрямувала вниз.
Кухня зустріла мене теплом, запахом свіжої кави, підсмажених тостів і солодкого сиропу. Дім виглядав живим, затишним, таким, у якому навіть ранок здавався трохи м’якшим, ніж він є насправді.
І вперше за ранок мені здалося, що все майже нормально
Я не була голодною, тому випила каву  й першою піднялася з-за столу, щоб помити посуд. Мейсон, як завжди, відклав усе на останній момент і пішов одягатися, а місіс Холт, поцілувавши мене в щоку на прощання, поїхала на роботу.
– Закінчиш – піднімайся до мене, – почула я його голос зі сходів.
Я тільки хмикнула, але відповіді не дала. Швидко склавши весь посуд, сполоснула руки й повісила чистий рушничок на ручку духовки. Потім піднялася до його кімнати.
Щойно переступивши поріг, я з розгону впала спиною на ліжко, втупившись поглядом у стелю. 
Але раптовий спогад про вчорашній вечір змусив мене підскочити.
– Фу, – скривилася я й змахнула руками, ніби намагаючись прогнати неприємну думку.
Мейсон, який стояв біля шафи, вибираючи футболку, обернувся до мене з лукавою посмішкою.
– Ти ж знаєш, Софі, я не сплю з ними в своєму ліжку. Ніколи.
– Хто знає, можливо, твої правила змінилися .– я глянула на нього з підозрою, схрестивши руки на грудях.
– Чого це раптом? Я ж не сам живу, – байдуже знизав він плечима.
Його безтурботність іноді дратувала, але в той же час і заспокоювала. У його світі все було простим і зрозумілим – без зайвих питань, без зайвих емоцій. Він не ускладнював собі життя, якщо була можливість обійти проблеми - він це робив .
Я знову впала на ліжко, підклавши руки під голову, але очі самі ковзнули за ним.
Питана про ню так і крутилися в голові , але я не стала псувати цим ранок . 
Мейсон поводився так, наче мене тут узагалі не було. Його абсолютно не збентежило ходити по кімнаті в одних трусах — він рухався впевнено, вільно, майже ліниво, ніби власною присутністю заповнював простір.
Я вперто намагалася тримати погляд не нижче його грудей, та це було важче, ніж я хотіла собі зізнатися. Чорт, чому він не може просто одягтися швидко й без шоу?
— Скільки ти набрав? — вирвалося в мене, коли він потягнувся до полиці. — Твої тренування ж відновилися не так давно.
— Точно не знаю, — його голос звучав самовдоволено, майже грайливо. — Але це пішло мені на користь. Я став сильнішим і витривалішим.
І він різко обернувся. Його погляд упився в мій, а тіло напружилося у навмисно показовій позі. М’язи чітко окреслилися під світлом, він ще й нахабно прогнув спину, ніби на сцені.
— Ти хезуєшся ? — я скривилася, намагаючись удавати байдужість.
— А що? Є чим! — зухвало відповів він і навіть провернув плечима так, щоб рельєф став ще виразнішим.
Я закотила очі, але відчувала, як кутики губ майже мимоволі тягнуться вгору. Це було безглуздо. Він поводився так, ніби спеціально знущався з мене. І найгірше те, що я ловила себе на тому, що мені… подобається.
Ні, стоп. Неправильно. Це ж просто Мейсон. Друг. Дурень, який не знає меж.
— П’ять хвилин до виходу, Мей, — сухо кинула я, сподіваючись, що мій голос не зрадив ані краплі того, що відбувалося в голові.
— Чорт! — буркнув він і поспіхом натягнув футболку.
Я мала б відчути полегшення, але замість цього впіймала себе на тому, що мені бракує цієї кількох секундної демонстрації. І саме від цієї думки стало ще важче приховувати посмішку.
Коли ми нарешті вийшли з будинку, повітря було насичене запахом мокрого асфальту й дощових крапель. Мейсон, тримаючи над собою чорний зонтик, кинув на мене хитрий погляд, від якого в нього завжди загорався погляд .
