Розділ 5

За вікном лив сильний дощ, пориви вітру змушували шибки здригатися, а рясні краплі стукали по дахові й водостічних трубах, створюючи майже музичний хаос. Стоячи під гарячими струменями води, я намагалася змити з себе цей липкий страх, який не відпускав навіть після пробудження. Вода текла шкірою, обпікаючи плечі й спину, змиваючи залишки тривоги, але не позбавляючи її повністю. 
Серце ще калатало від нічних кошмарів, а руки тремтіли, намагаючись схопитися за якусь безпеку.
Висушивши волосся, я одягнула білизну й скористалася дезодорантом, вдихаючи тепле повітря ванної кімнати. Вставивши навушники, увімкнула спокійну музику — тихі акорди піаніно, що наче обережно оберігали мене від спогадів про ніч. Взявшись за макіяж, я помітила темні кола під очима, які навіть патчі не могли приховати. Сьогодні доведеться використовувати більше консилеру, маскуючи сліди ночі, що прокралася в моє обличчя.
Заплівши дві акуратні коси, я одягнула форму й теплий кардиган глибокого темно-синього кольору.
Я спустилася вниз і, як завжди, взялася за приготування сніданку. Рівномірний стукіт ножа об дошку, легкий аромат свіжозвареної кави, приглушене цокання Луниних кігтів по підлозі — все це створювало ілюзію спокійного ранку, якої насправді вже не існувало.
Луна, сиділа поруч, злегка нахиливши голову, очі блищали від очікування чогось смачного, а шерсть виглядала мокрою після ранкової пробіжки по калюжах.
Аж раптом тишу розірвав різкий удар на другому поверсі — скрип, стукіт, і серце миттєво підскочило. За секундою пролунав плач Лукаса, високий і пронзливий, що пробивався крізь шум дощу і стіни будинку.
Чорт.
Кинувши все, я стрімко побігла нагору, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Відкривши двері до кімнати брата, я застигла на мить.
Лукас лежав на підлозі, тіло його здригалося, очі широко розкриті, губи тремтіли, а груди швидко здіймалися від панічного дихання. Він навіть не плакав, лише хапав ротом повітря, ніби не міг зрозуміти, що сталося.
— Лу! — миттєво підбігши, я обережно підняла його й міцно притиснула до себе. Його тонкі пальчики вчепилися в тканину моєї піжами, а вологе дихання лоскотало шию. — Ш-ш, я тут. Все добре. Болить десь?
— Ні, — схлипнув він, ще міцніше стискаючи мене. — Я просто… злякався.
До кімнати вбігли батьки, кроки по дерев’яній підлозі звучали глухо і тривожно.
— Лукас! — мама нахилилася до нас, очі були широко відкриті, а обличчя напружене.
— Що сталося? — голос тата звучав стривожено, руки напружені.
Я перевела погляд на другий матрац, що досі лежав на його ліжку. Чорт забирай.
— Я ж казала забрати цей, чорт забирай, матрац! — мій голос луною відбився від стін, наповнюючи кімнату гнівом і відчаєм.
Тиша була єдиною відповіддю.
— Софі, зі мною все добре, правда, — прошепотів Лукас, трохи міцніше стиснувши мою руку. Його маленькі пальці тремтіли, а очі повільно заспокоювалися.
Я глибоко вдихнула, намагаючись приборкати власну тривогу, і обережно поклала його назад на ліжко. Тривога не відпускала, стискаючи груди залізним обручем. Але головне — він не постраждав, і це єдине, що зараз мало значення.
— Добре, що ти в порядку.  - я погладила його волосся торкнувшись чола . Температура ще є , але не висока  -  Відпочивай.  Люблю тебе, малюк.
— І я тебе, — Лукас втомлено посміхнувся, повіки повільно опускалися, і я ніжно поцілувала його в маківку . 
Не озираючись, я вийшла з кімнати, залишивши за собою лише легкий шурхіт тканини, що підкреслював порожнечу коридору.
Щойно я спустилася на кухню, зрозуміла, що моя каша вже почала пригорати. Запах підгорілого швидко заповнив повітря, змушуючи мене скривитися і ковтнути гіркуватий аромат тривоги.
— Чорт…
За мить батьки теж спустилися вниз. Я навіть не дивилася на них, вся увага була прикута до обвугленого дна каструлі, до шипіння та легкого диму, що здіймався над нею.
— Скільки разів я казала прибрати його? — моя злість виривалася назовні, як перегрітий чайник. — Цей клятий матрац! Він же з її кімнати, так?!
