Розділ 3

І тоді… дотик.
Вологий, прохолодний ніс торкнувся мого зап’ястя, змусивши здригнутися.
Різко розплющивши очі, я зустрілася з пильним, настороженим поглядом Луни. Вона поклала морду на подушку поруч, а її тепле дихання ледь відчувалося на щоці.
— Ну що, Лун, знову рятуєш мене від нічного демона? — пробурмотіла я, проводячи рукою по її м’якій шерсті.
Собака лизнула мою долоню, а потім знову вклалася поряд, ніби запевняючи, що все добре.
Я зітхнула й глянула на телефон.
5:37
— Коли я вже висплюся, га, дівчинко?
Луна завиляла хвостом, ніби відповідь була очевидною: не сьогодні.
Я зітхнула й піднялася, змусивши тіло прокинутися. Вимитий холодною водою, сон відступив, але легка втома все ще чіплялася за мене, мов павутиння.
Діставши теплий спортивний костюм і жилетку, я швидко одягнулася. Сьогодні ранок був без дощу, і це вже можна було вважати маленькою перемогою.
В будинку панувала тиша. Лише слабке тремтіння світла на кухонному годиннику нагадувало, що ніч ще не відступила повністю.
Я тихо спустилася сходами, Луна йшла поруч, ледь чутно клацаючи пазурями по дерев’яній підлозі.
Одягнувши кросівки, я відчинила двері й вдихнула свіже, прохолодне повітря. Вологий аромат землі, легкий подих ранкового вітру та передранкова тиша — усе це було знайомим і заспокійливим.
Ми з Луною без слів домовилися: цей ранок почнеться, як і всі інші. З пробіжки.
З приходом додому я, як завжди, зібралася в школу. На верх шкільної форми я натягнула об’ємну кофту з високим коміром на блискавці. Вона була м’якою, теплою, з біло-блакитним візерунком, який, за словами Лукаса, нагадував принт коровки. Його слова досі викликали в мене щиру усмішку.
Спустившись на кухню, я швидко приготувала собі сніданок та обід у школу. В домі панувала тиша — батьки ще спали, і я була рада зайвий раз не потрапляти під мамин колючий погляд. Запакувавши їжу у ланчбокс, я схопила ключі й вибігла на вулицю, де мене вже чекала машина.
Забравши Емілі, я увімкнула спокійну музику, налаштовуючи себе на нормальний день, і рушила в бік школи.
— Софі! — голос подруги був настільки емоційним, що я аж повернула голову.
— М?
— Я нарешті здала на права! — випалила вона й аж підстрибнула на сидінні.
— Що?! — Я глянула на неї, не приховуючи здивування.
— Так! Я не казала тобі, бо хотіла зробити сюрприз! Вчора ми з мамою це відмітили.
— Я... Вау, ти молодець! Вітаю!
— Дякую! Тому завтра я сама поїду до школи. Мама дозволила взяти її машину!
— Тобто ти мене кидаєш? — зобразила я ображений вираз.
— Ой, не починай! — Емілі засміялася. — Уявляєш, як це круто?
Емілі не могла перестати говорити та уявляти, як ми будемо разом тепер проводити час.
Ми в’їхали на стоянку й, схоже, потрапили в ідеальний момент — усі прибули майже одночасно. Я вийшла з машини, кинувши погляд на хлопців, які теж саме паркувалися неподалік.
— Тобі вже пора самій їздити, досить її турбувати, — несподівано кинув Мейсон, глянувши на Емілі. Його голос звучав рівно, майже беземоційно.
Емілі миттєво схопила мене під руку й повільно повернулася до нього, закочуючи очі.
— Замовкни, Мейсон. Вона теж моя найкраща подруга, не тільки твоя. До того ж, завтра я приїду на машині сама!
Хлопці переглянулися, і вже за секунду розмова пішла в інше русло. Меддокс почав розпитувати Емілі, чи вона вміє нормально паркуватися, а Джейс підколював, що завтра зранку всі мають перевірити новини — раптом десь буде ДТП за її участю. Вона гучно обурювалася, але ми всі тільки сміялися.
День починався непогано, а сонячні промені повільно пробивалися крізь хмарне ранкове небо.
Першим уроком була історія — один із моїх улюблених предметів. Я завжди намагалася бути максимально зосередженою, записувати важливі моменти й брати активну участь у дискусіях. Іноді користувалася айпадом, але сьогодні вирішила працювати на ноутбуці — так було зручніше та швидше.
— Софі, підготуєш презентацію на наступний урок і виступиш із нею, — суворо заявила місіс Дакота, не лишаючи мені вибору.
