Розділ 4

Будинок Холтів завжди справляв враження.
Високий дах із темної черепиці, великі панорамні вікна, класичний фасад у світлих тонах — усе випромінювало витончену розкіш. Просторі балкони й тераси, оздоблені елегантними поручнями, додавали будівлі ще більше аристократичної естетики.
Навколо простягався ідеально доглянутий сад, де кожен кущ був підстрижений до ідеальної форми, а доріжка з бруківки не мала жодної плями чи тріщини. Потужні дерев’яні двері здавалися такими міцними, ніби могли витримати будь-який шторм.
Я натиснула на дзвінок і трохи зачекала. Через кілька секунд двері прочинилися, і на порозі з’явилася місіс Холт.
— Софі, — тепло привіталася вона, відкриваючи двері ширше.
Її чорне каре ідеально підкреслювало витончені риси обличчя. Мейсон виглядав точно так само — такі ж очі, така ж мила посмішка, що одразу робила його доброзичливим і відкритим. Я відчула, як у грудях легенько щемить приємна знайомість і тепло цього місця.
Я переступила поріг і одразу ж відчула знайомий запах ванілі та кориці, що обволікав простір і створював відчуття затишку, притаманного дому Холтів. Повітря пахло теплом і спокоєм, наче все тут зупинялося на мить, аби прийняти гостей. Легкий аромат свіжоспеченого печива змішувався з деревним запахом меблів, створюючи домашню гармонію.
— Рада бачити тебе, мила, — вона обійняла мене ніжно, як завжди, і я відчула легке тепло, що розтікалося по плечах.
— І я вас. Як ви? — запитала я, намагаючись відповісти на її турботу щирою усмішкою.
— Все добре, — вона усміхнулася, і її погляд був таким же спокійним і підтримуючим, як завжди. — Залишишся на вечерю? Поговоримо трохи.
— Залюбки, — я відповіла без роздумів, відчуваючи, як серце трохи розслабляється у цьому домашньому теплі.
— Чудово. Мейсон у себе. Якщо захочете перекусити, скажіть.
— Дякую. Я піду, — промовила я, і, знімаючи легку втому після довгого дня, відчула себе як вдома, хоча тут був чужий дім.
Піднявшись знайомими сходами, я зайшла, як завжди, без стуку. Мейсон сидів за робочим столом, зосереджено схилившись над підручником. На його обличчі грала легка тінь втоми, але очі світилися цікавинкою.
— Невже почав без мене? — запитала я, спираючись на одвірок.
Він підняв голову, і кутики його губ піднялися в знайомій лукавій усмішці.
— Хотів перевірити, чи справді мені потрібна твоя допомога, — кинув він, відкидаючись на спинку крісла.
— І який вердикт?
— О, безнадійний випадок. Ти — моя остання надія.
Я усміхнулася і підійшла ближче, кидаючи рюкзак на ліжко.
— Ну добре, давай подивимося, що в тебе там… хоча, якщо чесно, мені здається, що біологія — це лише привід, щоб покликати мене.
Мейсон підняв брову.
— А якщо так?
— Тоді тобі варто було придумати щось більш переконливе.
Він тихо засміявся, але нічого не відповів, лише відсунувся, даючи мені місце поруч. М’яке світло настільної лампи падало на сторінки підручника, підкреслюючи наші обличчя і створюючи відчуття затишної приватності.
— Добре, давай працювати. Але з тебе одне бажання, — сказала я, скосивши на нього погляд.
— Домовилися, — він підморгнув, а я, зітхнувши, відкрила підручник.
Щось мені підказувало, що сьогоднішній вечір буде цікавим.
Пояснивши Мейсону основні моменти, я зосередилася на своїй роботі. Час ішов, і я навіть не помітила, як за вікном стемніло, а легкий шум вітру за вікном додав відчуття спокою. Лише коли Мейсон потягнувся й позіхнув, я зрозуміла, що ми просиділи за цим усім уже майже дві години.
— Все, я офіційно здаюся, — він відкинувся назад, запустивши пальці у волосся. — Відчуття, ніби в мене мозок зараз вибухне.
Я усміхнулася, відчуваючи легкий прилив радості, що ми разом пройшли цей маленький виклик.