— Я можу дати тобі фору, все одно приїду першим, — його голос звучав надто впевнено, а усмішка майже дражнила. Він граційно відкрив дверцята свого чорного BMW M5, і на мить мені здалося, що навіть машина підкреслює його самовпевненість.
Я скептично примружилася й, замість відповіді, показала йому середній палець.
— Ой, яка ж ти мила, — розсміявся він, театрально приклавши руку до серця, ніби моє «привітання» зворушило його до глибини душі.
Я закотила очі й швидко сіла у свою машину. Серце билося швидше, ніж мало б. Я намагалася переконати себе, що ця гонка мені зовсім не потрібна, що це просто дитячі ігри. Але варто було побачити, як він хвацько зривається з місця, як мої пальці самі сильніше стиснули кермо, а нога натисла на газ трохи різкіше, ніж зазвичай.
Дорога блищала від дощу, а фари машин розрізали темряву тонкими смугами світла. Краплі повільно стікали по склу, створюючи розмиті візерунки, ніби місто розчинялося у воді.
Я знала, що цю «битву» я вже програла — надто добре розуміла, наскільки він умілий водій. І Мейсон це теж знав. Саме тому виглядав таким задоволеним, навіть не намагаючись приховати свій тріумф.
Коли ми зупинилися на стоянці, він вийшов першим — спокійний, розслаблений, із тією самою самовпевненою ходою, яка дратувала мене найбільше.
— Я ж казав, — зухвало кинув він через плече, і його хитра усмішка тільки підтвердила, що він цілком насолоджується перемогою.
Я вийшла з машини, розкрила зонтик і обдарувала його таким поглядом, що будь-хто інший уже б пошкодував про своє існування. Але не він.
— Всього кілька секунд, — відповіла я спокійно, поправляючи мокре волосся.
Йому було байдуже. Абсолютно.
Мейсон лише розсміявся і пішов уперед, залишаючи мене позаду з тим знайомим відчуттям, ніби він завжди буде на крок попереду — і на дорозі, і в цих наших безглуздих змаганнях, які ми навіть не визнавали.
Щойно ми зайшли до школи, тепле повітря коридору контрастувало з холодом дощу. Я зняла мокру кофту й різко струснула її, намагаючись позбутися води. Краплі розлетілися в різні боки — частина з них, звісно, полетіла просто на Мейсона.
— Софі! Ти серйозно? — він одразу підняв на мене підозрілий погляд.
— Так тобі і треба, — відповіла я, ще раз легенько тріпнувши кофту поруч із ним і не стримуючи сміху.
— Де хлопці? — я закинула кофту на руку й озирнулася по коридору.
— Як самовпевнено, Софі, — почулося знайоме ззаду.
За мить перед нами з’явилися Меддокс, Джейс і Вільям. Вони стояли біля шафок, ніби чекали саме цього моменту.
Меддокс схилив голову й криво всміхнувся:
— Ти справді думала, що ми будемо чекати вас під дощем?
Я фиркнула.
— Було б романтично, але ні.
І раптом ззаду мене міцно обійняли.
— Емілі… — видихнула я, одразу впізнавши її теплі руки.
Я розсміялася й відповіла на обійми, відчуваючи, як напруга ранку трохи відступає.
— Ти мокра, — засміялася вона мені у плече.
— Це все він, — я кивнула в бік Мейсона.
— Звісно, — одразу відповів він, піднявши брову. — Завжди я винен.
Я повернулася до хлопців, закидаючи кофту на плече.
— І не думайте, що я забула, як ви мене залишили під дощем.
Меддокс розвів руками:
— Ми берегли свої життя.
— Як благородно, — сухо відповіла я.
Вільям тихо засміявся, а Джейс лише похитав головою, ніби вже звик до цього цирку.
Емілі стояла поруч і спостерігала за всім із легкою усмішкою, ніби це була їхня щоденна вистава.
І, можливо, так воно й було.