Я стримано стисла губи.
— Але, місіс Дакота…
— Софі, ти мене не почула? — її голос став гострим, немов лезо ножа.
— Я вас зрозуміла, — відповіла я, намагаючись приховати роздратування та зберегти спокій.
Вона знову кивнула, не звертаючи уваги на мій протест.
— Я скинула тобі тему. Не менше дванадцяти слайдів.
Я швидко відкрила пошту й побачила тему: "Французька революція". Я знала, скільки часу піде на цю презентацію і скільки зусиль доведеться докласти.
— І на наступний понеділок також буде завдання, але тему дам пізніше, — додала вона, навіть не намагаючись здаватися співчутливою.
— Але, місіс Дакота, у нас змагання того дня… — я не втрималася й висловила свою стурбованість.
Це був для мене важливий момент. Волейбольний турнір, за який я так довго боролася, і де моя команда мала довести, що ми найкращі.
— І що з того? Те, що ти капітан, не звільняє тебе від навчання й не дає жодних поблажок, — її голос був спокійним, проте різким.
Олівець у моїх руках тріснув від напруги. Я не дозволяла собі відкрито виражати гнів, але зараз це було складно.
— І що, тепер капітанство їй не допоможе? — глузливо прошепотіла хтось позаду.
— Так, от і все, — пролунав знайомий голос Джесіки, і її подруги за хихотіли.
"Будь стриманою. Твоя репутація важлива для вступу до університету… Не роби дурниць."
Слова мами били по свідомості, як барабанний дріб.
Але перш ніж я встигла щось відповісти, інший голос пролунав упевнено й різко:
— Заткнись, Джесіка.
Я підняла погляд. Мейсон.
Вона повернулася до нього, але не встигла нічого сказати, як Меддокс одразу підхопив:
— Так, тобі краще мовчати після того випадку в бібліотеці.
— Чи тобі нагадати? — втрутився Джес, дивлячись на неї з усмішкою.
— Або можемо фотки показати… Там ви з Пітером аж надто близько спілкуєтесь, — завершив Вільям.
Клас вибухнув сміхом.
Я відчула, як хвиля тепла розливається по мені. Я ніколи не просила їх про захист, але знати, що хтось стоїть на моєму боці, було неймовірно приємно.
Емілі глянула на мене, і ми разом посміхнулися.
Учителі завжди були більш поблажливі до них, ніж до моєї команди, але зараз це було дуже доречно й трохи заспокоювало напруження.
Після кількох уроків ми вийшли на обід.
Тепле сонце пробивалося крізь крони дерев, відкидаючи золотаві відблиски на шкільний двір. Легкий вітер колихав листя, і пахло свіжоскошеною травою.
Ми з Емілі першими сіли за наш стіл на задньому дворі школи. Хлопці підійшли трохи пізніше, продовжуючи обговорювати щось, сміючись і жестикулюючи.
— Що сьогодні на обід, Сонечко? — спитав Мейсон, сідаючи навпроти з такою звичною впевненістю, наче й не сумнівався, що я принесла щось і для нього.
Я мовчки дістала з сумки паперовий згорток і простягнула йому.
— Ось твій. Там все, як ти любиш — шинка, овочі та сирний соус.
Він узяв бутерброд і злегка кивнув, наче подякував.
Наша розмова залишалася лише між нами, тоді як хлопці все ще захоплено жартували з Емілі, розпитуючи, як вона справиться з поїздкою сама.
Раптом Мейсон нахилився ближче, трохи насупивши брови.
— Все добре? — запитав тихо. Його погляд був уважний, майже пронизливий, і я відчула, що він справді переймається.
— Нормально, — відповіла я, знизавши плечима. — Ти ж знаєш.
Мейсон знав про мене більше, ніж будь-хто інший. Він бачив ті моменти, які я ховала від усіх, і міг розпізнати мій настрій ще до того, як я сама це усвідомлювала.
— Приїдеш до нас сьогодні? — запитав він, відкушуючи бутерброд. — Мама вже скучила за тобою. І ще… допоможеш мені з біологією.
Я скептично підняла брову.
— А що я отримаю взамін?
Мейсон ухильно усміхнувся.
— Мене.
Моє серце ніби пропустило удар.
Я ковтнула повітря, намагаючись не видати своїх емоцій. Але перш ніж я встигла хоч якось відреагувати, він раптом пирхнув зі сміхом.
— Я жартую, — сказав він, усміхаючись ще ширше.
Я змусила себе теж усміхнутися, підтримуючи його тон, хоча всередині все ще лунав відголос цього єдиного слова: "Мене."