Я потерла перенісся.
— Взаємно. Але мені ще треба закінчити роботу з хімії , перевірити математику й переглянути есе з англійської.
Мейсон фиркнув.
— Ось чому я завжди дивуюся, як ти все встигаєш. Це ж якийсь нелюдський рівень продуктивності.
— Просто звикла до навантаження, — я знизала плечима, масажуючи скроні.
— Ну, а я звик до того, що ти постійно рятуєш мене від академічного провалу. І за це я тобі винен… — він зробив вигляд, що серйозно задумався, а потім підморгнув мені.
— Ти занадто багато мені винен. Потрібно це записувати.
— І то правда, — погодився він, піднімаючись і зупиняючись біля дверей. —Я скоро .
Мейсон зник за дверима, залишивши мене наодинці з приємною втомою. Я відкинулася на спинку стільця, даючи очам коротку передишку. Але це місце нагадувало про щось добре, стабільне, щось, чого останнім часом мені так бракувало.
За кілька хвилин Мейсон повернувся, тримаючи тацю з нарізаними фруктами, плиткою шоколаду та двома склянками апельсинового соку.
— Тримай, — він поставив тацю на стіл, а потім сів поруч. — Мама сказала спускатися через двадцять хвилин. Тато вже повернувся.
— Добре. Все одно двадцять хвилин — це мало, тому я швидко складу речі й відпочину, — сказала я, зібравши книги й поклавши портфель біля стіни.
Я сіла, обіперлася спиною об комод і взяла шматочок шоколаду. Він повільно танув у роті, залишаючи легку гірчинку.
— Як твоє плече? — раптом запитав Мейсон, уважно дивлячись на мене. — Тато нічого не розповідає, але я хвилююся.
Його голос був спокійним, але я знала його достатньо добре, щоб відчути: це справжня тривога. В цьому весь Мейсон  — захищати, навіть якщо про це не просять. Його присутність завжди давала мені відчуття безпеки, ніби я могла сховатися за  фортецею від усього світу.
— Він каже, що все стабільно. Нових тріщин немає, але й загоїтися повністю воно не може, — відповіла я, стискаючи пальці в кулак, відчуваючи, як серце трохи стиснулося від болю й відповідальності.
Мейсон зітхнув, і я відчула, як його плечі трохи напружилися.
— Може, тобі варто…
— Припини, — подивилася на нього, і в моєму погляді він побачив попередження. — Я не можу зупинитися. Це не просто спорт для мене, Мей. Це мій шанс. Це шанс, який може змінити все моє майбутнє.
— Який може бути університет, якщо ти знищуєш своє здоров’я? —  він намагався звучати спокійно .....
— Мей… — видихнула тихо я , намагаючись заспокоїтися ,відчуваючи, як усередині кипить роздратування і страх одночасно. — Я буду грати, поки моя рука піднімається. Я не можу просто так відступити. Роки тренувань, роки болю, роки самовідданості… це все не для того, щоб здатися зараз.
Він потер обличчя рукою, ніби намагаючись сховати власну тривогу.
— Але, Сонечко… якщо стане гірше?..
Я замовкла на мить, ковтаючи грудку в горлі, відчуваючи, як серце стискається від думки про можливий біль і поразку. Потім тихо, але з непохитною рішучістю сказала:
— Тоді ти будеш допомагати мені. Я надіюся на тебе, Мей.
Він довго дивився на мене, у його очах плелася і турбота, і страх, і прихильність. Зітхнувши, він нарешті кивнув, і я відчула, як всередині щось трішки розслабилося — навіть якщо попереду ще буде біль і боротьба, я знала: він буде поруч.
Я піднялася, взяла портфель і підійшла до дверей.
— Ходімо. Не будемо змушувати твоїх батьків чекати.
Мейсон теж підвівся, взяв мою сумку й відчинив двері, пропускаючи мене вперед.
— Добре. Ходімо.
Ми спустилися вниз, і я відразу відчула, як насичений аромат їжі розлився по всьому дому. 
Голоси доносилися з кухні, створюючи відчуття домашнього затишку.
