Розділ 6

Хвилини повільно спливали, розтягуючись у щось майже відчутне. Рівні лінії креслень, точні розрахунки — усе це тримало мене на поверхні, не даючи зануритися в думки, які інакше накрили б з головою. Олівець тихо шурхотів по паперу, курсор на екрані ноутбука ковзав рівно й слухняно, і в цьому була дивна втіха — тут усе підкорялося мені, тут не було місця хаосу.
Тиша бібліотеки обіймала, як щось тепле й водночас холодне. Вона ніби відгороджувала від усього зайвого, але разом з тим робила кожен звук гострішим: приглушене цокання годинника на стіні відбивалося десь у скронях, шелест сторінок здавався надто гучним, чиїсь кроки між стелажами — зайвими. Я занадто чітко відчувала все навколо… і занадто старанно намагалася нічого не відчувати всередині.
Аж раптом щось змінилося.
Я не одразу це усвідомила — занадто занурена в цифри, в лінії, в цей штучний порядок. Але відчуття було різким, майже інстинктивним — ніби хтось дивиться. Шкіра на потилиці напружилася, плечі самі піднялися, а пальці на мить завмерли над клавіатурою.
Я повільно підняла голову.
За кілька столів від мене стояв Мейсон. Руки в кишенях, плечі трохи напружені, погляд важкий — зосереджений і водночас наповнений чимось невисловленим. Він нічого не робив, просто дивився. Але цього було достатньо, щоб усе навколо трохи змінилося. Тиша перестала бути спокійною — вона стала щільною, натягнутою, ніби повітря між нами наповнилося чимось невидимим, але відчутним.
— Ти ховаєшся, — сказав він тихо, без звичної усмішки, і його голос прозвучав надто близько, ніби він уже стояв поруч.
— Я працюю, — відповіла я, не піднімаючи очей від ноутбука, хоча чудово відчувала його погляд на собі — важкий, уважний, майже дратівливо точний.
Він не повірив. Я навіть не дивилася на нього — просто знала.
Кілька секунд тиші, а потім — тихий рух. Стілець навпроти мене ледь чутно скрипнув, коли він сів, нахилившись трохи вперед, ніби скорочуючи відстань між нами не лише фізично.
— Ти навіть не їла, — спокійно зауважив він.
Я зітхнула, втупившись у креслення, яке раптом втратило будь-який сенс. Лінії розпливалися, цифри перестали щось означати.
— Софі…
— Мей, — я перебила, нарешті піднявши очі, — я просто хочу зробити цей проєкт. Без розмов. Будь ласка.
Мій голос був рівний, але всередині щось напружено стискалося, ніби я тримала оборону.
Він мовчав кілька секунд, дивлячись на мене уважніше, ніж зазвичай, ніби намагався прочитати те, що я вперто ховала. Потім тихо видихнув і дістав щось із кишені.
Батончик мюслі.
Він поклав його переді мною без жодного коментаря — просто, спокійно, ніби це була відповідь на все, що я сказала.
Я скептично підняла брову.
— Серйозно?
— Я не жартую. Їж.
Я закотила очі, але все ж розгорнула упаковку. Шурхіт здався занадто гучним у цій тиші, а перший укус — ще голоснішим. Мюслі хруснув, і цей простий, звичний смак раптом відчувся дивно заспокійливим, ніби повертав мене назад — у тіло, у момент, у реальність.
Мейсон ледь помітно кивнув, задоволений, і відкинувся на спинку стільця.
— От і добре. А тепер можеш далі «працювати».
Я тихо фиркнула, але нічого не відповіла. Повернулася до ноутбука, хоча тепер уже не могла зосередитися так, як раніше. Його присутність відчувалася надто чітко — у кожному русі, у кожному подиху.
— Чому ти сам? — тихо спитала я, не відриваючись від екрану, більше щоб заповнити тишу, ніж справді дізнатися відповідь.
— Вони пішли в кафе. Я сказав Емілі, щоб ішла без тебе.
Я на мить заплющила очі, відчуваючи, як щось неприємно стискається всередині.
— Чорт… як я могла забути…
Він трохи нахилив голову, і я відчула його погляд, навіть не дивлячись.
— Софі…
І в цьому «Софі» було щось інше — м’якше, тихіше, небезпечніше.
Але він не встиг нічого сказати.
— Мейсон! — голос різко розрізав тишу, як ніж. — Чому ти так довго?
Я підняла погляд.