Мама різко обернулася до мене, її очі блищали люттю, а плечі напружилися.
— Якого біса ти кричиш?!
Я зціпила зуби, відчуваючи, як всередині все закипає, а серце б’ється настільки гучно, що здається, його почує весь будинок.
— Навіщо він там?! Його потрібно викинути. Як і все з тієї кімнати, яку ти так бережеш! Все спалити до чорта…
Біль пройшов миттєво. Обпікаючий удар розсік повітря, пройшовшись по моїй щоці. Я відсахнулася, здивовано кліпаючи, відчуваючи відлуння болю.
Тато одразу опинився поруч, стаючи між нами, ніби захищаючи мене від її холоду.
— Софі… ти як? — його голос був стриманий, але очі палали люттю.
Щока пекла, в грудях щось обірвалося, але я більше нічого не відчувала.
— Якого чорта ти витворяєш?! — тато різко повернувся до мами, голос напружений, як натягнута струна.
— Ти чув, що вона сказала?!
— Вона просто хвилюється за Лукаса!
Мама нічого не відповіла. Просто кинула на мене важкий, холодний погляд і вийшла з кухні, піднімаючись нагору.
Але я не могла залишитися в такому стані. У мене був день, який потрібно прожити...
— Все добре, тату, — я з силою втягнула повітря, примушуючи себе зібратися. — Я зберу обід і піду до школи.
Я знала, що він бачить слід на моєму обличчі, але не хотіла, щоб він щось казав. Щока досі пекла, і я знала, що там залишиться червоний слід.
— Софі…
— Не потрібно, тату, — мій голос був тихий, безбарвний. — Я не хочу плакати перед школою, тому давай не будемо. Просто подбай, щоб Лукас поїв.
Він довго дивився на мене, ніби щось шукав у моєму обличчі, а потім просто кивнув.
Я розвернулася, витягнула контейнер, зібрала їжу й пішла, відчуваючи, як напруження ще тисне на спину і плечі, але кожен крок був маленькою перемогою над хаосом ранку.
Ще один ранок. Ще один день, коли доведеться вдавати, що нічого не сталося. 
Добре, що сьогодні я їду сама.
Я натиснула на газ, виїжджаючи з двору, і вперлася поглядом у дорогу. Дощова вода блищала на асфальті, відбиваючи ранкові ліхтарі та туманний світ сонця, що пробивався крізь хмари. Я завжди була рада їхати з Емілі поруч, але сьогодні… Сьогодні тиша здавалася мені порятунком, ковдрою, що хоч трохи оберігає від хаосу вдома.
— І вже не тільки сьогодні, — тихо пробурмотіла собі під ніс.
Від цих слів у грудях з’явилося важке відчуття, ніби я щось втратила...
Зітхнувши, я зупинилася на світлофорі й мимоволі кинула погляд у дзеркало. Слід від пальців уже зник, але почервоніння на скулі не бажало зникати. Шкіра пекла, як би пам’ятаючи біль удару краще, ніж я хотіла б.
Емілі. У неї є косметичка. Я точно знала, що там знайдеться консилер. Вона часто користується ним після тренувань, приховуючи втому чи синці під очима. Мені залишалося лише дочекатися зустрічі з нею й зробити те ж саме.
Зелений.
Я натиснула на газ, продовжуючи шлях до школи. Дощ стукав по даху машини, ніби навіюючи ритм моїх думок — швидких, тривожних, невпинних.
На стоянці мене чекали всі. Навіть Мейсон.
— Невже я остання? — запитала я, закриваючи машину.
Посмішка Мейсона відразу зникла, а погляд ковзнув по моєму обличчю, затримавшись на скулі. Він нічого не сказав, але я відчула його тінь турботи, що зависла над мною.
— Як доїхала? — швидко запитала я Емілі ставши до неї нормальною стороною обличчя, намагаючись переключити увагу на щось буденне.
— Було трішки лячно, але я впоралася! — вона весело підстрибнула й узяла мене під руку, її тепло і невимушеність трохи розслабили мене.
— Ем, мені потрібна твоя косметичка.
— Звичайно, — вона без вагань витягла її з рюкзака й простягнула мені.
— Ідіть без мене, я скоро.
Всі кивнули та попрямували до сходів на другий поверх, а я швидко забігла в туалет. Як добре, що нікого не було. Тиша огорнула мене, залишаючи лише звук моїх кроків по холодній плитці, дзюркіт води з крана та відлуння серця в голові.
У повітрі стояв легкий запах мила й дезінфікуючого засобу.