— Софі! — містер Холт підвівся з-за столу, усміхаючись. Його темне волосся, трохи сивіюче на скронях, підкреслювало серйозність рис обличчя, а глибокі карі очі світилися теплом.
— Добре, що ти залишилася.
— Дякую, містере Холт, — я чемно посміхнулася, відчуваючи, як його спокій і легка доброзичливість роблять атмосферу дому ще затишнішою.
Місіс Холт саме розкладала страви, і я, не вагаючись, підійшла до неї, щоб допомогти.
— О, дякую, люба! — усміхнулася вона 
І в цей момент я зрозуміла, що тут мені дійсно добре. Без напруги, без стресу.
— Як твій футбол, Мейсоне? — запитав містер Холт, допиваючи свій чай.
— Все чудово, як завжди, але змагання перенесли, — відповів Мейсон, відкидаючись на спинку стільця. — Їхній тренер пішов на лікарняний, тож довелося змістити графік.
— Софі, візьми ось це, — тихо звернулася до мене місіс Холт, щоб не перебивати розмову. Вона поклала на мою тарілку кілька шматочків рулету з куркою та шпинатом.
— О, дякую! — я усміхнулася, не відмовляючись від її турботи.
— Софі, ти ж не забула? Завтра я чекаю тебе в своєму кабінеті, — раптом нагадав містер Холт, переводячи на мене уважний погляд.
Його карі очі блищали під світлом лампи, надто пильні, щоб від них втекти, і я відчула легке хвилювання, хоча намагалась залишитися спокійною.
— Так, пам’ятаю, — я кивнула, відклавши вилку. — Я ж ніколи не пропускала запис. Невже ви думаєте, що я така неорганізована? — додала я з лукавою посмішкою, граючи очима.
— Аж ніяк, — легко засміявся він. На його щоках з’явилися ледь помітні ямочки. Навіть щетина не могла їх приховати. — Просто я звик нагадувати. Так, Мейсоне?
Мейсон закотив очі, трохи відхилившись у спинці стільця.
— Це було всього декілька разів! Ну, забуду я іноді щось…
— Добре було б, якби це і справді було "декілька разів", — хитро втрутилася місіс Холт, поглянувши на сина зі смішинкою в очах.
— Ой, мам… — Мейсон зробив вигляд, що його це не стосується, і потягнувся за ще одним шматочком рулету, відчуваючи легку насолоду від смаку.
Вечеря минала спокійно. Ми попили ароматного чаю, що наповнював кімнату легким запахом липи, обговорили дрібниці дня. Я відчувала тепло лампи, м’яке світло якої відбивалося у панорамних вікнах, і якось непомітно розслаблялася серед цієї домашньої затишності. Після цього я подякувала за гостинність і разом із Мейсоном вийшла на вулицю.
Нічне повітря було прохолодним і свіже, напоєне ароматом вогкості та диму з далекої печі. Вітер ніжно колихав волосся, а небо розкинуло над нами чорний оксамит, всіяний мільйонами зірок. Легке шелестіння листя дерев додавало відчуття спокою і тиші.
— Ну що, проводжати тебе до машини, чи впораєшся сама? — запитав Мейсон, кидаючи на мене лукавий погляд, який змушував серце трохи битися швидше.
— Ой, який ти джентльмен! — я театрально приклала руку до грудей. — Тепер без тебе точно не дійду.
Він м’яко поцілував мене в щоку, перш ніж відчинити двері, і я відчула теплий дотик його губ, який миттєво підняв настрій.
— Бувай, — промовив.
— На добраніч, — відповіла я, усміхаючись. Він лише підморгнув у відповідь. Я розвернулася і рушила до машини, відчуваючи, як холодне повітря облягає плечі. Дорога майже пуста, ліхтарі розсипали по асфальту м’які жовті плями світла, а місто поволі занурювалося у вечірню тишу.
Коли я нарешті дісталася додому, годинник показував дев’яту вечора. Луна крутилася біля дверей, муркотіла і терлася об ноги, тож, не відкладаючи, я вивела її на задній двір. Повітря було прохолодним і пахло мокрою травою, а легкий подих нічного вітру торкався щік.
Я відчувала втому, але часу на відпочинок не залишалося. Швидко прийнявши душ, я спустилася вниз, замотана у теплий халат, шукаючи щось солодке.