До нас швидко наближалася висока брюнетка. Її кроки були впевненими, різкими, погляд — прямим і трохи роздратованим. Вона виглядала так, ніби звикла, що її чекають… і не любить, коли це правило порушують. Її поява різко вибила цей крихкий баланс, що встиг виникнути між мною й Мейсоном.
Я ледь помітно випрямилася, стискаючи пальці навколо олівця сильніше, ніж потрібно.
І чомусь…
Повітря раптом стало важчим — не різко, а поступово, ніби хтось непомітно перекрив кисень. Я відчула це шкірою раніше, ніж встигла усвідомити. Мейсон одразу напружився: плечі трохи піднялися, спина вирівнялася, щелепа стиснулася так, що на ній виступили різкі лінії. У ньому не було здивування — лише готовність. Ніби він знав, що цей момент рано чи пізно настане. Я перевела погляд на нього, шукаючи хоч якусь реакцію, хоч натяк… але вперше за весь цей час він не дивився на мене. Це вдарило дивніше, ніж будь-які слова. Порожнечею.
Він підвівся. Спокійно. Надто спокійно. Без пояснень, без звичного «зачекай» чи хоча б короткого погляду в мій бік — нічого. Просто встав, ніби мене тут і не було, і рушив до неї. Кожен його крок віддавався в мені глухим ударом, і я сама не розуміла, чому так уважно за цим слідкую, чому не можу змусити себе відвести очі. Вона щось сказала — тихо, але впевнено, з тією інтонацією, яка не залишає простору для відмови. І він… не заперечив.
Взяв її за руку.
Це було просто. Надто просто для того, як сильно це різонуло всередині. Наче хтось провів лезом по тому місцю, яке я вперто робила вигляд, що нічого не відчуває. Вони розвернулися разом і вийшли з бібліотеки, навіть не озирнувшись. Двері тихо зачинилися за ними, але цей звук відгукнувся в мені набагато голосніше, ніж мав би.
І тільки тоді я зрозуміла, що весь цей час сиділа, затамувавши подих. Видих вийшов різким, майже болючим. Пальці все ще стискали олівець, але я вже не пам’ятала, що саме малювала. Лінії на екрані розпливалися, втрачали сенс.
Чомусь стало холодно.
Хоча нічого навколо не змінилося.
Я нахилилася ближче до ноутбука, ніби це могло допомогти сховатися від власних думок. Пальці міцніше стиснули олівець, аж поки він ледь не тріснув, а серце продовжувало битися швидше, ніж мало б.
Я кілька хвилин просто дивилася в екран, не бачачи нічого перед собою, поки нарешті не змусила себе зібратися. Лінії креслення почали поступово набувати сенсу, думки — повертатися в правильне русло.
Я працювала ще деякий час. Достатньо, щоб переконати себе, що все під контролем.
А потім просто закрила ноутбук.
Зібравши речі, я тихо вийшла з бібліотеки, не озираючись.
Після останнього дзвінка я не стала чекати інших дівчат, щоб разом піти на тренування. С
Знайшовши Джона біля входу в спортзал, я рвучко зупинилася перед ним.
— Тренере!
Він звів на мене погляд, трохи здивовано піднявши брови.
— Що сталося, Софі?
— Мені потрібно пропустити сьогоднішнє тренування. Я… маю поїхати в лікарню.
Його погляд став уважнішим, серйознішим.
— Все гаразд? — тихо запитав він після короткої паузи.
— Так, просто… це важливо, — відповіла я, не вдаючись у подробиці.
Він ще секунду дивився на мене, ніби зважував щось, а потім кивнув.
— Добре. Але потім відпрацюєш у подвійному обсязі.
Я ледь усміхнулася.
— Домовились.
Не гаючи часу, я розвернулася й швидко пішла до парковки, майже переходячи на біг.  Мокра плитка віддзеркалювала світло ліхтарів у калюжах, розмиваючи межу між небом і землею.
Сівши в машину, я вставила ключ у запалювання, але на мить завмерла, стискаючи кермо. Вологе повітря пробиралося крізь одяг, холодок біг по шкірі, змушуючи здригнутися.
«Все буде добре», — тихо повторила я собі, ніби це могло справді щось змінити.
Я завела машину й різкіше, ніж зазвичай, натиснула на газ.
Дощ, що почався ще вдень, перетворив дороги на блискучі стрічки, а світло ліхтарів розтікалося по лобовому склу м’якими, розмитими плямами.