Я дістала консилер і обережно розтушовувала його на місці почервоніння. Дзеркало відбивало моє обличчя — звичне, майже рутинне, але очі видавали втому й напруження. Серце трохи калатало, руки тряслися від невеликого хвилювання та розуміння що я зараз роблю , і чому . 
«Все під контролем», — нашіптувала я собі, хоча всередині все стискалося в тугий вузол із страху й роздратування.
Раптом двері різко відчинилися.
— Чорт…
— Що трапилося?
Я здригнулася, перевівши на нього погляд .
— Мей, це жіночий туалет…
Він навіть не звернув на це уваги — швидко глянув на кабінки, переконався, що нікого немає, і зачинив двері на замок. У його рухах була зібраність, майже різка, але поруч із ним ставало якось… спокійніше. Наче він автоматично відсікав усе зайве.
Він підійшов ближче, зупинився поруч .
— Покажи.
Я похитала головою, намагаючись зібратися.
— Я вже все приховала.
— Софі… — тихо, але твердо. — Хто це зробив?
Я видихнула, відводячи погляд, і кутики губ ледь сіпнулися в кривій усмішці.
— Якщо я скажу , то ти що , підеш і поб’єш мою маму?
У цих словах була спроба пожартувати, але голос зрадницьки тремтів.
Мейсон завмер. На мить у його очах промайнув шок, а потім — щось темніше, важче. Злість, яку він стримував тільки тому, що це була я.
— Софі…
Я знизала плечима, ніби це дрібниця, хоча всередині все боліло.
— Просто… вона знову взялася за своє. Я сказала викинути все з її кімнати, бо сьогодні Лукас упав із ліжка через те, що вона поклала туди її матрац… Здається, що це дрібниця, і він не маленький, але температура все ще тримається, і ти знаєш — будь-який біль відчувається в десять разів сильніше, ніж коли ти здоровий… — слова виходили тихі, зламані, ніби я сама не до кінця хотіла їх вимовляти.
Він нічого не сказав одразу. Лише повільно підняв руку й обережно торкнувся моєї щоки. Я здригнулася від несподіванки, але не відсахнулася. Його пальці були прохолодні, і це приємно контрастувало з пульсуючим болем під шкірою; дотик легкий, майже невпевнений — ніби він боявся натиснути сильніше й зробити ще гірше.
— Болить? — тихо запитав він.
Я ковтнула й ледь кивнула. Його погляд затримався на мені трохи довше, ніж потрібно, і в цій тиші було щось більше за слова — не жалість, ні… щось глибше, тихе й тепле, турбота, яку він не вмів нормально висловлювати.
— Ти не повинна це терпіти, — сказав він тихіше.
Я сумно всміхнулася, ледь опустивши очі.
— А в мене є вибір?
Він не відповів, лише злегка стиснув щелепу, ніби стримуючи себе від зайвих слів або дій. На кілька секунд запала тиша, але вона вже не була такою важкою. Я відчула, як напруга всередині потроху відступає — не зникає, але стає тихішою, глухішою… бо він поруч.
Мейсон мовчки взяв мій портфель, ніби це було найприродніше у світі.
— Ходімо.
Я кивнула, і коли ми вийшли з туалету, світ за дверима вже не здавався таким різким і чужим. Бо тепер я була не одна.
— Софі! — вигукнула Емілі, щойно я переступила поріг класу. — Я вже думала, що тебе викрали інопланетяни!
— Якби викрали, то точно повернули б назад, — усміхнувся Джеймс.
— Ха-ха, — тихо відповіла я, глянувши на нього, і ця коротка усмішка вийшла несподівано щирою.
— Мейсон, може ти і мій портфель поносиш? Скільки ти береш за день? — засміявся Меддокс, сидячи на парті й розгойдуючи ногою.
— Мед, у тебе немає тієї валюти, якою він приймає, — одразу підхопив Джеймс, підходячи ближче.
Я навіть не встигла нічого сказати — мій портфель так і не повернувся до мене, а вже полетів через пів класу прямо в Меддокса. Той не втримав рівновагу й з’їхав з парти, опинившись на підлозі, але вже за мить підняв портфель над головою, все ще лежачи, і вигукнув:
— Я живий!
— Всім начхати, — кинув Мейсон із легкою усмішкою, навіть не глянувши в його бік.
Клас наповнився сміхом, шумом, звичним безладом, і я повільно опустилася на своє місце, відчуваючи, як усередині ще залишається той тихий слід — від його дотику, від його слів, від того дивного спокою, який з’являється тільки тоді, коли він поруч.