Всі розсміялися, і ми продовжили рухатися коридором, розмовляючи й піджартовуючи. Але біля автомата з напоями натовп зупинився. Я вже приготувалася вибрати щось гаряче — очі ковзали між кнопками «каву з молоком», «капучино» та «гарячий шоколад» — коли помітила, що Мейсон стягує з себе свою кофту.
Серце чомусь на мить дало збій. Я різко відвернулася, ніби екран автомата став для мене найцікавішою річчю у світі. Зробила вигляд, що уважно вивчаю кнопки, хоча в голові було порожньо.
— Со… — почав він.
— Мей! — несподівано вирвалося з натовпу, й ми всі одночасно обернулися на голос.
Її довге волосся, ще вологе від дощу, прилипало до щік. Вона впевнено взяла в нього з рук кофту — наче це було належне їй право — а потім, не вагаючись ні секунди, нахилилася й поцілувала його в губи.
Моє дихання завмерло. Наче хтось різко вдарив мене в груди. 
В голові відбивалося лише одне: її губи торкнулися його. І він нічого не зробив, щоб зупинити.
Але навіщо йому це робити? Вони ж, напевно, зустрічаються. Це ж правильно…
Я відчула, як пальці самі стиснулися в кулак, а груди наче стягнула невидима мотузка. Серце билося так гучно, що я ледь не почула його відлуння у скронях. На кілька секунд мене просто скувало, і я стояла, немов у чужому тілі, дивлячись на цю сцену.
Коли нарешті відірвала погляд, то помітила хлопців. Вони були такими ж приголомшеними, як і я. Їхні обличчя видали все: здивування, розгубленість, навіть щось схоже на гнів.
– Якого… – почав Вільям, але Мейсон навіть не повів бровою. 
– Заткнись, Вільям, – кинув він тоном, що не залишав місця для заперечень.
Хапаючи свій напій, навіть не намагаючись приховати тремтіння рук, я розвернулася й пішла до класу. Не озирнулася жодного разу. Бо знала: якщо побачу його ще раз – цей погляд, ці губи, цю байдужість – я можу зламатися просто тут.
Сівши на своє місце, я повісила мокру кофту на спинку стільця та втупилася в зошит. Наче записи могли стерти з пам’яті те, що сталося кілька хвилин тому. Але навіть коли намагалася зосередитися, відчуття дискомфорту й глухого роздратування нікуди не зникало.
Раптом на плечі опустилася тепла, суха тканина.
– Тримай. Знаю, ти завжди мерзнеш, – тихо сказав Вільям, накидаючи на мене свою кофту.
Я здивовано кліпнула й підняла погляд.
– Дякую… Ніколь добре на тебе впливає, – злегка усміхнулася я, маючи на увазі його дівчину.
– Є таке, – кивнув він, а тоді жартома додав: – Хочеш, можу й назад забрати, якщо передумала.
– Навіть не думай, – я засміялася, міцніше загорнувшись у його річ. – Вона тепліша за мою.
Вільям усміхнувся, і саме в цей момент пролунав дзвінок. У клас зайшов учитель, і всі швидко зайняли свої місця.
Я відчула, як позаду мене хтось сів. Не треба було навіть озиратися – я й так знала, хто це. Присутність Мейсона відчувалася надто виразно: наче холодна тінь за спиною.
«Не звертай уваги», – наказала я собі, відкриваючи зошит і виводячи дату у верхньому кутку сторінки.
– Сьогодні розберемо нові алгоритми, – оголосив учитель, пробігаючи очима клас. Його погляд ненадовго зупинився на мені, але я вже була занурена у свої записи.
Другий приклад дався мені без проблем: я спокійно крок за кроком перевіряла всі числа, відчуваючи задоволення від точності власних обчислень. Але на третьому завданні зупинилася довше, нахилившись над зошитом, обережно перевіряючи кожен крок, повторюючи формули в голові. Серце трохи калатало — якось не хотілося зробити помилку, особливо зараз, коли до обіду залишалося лише кілька хвилин.