Я нервово постукала пальцями по керму, намагаючись відволіктися від думок.
«все буде добре…»
Знайшовши вільне місце на парковці, я швидко заглушила двигун і вискочила з машини, відчуваючи, як холодне повітря і залишки дощу обсипають шкіру дрібними краплями.
Усередині лікарні мене зустрів знайомий стерильний запах антисептиків, змішаний із легким ароматом кави з кафетерію біля рецепції. Від цього поєднання завжди ставало трохи тривожно — ніби організм заздалегідь відчував: зараз відбудеться щось важливе.
— О, Софі, заходь, — усміхнулася медсестра, вже добре мене знаючи. — Як справи?
— Могло бути й краще, — знизала плечима я, намагаючись виглядати спокійною. Насправді ж у животі все стискалося, як вузол.
— Містер Холт уже чекає на тебе.
Я вдячно кивнула, відчуваючи, як у грудях знову повільно наростає напруга, і, зробивши короткий вдих, увійшла до кабінету.
Усередині пахло антисептиком і чимось різко стерильним.
Містер Холт сидів за столом, переглядаючи папери, але, почувши, як за мною зачинилися двері, підняв погляд.
— Софі, сідай.
Його голос був спокійний, рівний, як завжди . Привітавшись я сіла на край кушетки, відчуваючи, як холодна поверхня пробирається крізь тканину одягу.
На секунду завмерла.
Потім повільно почала розстібати сорочку. Оголивши плече, я повернулася боком, намагаючись не думати про те, як сильно воно болить останні дні.
Його дотики були обережними, впевненими — він ніби точно знав, куди натиснути. Спочатку майже не боліло. Лише напруга.
А потім…
Різкий спалах.
Біль пронизав плече так раптово, що я ледь стримала подих, пальці самі стиснули край кушетки.
— Ось тут? — тихо запитав він, уважно спостерігаючи за мною.
Я лише кивнула, не одразу знаходячи голос.
— Так…
Він на мить замовк, ніби щось обдумуючи, а потім випростався.
— Потрібен знімок.
У грудях щось неприємно стиснулося.
— Це… серйозно? — я намагалася, щоб голос звучав рівно, але в ньому все одно прослизнула тривога.
— Я не думаю, що критично, — відповів він спокійно. — Але мені потрібно бачити повну картину.
Це «не думаю» чомусь зовсім не заспокоїло.
Рентген зайняв небагато часу, але для мене ці хвилини розтягнулися у щось довге й липке. Я сиділа, дивлячись в одну точку, стискаючи пальці так сильно, що нігті впивалися в шкіру.
«Все буде добре».
«А якщо ні?..»
Ці думки змінювали одна одну, не даючи спокою.
Коли він повернувся зі знімком, я відчула, як серце почало битися швидше.
— Дивись, — він підійшов ближче й  проводячи пальцем по зображенню на екрані до якого приклав знімок — Тут є навантаження… і ось тут.
Я вдивлялася, але бачила лише розмиті контури.
— Я… — я ковтнула повітря. — Я зможу зіграти в понеділок?
Це було єдине, що справді мало значення.
Він підняв на мене погляд. На секунду затримав його, ніби зважуючи відповідь.
— Зможеш, — сказав нарешті. — Але.
Це «але» прозвучало важче, ніж будь-яка заборона.
— Після змагань — мінімум два тижні без навантаження. Повноцінний відпочинок.
Я повільно видихнула, навіть не помітивши, що затримувала дихання.
— Добре…
— І це не обговорюється, Софі, — додав він трохи жорсткіше, але без тиску. — Біль ще є?
— Є… коли даю більше, ніж варто.
Він кивнув, дістаючи тейп і мазь, пояснюючи, як правильно все використовувати. Я слухала, але частина мене вже була десь попереду — на полі, у грі, в тому моменті, який не можна втратити.
— Не перегинай, — сказав він наостанок, коли я вже застібала сорочку. — Ти сильна, я знаю. Але тіло не безкінечне.
Я ледь усміхнулася.
— Знаю…
Та чи справді?
Вийшовши з лікарні, я на мить зупинилася. Повітря було вологим після дощу, свіже й холодне, воно одразу наповнило легені, трохи заспокоюючи.
Небо затягнули хмари, і лише кілька тьмяних зірок пробивалися крізь них.
Я стояла, дивлячись у темряву, і відчувала дивне змішання — полегшення… і напруги водночас.
Я зможу грати.
Але потім доведеться зупинитися.