— Десь тут я точно клала мармелад… — пробурмотіла я, копаючись у шафці.
— Ти про цей? — несподівано почулося за спиною.
Я різко обернулася й мало не скрикнула.
— Боже! Тату, ти мене налякав!
Він стояв у напівтемряві, тримаючи в руках банку з мармеладом, усміхаючись теплою, звичною посмішкою.
— Пробач, не хотів. Просто цікаво було, що ти тут нишпориш посеред ночі.
— Це не ніч, а всього лиш дев’ята, — буркнула я, вихоплюючи ласощі з його рук.
— Для когось, хто завтра рано встає, цілком ніч, — відповів він, нахиляючись трохи, щоб краще бачити моє обличчя.
Я закотила очі й відкрила банку, відчуваючи солодкий запах мармеладу.
— Будеш? — простягнула йому жменьку.
Тато зробив вигляд, що задумався, а потім узяв одну , посміхаючись і підморгнувши.
— Гаразд, але тільки одну. А тобі не завадило б уже йти спати.
Я скосила на нього погляд, жуючи мармелад, відчуваючи солодкість на язиці і тепло батьківської турботи.
— Як скажеш, тату.
Він посміхнувся й рушив до своєї кімнати, тихо залишаючи позаду запах деревини та кави.
Я залишилася стояти посеред кухні, тримаючи в руках банку з цукерками. Холодний світло від лампи відкидало тремтливі тіні на стіни, і кухня виглядала чужою та водночас знайомою.
Батьки думають, що лікар і таблетки допомогли. Що кошмари зникли, що я більше не прокидаюся посеред ночі в холодному поту, відчуваючи на собі дотик темряви.
Але нічого із цього не є правдою.
Кожної ночі вона повертається. Її руки мов темрява — давлять, стискають, тягнуть мене вниз, не даючи спати більше чотирьох-п’яти годин. І щоночі я прокидаюся з відчуттям, що мені просто пощастило вибратися. Цього разу.
Я глибоко вдихнула, намагаючись відігнати ці думки. Серце ще калатало в грудях, руки трохи тремтіли, а мармелад у руках здавався гірким і порожнім.
Вимкнувши світло на кухні, я повільно піднялася нагору. Під ногами скрипіли сходи, а холод повітря обплітав щоки, додаючи відчуття тривоги. У кімнаті було тихо. Луна вже згорнулася клубочком на моєму ліжку, її спокійне дихання ритмічно відбивалося в темряві, зливаючись із шумом дощу, що барабанив по вікнах.
Я кинула погляд на телефон — вже майже одинадцята. Втома накочувала хвилями, давила на плечі й спину, але я знала, що не зможу просто лягти і заснути. Кожна тінь у кімнаті здавалася рухливою, а навіть знайомі речі в темряві набували чужого вигляду.
Тому я знову сіла за домашню роботу.
Слова розпливалися перед очима, цифри змішувалися, а ручка ледве слухалася рук. Але я вперто рухалася вперед, занурюючись у рівняння, тексти та нотатки, ніби це могло врятувати мене від того, що чекало в темряві. Лампа кидала вузький конус світла на стіл, а решта кімнати залишалася у півтемряві, що робило її ще більш непривітною.
Коли я закінчила, годинник показував першу ночі. Очі боліли, а спина нила від сидіння, але навіть тоді я не зупинилася.
Відкривши ноутбук, я почала працювати над презентацією на четвер. Сьогодні буде довгий день, але це не мало значення. Головне — зайняти голову, не залишати їй часу для страху. Бо щойно я заплющу очі, темрява знову потягне мене вниз.
Інколи мене переслідує той страшний день. Інколи — її образ із мутними очима, які прорізають темряву, або просто повна чорна порожнеча, у якій чути її крики та голос, що звинувачує мене, розриваючи спокій. Відчуття безпорадності змушує тремтіти руки, і я ковтаю власний страх, намагаючись тримати контроль, навіть якщо всередині все горить панікою.
Кожна ніч — це боротьба. Кожен подих, кожен удар серця — маленька перемога над темрявою, яка хоче мене поглинути.