– І так, хто знає правильну відповідь? – підняв голову вчитель. Його очі пробігли класом, зупиняючись на кожному, хто наважився підняти руку.
Я вже тягнула руку, відчуваючи легке хвилювання, коли мене випередив Райан Хантлі.
– 3,56%.
Моє серце підстрибнуло, і відчуття тривоги миттєво стиснуло груди. Я швидко глянула у власний зошит, перевіряючи розрахунки ще раз.
3,35%.
– Чорт… – вирвалося тихо, ледве чутно. Мій погляд скосився до сусідів, але ніхто, здається, не помітив.
– Софі, щось не так? – раптом звернувся вчитель, нахилившись трохи ближче.
Я різко підняла голову й похитала.
– Ні, все гаразд, – сказала я, намагаючись приховати внутрішнє роздратування та розчарування.
Ще одна тема, ще одне завдання, яке доведеться розібрати самій, без чужих підказок. Я зітхнула, трохи напруживши плечі, і почала переписувати формули.
До обіду моя власна кофта вже висохла на батареї. Я акуратно склала її і пішла повз Вільяма, простягнувши йому річ.
– Дякую, – сказав він, і я відчула щиру теплою вдячність у його погляді.
– Завжди радий допомогти, – відповів він із легкою усмішкою.
Я перевела погляд на Емілі, яка в цей момент щось захоплено розповідала Джейсу.
— Ем, ходімо, — я м’яко взяла її за руку й вивела з класу, поки навколо лунав гул розмов і брязкіт шафок.
Мої пальці міцно стискали її долоню, ніби це могло якось втримати думки, що виходили з-під контролю.
— Все добре? — тихо запитала вона, кинувши на мене пильний погляд.
Я стиснула губи й кивнула:
— Так… має бути. Але…
— Ей, — Емілі зупинилася, злегка потягнувши мене за руку. — Ходімо сюди.
Ми підійшли до великого вікна в кінці коридору, де було тихіше, де можна було перевести подих без чужих допитливих очей. Звідси відкривався вигляд на двір, де мокрий після дощу асфальт відблискував під похмурим небом.
— Чому мене це так хвилює, Ем? — я стиснула руки в кулаки. — Я знала всіх його дівчат. Бачила, як він фліртує, зустрічається, розходиться… Чому зараз це відчувається інакше?
Емілі глянула на мене з розумінням і ледь помітною усмішкою.
— А чому ні? — вона знизала плечима. — Ви вже не діти, Софі. Те, що в тебе є почуття… або, краще сказати, вони починають з’являтися — це ж нормально.
— Ні, — відповіла я занадто швидко.
Вона схилила голову, уважно вивчаючи мене.
— Але чому?
Емілі ніжно взяла мене за руки, її пальці були теплими, заспокійливими.
— Софі, це ж не щось неправильне, — її голос був лагідним, але в її очах читалося більше, ніж просто співчуття. Вона розуміла мене краще, ніж я сама.
Я хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі.
Продзвенів дзвінок, змушуючи нас здригнутися.
— Не хвилюйся так, — сказала вона з усмішкою. — Це ж просто Мейсон. Той, кого ти знаєш усе життя.
Вона міцніше стиснула мою руку й повела до класу.
Я зробила глибокий вдих, намагаючись упоратися з хаосом у своїй голові.
Просто Мейсон.
Він же не зробить мені боляче… правда?
Урок промайнув швидко, майже непомітно. Слова вчителя пропливали повз, а думки плуталися, змушуючи мене раз у раз ковзати поглядом до вікна. Пощастило що це неодин із важливих предметів.  За шибкою сіре небо нависало над шкільним двором, а вітер зривав пожовкле листя з дерев, крутячи його у безладному танці.
— Ідемо, — Емілі легенько штурхнула мене в плече, змушуючи вийти з задуми.
Я кивнула й дозволила їй узяти мене під руку. Її тепло було звичним, заспокійливим, і на мить мені навіть здалося, що все гаразд.