Я повільно вдихнула глибше, стискаючи пальці.
З понеділка починається важливе.
І я не маю права зламатися.
Я їхала рівно, майже механічно тримаючи кермо, дозволяючи думкам розчинитися в рівному гулі двигуна. Дорога тягнулася темною стрічкою вперед, а вогні міста мерехтіли за вікном, розмазуючись у склі й відбиваючись тьмяними плямами. Цей спокій був крихким, майже примарним, і різкий звук телефону розрізав його надто легко. Я здригнулася, швидко глянувши на екран. Мейсон. Відповіла одразу.
— Мей.
— Чим зайнята? — його голос був легкий, розслаблений, у фоні змішувалися музика й чужі голоси.
Я трохи насупилася, не відводячи очей від дороги.
— Їду додому. А що?
— Та так… тут намічається вечірка…
Я тихо видихнула, відчуваючи, як у грудях піднімається знайоме роздратування.
— Я зрозуміла. Веселися. І постарайся не загубитися в оточенні… скількох там дівчат нагадай ?
— Я не...
— Мей, давай швидше!
Різкий жіночий голос у фоні змусив мене миттєво випрямитися. Пальці самі сильніше стиснули кермо, а всередині щось неприємно клацнуло.
— Ей. Це ще хто? — мій голос став холоднішим, ніж я планувала.
— Що? — в його інтонації вже промайнула усмішка.
Я повільно вдихнула, стримуючи себе.
— Скажи їй, що ця форма імені зайнята.
Коротка пауза.
— Мною.
На іншому кінці запанувала тиша, а потім я почула його приглушений сміх.
— Як скажеш, сонечко.
Я скривилася.
— Іди ти.
Я скинула виклик, навіть не давши йому нічого додати. Телефон глухо впав на сидіння поруч, а я різко видихнула, відчуваючи, як напруга розливається по тілу.
— «Мей, давай швидше»… — передразнила я тихо, з кривою усмішкою. — Якого біса?..
Світлофор попереду загорівся червоним, і я плавно зупинилася. На мить запанувала тиша, тільки двигун тихо гудів. Я нахилилася вперед і поклала лоб на кермо, заплющивши очі, намагаючись зловити хоч якусь рівновагу.
Чому це мене зачепило?
Чому один чужий голос викликав у мені це дивне, гостре відчуття, яке я навіть не хотіла називати?
Я стиснула губи.
— Ні… — тихо прошепотіла сама до себе. — Навіть не починай.
Ми просто друзі.
Просто.
Я різко випрямилася, ніби намагаючись струсити ці думки з себе, і потягнулася до телефону. Музика вдарила в салон різкими ритмами, заповнюючи простір, але навіть вона не змогла повністю заглушити той голос у голові.
І його сміх.
Я міцніше стиснула кермо.
— Мені байдуже, — прошепотіла я, більше переконуючи себе, ніж вірячи в це.
Світлофор змінився, і я натиснула на газ. Але від себе втекти не вийшло
Будинок зустрів мене тихим потріскуванням каміна та приглушеним звуком телевізора. Я зачинила за собою двері, і майже одразу в коридорі з’явилася Луна, радісно помахавши хвостом.
— Софі, — пролунав голос тата з вітальні.
— Так?
Я підійшла до дивану, де він сидів із книгою в руках.
— Сьогодні я вигуляв її, так що можеш розслабитися.
— Дякую, — кивнула я, присідаючи поруч із Луною. Провела рукою по її м’якій шерсті, відчуваючи, як вона радісно тулиться до мене. — Молодчинка…
Погладивши її ще кілька разів, я піднялася й вирушила нагору.
Навчання чекати не буде.
Я швидко закінчила кілька завдань, не дозволяючи собі відволікатися на телефон або сторонні думки. Коли годинник показав восьму вечора, я спустилася на вечерю.
За столом уже сиділи всі: тато переглядав якісь документи, а Лукас жваво розмахував руками, розповідаючи щось із захопленням. Я з усмішкою підійшла до нього та міцно обійняла.
— Лукас, як ти, милий?
Він радісно обхопив мене руками, розсипаючи сміх.
— Сьогодні я почуваюся краще . Навіть погрався з Луною надворі.
— Вау! Ти молодець! — я потріпала його по волоссю, і він засяяв ще більше.
Його щасливе обличчя змусило мене посміхнутися. Лукасу завжди була потрібна увага, і я намагалася дати йому якомога більше цього тепла.