Я ковтнула ще один шматок свого сендвіча, намагаючись не зважати на дивне відчуття, що затрималося в моїх грудях.
— Я приїду, — сказала нарешті, знизуючи плечима, ніби це не мало значення. — Але тільки заради твоєї мами.
— Ага, звісно, — Мейсон усміхнувся так, ніби знав щось, чого не знала я.
Його погляд змусив мене опустити очі. Чорт, він справді вміє дратувати.
— О, Софі, ми ж ще хотіли з'їздити за кавою після школи! — раптом нагадала Емілі, повертаючись до мене.
— Серйозно? — я примружилась, намагаючись згадати, коли ми це обговорювали.
— Так, вчора, коли ти була в душі. Я сказала, що хочу спробувати новий лате з карамеллю, а ти щось пробурмотіла у відповідь, тож я вирішила, що це "так".
Мейсон коротко засміявся.
— Софі, тепер ти погоджуєшся на все, навіть не усвідомлюючи цього?
Я закотила очі.
— Зачекайте. Ви і в душі розмовляєте? — нарешті усвідомив Меддокс.
Всі засміялися.
— Так, а ще ми приймали його разом, — Емілі нахилилася до нього, звузила очі й зловіщо прошепотіла: — Як тобі таке…
Він фальшиво посміхнувся:
— Дуже смішно. Я просто помру від сміху, дайте секунду, — саркастично відповів він.
— Ми зачекаємо, — підтримав його Вільям, посміхаючись.
— Ну, то що? Поїдемо? — Емілі повернулася до мене, підперла голову руками й чекала відповіді, грайливо піднімаючи брови.
Я поглянула на неї, потім на Мейсона. Він мовчки жував, але я точно знала, що він чекає на моє рішення.
— Давай перенесемо на завтра? — запропонувала я. — Сьогодні я обіцяла допомогти з біологією.
Мейсон схвально кивнув.
— Ти найкраща, — пробурмотів він, ніби це не мало значення, але в його очах світилася легка усмішка.
— Та знаю, знаю.
Емілі лише розвела руками, виглядаючи трохи розчарованою, але швидко змінила вираз на хитру усмішку.
— Добре, але завтра ти платиш. Не думай, що просто так відкараскаєшся.
— Ой, боюся, — я закотила очі, але не змогла втриматися від усмішки.
Джейс приєднався до розмови, усміхаючись так, ніби щойно придумав щось геніальне:
— До речі, якщо ти так легко погоджуєшся, то я теж щось пробурмочу поруч із тобою, коли ти не слухаєш. А раптом прокатить?
Я хмикнула, але відповісти не встигла, бо Мейсон, не піднімаючи очей від їжі, кинув:
— Можеш, звичайно, спробувати, але не обіцяю, що тобі пощастить…
Вільям, не чекаючи, докинув, широко усміхаючись:
— …залишитися живим.
— О, саме це ти хотів сказати, так? — Медд прикинувся шокованим, глянув на Мейсона. Бо знав, що Вільям прочитав це в його погляді: «Що за насильницькі методи, Мейсоне?»
— Можеш дізнатися, — Мейсон знизав плечима, кидаючи йому поблажливий погляд.
Хлопці засміялися, а я тільки хитнула головою, відчуваючи легке роздратування, змішане з веселістю.
День пройшов спокійно. Після занять я відвезла Емілі додому.
— Головне не нервуй, — порадила я, коли вона вже взялася за ручку дверей.
— Це ти так кажеш, ніби я завтра не можу в’їхати в когось.
— Якщо в’їдеш — я тебе врятую, — жартома відповіла я.
— О, тоді можеш чекати дзвінка.
Вона засміялася й вийшла з машини, махнувши рукою.
Я повернулася додому, піднялася до своєї кімнати і швидко переодяглася. Обрала сині джинси та улюблений блакитний в’язаний светр — він був м’який і теплий, як обійми. Знявши лінзи, я одягнула окуляри. Поглянувши на себе в дзеркало, критично оцінюючи вигляд, злегка пригладила волосся й кивнула сама собі, відчуваючи легке задоволення від того, що виглядаю досить охайно.
Коли я спустилася вниз, мама навіть не відвела погляду від телевізора, лише кинула незацікавлене:
— Чому ти так рано?
— Тренування сьогодні відмінили. Я до Мейсона.
Мама лише злегка кивнула, навіть не відірвавши погляду від екрану.
Я швидко схопила білу жилетку, натягнула її на светр і вийшла на вулицю. Сівши в машину, ввімкнула радіо. Спокійна мелодія заповнила простір, і я рушила в дорогу, відчуваючи приємне передчуття зустрічі.