Коридори заповнилися гамором — учні висипали з класів, створюючи суцільний потік голосів і руху. Ми пройшли повз шафки, де хтось сміявся, спершися плечем на металеві дверцята, а дехто поспіхом шукав підручники, нервово клацаючи замками. Запах випічки й кави з автоматів поступово ставав сильнішим, і я відчула, як живіт зрадницьки стиснувся від голоду.
Їдальня була, як завжди, заповнена. Гул розмов, дзенькіт підносів, вибухи сміху — усе зливалося в суцільний хаос. Ми лише переступили поріг, коли я побачила їх.
Хлопці сиділи за своїм звичним столом, відкинувшись на стільцях, ніби нічого у світі не змінилося. Мейсон щось розповідав, жестикулюючи так енергійно, що навіть здалеку можна було зрозуміти: він у центрі уваги. Меддокс виглядав зосередженим, Джейс скривився в посмішці, Вільям уважно слухав. Картинка знайома до болю. День у день — я бачила це.
Але сьогодні було інакше.
Вона сиділа на моєму місці.
Наче це було її право. Наче вона завжди була тут, серед них. Її темне волосся спадало хвилею на плечі, на губах — легка, занадто впевнена усмішка. Вона сперлася ліктем на стіл і щось сказала. І Мейсон… схилився ближче, слухаючи її. Його погляд був прикований до неї, і в грудях у мене защеміло так, що я ледве вдихнула.
«Просто стілець. Просто місце», – повторювала я собі, намагаючись втиснути страх і лють у кулак.
Але всередині щось висмикнуло землю з-під ніг. Холодна хвиля пробігла спиною, стискаючи горло, і повітря стало густим, важким, ніби його змішали з металом. Кожен вдих різав легені, змушуючи судомно ковтати.
— Що за…? — Емілі нахилилася до мене, очі блищали, її погляд ковзав від мене до столу, ніби намагаючись відшукати «джерело небезпеки». — Вона що, вирішила стати частиною нашої компанії?
— Ми й самі в шоці, — пробурмотів Джейс, стискаючи кулаки. Його погляд був темний, злісний, але водночас наповнений зацікавленістю.
Я зробила крок уперед. Серце калатало так сильно, що здавалося — воно ось-ось проб’є ребра. Кров у скронях пульсувала важким, глухим молотом.
— Ти сидиш на моєму місці. Вставай.
Вона повільно підняла очі. Усмішка — солодка й отруйна водночас — розтягнулася на її обличчі, ледве приховуючи насмішку.
— Ой, справді? — її голос звучав медово, але з гострими, як лезо, інтонаціями. — Я думала, твоє місце… он там, на лаві для лузерів. Де тобі й належить.
— Ей, ей, слідкуй за словами, — втрутився Меддокс, різко піднявши погляд.
Лють розлилася в грудях гарячою хвилею. Спина напружилася, пальці автоматично стиснулися в кулак. Мені довелося буквально тримати себе, щоб не зробити крок, про який потім пошкодую.
Я повільно поклала тацю на стіл.
— Слухай… — почала я, голос рівний, але натягнутий, як тонка струна.
Вона різко підвелася й стала майже впритул. Занадто близько. Її погляд був викликом, у ньому палала зухвала насмішка.
— Ні, це ти послухай, — відрізала вона. — Ти тут нікому не потрібна. Завжди була непомітною. Ніхто тебе не бачить, як би ти не намагалася. Тож просто зникни. Капітан.
Останнє слово вона майже виплюнула, ніби бруд.
І тоді я тихо засміялася. Коротко. Холодно. Без краплі радості.
Я зробила крок ближче. Між нами залишилися лічені сантиметри, повітря стало важким і гарячим.
— Тобі пощастило, що ми зараз у школі, — прошепотіла я. Голос був рівний, але крижаний до кісток. — Бо я не можу дозволити собі зіпсувати репутацію через такий смітник, як ти. У мене є, що втрачати. А от у тебе — нічого. Ти тут ніхто. І ніхто, крім Мейсона, навіть не пам’ятає твого імені. Хоча, якщо чесно… він теж забуде.
Я нахилилася ще трохи ближче, відчуваючи, як напруга між нами майже іскрить.
— Раджу забрати речі й піти. Бо ти справді не хочеш знати, що буде, якщо я втрачю терпіння.
— Досить.
Голос Мейсона розрізав простір різко й глибоко.
Він став між нами.
Але спиною до неї.
Захищаючи її.
Його погляд був спрямований на мене — холодний, розлючений. Такий, якого я не бачила ніколи.
І в ту мить усе всередині провалилося.
Серце збилося з ритму. Дихання стало рваним.
— Мей… — видихнула я.
— Мейсон, якого чорта? — різко додала Емілі позаду.
Але він не реагував ні на неї.
Він дивився тільки на мене.
Ще зранку все було інакше. Ми сміялися. Перемовлялися. Стояли поруч, ніби це — найзвичніша річ у світі.
А тепер…
Наче між тими двома моментами пройшла не година, а ціле життя, яке я пропустила.
Я зробила крок назад.І в ту ж секунду світ хитнувся.
Шум їдальні злився в суцільний гул — сміх, голоси, скрегіт таці об столи. Усе стало далеким, розмитим.
Я чула лише одне.
Глухий, важкий стукіт власного серця.
І його погляд, який більше не був моїм.
Ноги самі понесли мене коридором. Серце билося десь у горлі, кожен вдих виходив уривчастим, ніби повітря раптом стало занадто важким. Я не дивилася по сторонах — просто йшла, поки не опинилася перед дверима спортзалу.
Холодна стіна торкнулася спини, коли я на мить зупинилася, заплющивши очі.
Ще мить — і я штовхнула двері.Всередині було порожньо.
Тиша спортзалу зустріла мене різко, майже оглушливо. Великий простір, холодне світло з високих вікон, лінії розмітки на підлозі — усе виглядало надто спокійним на фоні того, що вирувало в мені.
Я повільно пройшла кілька кроків і опустилася на лаву.
Сіла важко, ніби тіло раптом стало вдвічі важчим. Лікті вперлися в коліна, пальці ковзнули до обличчя, і я сховала його в долонях.
Довго просто сиділа так, нерухомо.
Хотілося злитися. Хотілося щось розбити. Хотілося крикнути так, щоб цей звук заповнив увесь зал і заглушив думки.
Але всередині була лише тиша, яка боліла ще сильніше.
І одна сцена, що поверталася знову і знову: її усмішка. Його погляд. Його спина, якою він закрив не мене.
«Чому я так реагую?..»
Думка промайнула тихо, майже зневажливо до самої себе.Це ж не має значення. Не повинно мати.
Він не мій.
Ми ніколи не були “ми”.
Але тоді чому всередині так, ніби щось вирвали?Я глибоко вдихнула. Повільно видихнула.
Ще раз. І ще.
Ритм дихання став єдиним, за що я змогла зачепитися. Наче якщо тримати його рівним — усе інше теж вирівняється.
Поступово думки почали складатися в щось більш чітке.
Мейсон не пояснив нічого. Не заперечив. Не зробив кроку в мій бік.
Факт.
А я… я поводжуся так, ніби маю право на щось більше. Ніби можу вимагати відповідей, реакцій, вибору.
Але не можу.І саме це найбільше б’є по мені.
Я повільно відкинулася назад, торкнувшись потилицею холодної стіни. Очі ковзнули по стелі спортзалу — високій, порожній, байдужій.
Мабуть, я справді прив’язалася занадто сильно.
І це не сила.Це слабкість, яку я сама собі дозволила.
Вперше за довгий час думка прийшла не як виправдання, а як холодне усвідомлення:
мені потрібно зупинитися.
Не бігти за поясненнями. Не доводити нічого. Не розриватися між тим, що я відчуваю, і тим, що дозволено.
Просто відступити.
Щоб нарешті зрозуміти — що це насправді.
І чи варте воно того, щоб знову так боліло.
Я повільно підвелася з лави.