Розділ 2

Після трьох уроків ми нарешті вирвалися на обід. Коридори школи наповнилися гомоном голосів, кроків, шарудіння рюкзаків і запахом теплої їжі, що доносився з їдальні. Учні поспішали кудись: хтось на вулицю, хтось залишався за столиками, обговорюючи останні новини. Ми теж вирішили вийти на свіже повітря. Я витягнула з рюкзака пляшку води й зробила кілька ковтків, поки Мейсон щось захоплено розповідав, активно жестикулюючи. Його темне волосся, скуйовджене після ранкової гри у футбол, спадало на лоба, а карі очі блищали азартом і веселістю. 
— Ти ідіот, — раптом почулося поруч.
Я повернула голову якраз вчасно, щоб побачити, як Емілі жбурнула морквину прямо в Меддокса. Він ухилився, але відчувалося, що цього разу не залишить це без відповіді. 
— Я точно пам’ятаю, що ти теж тікав і кричав, Мед... — Джейс лукаво усміхнувся, ніби читаючи мої думки.
— А хто ж ні? Він же був велетенський! — виправдовувався Меддокс, змахуючи рукою.
Його гострі вилиці стали ще помітнішими, коли він розсміявся разом з усіма. 
Закінчивши обід, ми повільно попрямували назад у школу, ще трохи сміючись, але водночас морально готуючись до чергового інтелектуального випробування. Двері аудиторії відчинилися, і важке повітря, насичене запахом крейди, старих підручників і лакованих парт, миттєво контрастувало зі свіжістю вулиці.
— Розклади підручники, Софі, — наказала я собі, стискаючи рюкзак. — Не думай, скільки ще тягнутиметься ця мука.
Мука тягнулася довше, ніж хотілося. Містер Робертс розгорнув свої нотатки, шарудіння сторінок додавало відчуття серйозності моменту, а я намагалася не втрачати концентрації, постійно поглядаючи на годинник. Кожен його погляд і кожне слово, вимовлене низьким голосом, сприймалося важко, наче він вимірює терпіння кожного з нас.
Коли нарешті остання хвилина уроку сплинула, я швидко збирала речі, відчуваючи, як серце починає калатати від передчуття свободи.
— Емілі, швидше! Ми не можемо запізнюватися.
— Вже йду, капітан! — посміхнулася вона, прискорюючи кроки, і її довге волосся грайливо стрибало на плечі.
Ми попрощалися з хлопцями, але Мейсон ще встиг крикнути:
— Софі, я ж сьогодні прийду до тебе!
Я навіть не обернулася, лише зухвало махнула рукою:
— Можеш і не старатися, двері тобі все одно ніхто не відкриє!
Емілі тихо хихикнула поруч, і я, стримуючи посмішку, відчула легкий прилив задоволення...
Завтра буде новий день, але зараз… зараз потрібно викластись на тренуванні на всі сто. Спортивний зал освітився яскравими лампами, які відбивалися від відполірованого дерев'яного паркету. Сині лінії помічали майданчик, а по центру височіла волейбольна сітка, ще трохи здригаючись від недавнього удару м’яча, ніби вона сама напружувалася в очікуванні гри. Уздовж стін стояли ряди темно-зелених крісел, порожніх зараз, але незабаром вони заповняться голосами вболівальників і скрипом кросівок.
Я поправила чорні наколінники, провела рукою по формі — темно-синій кофтині з довгими рукавами з білими смугами та коротких шортах. Тканина облягала тіло, м’яка й приємна на дотик, але щільно фіксувала рухи. На спині світився мій номер — 10, трохи стертий після кількох інтенсивних тренувань, що надавав відчуття досвіду і бою.
— Швидше! Роби ширший крок вправо, ти ж зараз в захисті, Софі! Чи, можливо, боїшся синців? — голос тренера різко пролунав, змушуючи мене стиснути щелепи, і кожне його слово було як поштовх, що змушував тіло працювати швидше.
— Ні, тренере! — відповіла я, витираючи піт зі скроні, що знову капав у очі.
М’яч летів прямо на мене. Крок ліворуч, різкий ривок — і прийом. Болить кисть, розходиться жар у плечі, піт крапає на підлогу, паруючи від тепла тіла, створюючи маленькі прозорі крапельки, що блищали у світлі ламп. Ще один м’яч. Ще одна серія. Сильний удар у руки, ноги гудуть від напруження, серце стукає так, що здається, його чути навіть через шум зали, що заповнював кожен куточок повітря.
Я падаю на коліна під час короткого відпочинку, руки тремтять, спина горить від втоми, легені палають від кисневого голоду. Але здатися? Ні, не сьогодні.
— Софі! В очі мені дивись! — Джон кричить. Його голос розрізає шум і біль, наче кинджал, що різко повертає мене у реальність.
Я знову піднімаюся, стискаю пальці, ніби тримаю себе разом. Біль у руках, у ногах, навіть у скронях — усе це просто частина гри. Кожен удар м’яча, кожен різкий рух — перевірка сили, перевірка витримки. Серце горить від напруги, а дихання важке, ритмічне, змішується із стуком кросівок по паркету, який відлунює по всьому залу.
— Ще раз! — команда кричить, і я кивнула. Наступний м’яч летить на мене з неймовірною швидкістю. Серце пропускає удар. Біль стріляє в кисті, але я не відводжу рук. Відчуваю, як щоки горять, а шкіра на спині прилипає до форми від поту. М’яч у моїх руках. Прийом чистий, а на хвилину час наче сповільнився.
Відчуваю, як легка слабкість намагається підкорити мене, як ноги готові підкоситися, як кожен м’яз кричить «здавайся». Але я не можу. Я не зможу дозволити собі похитнутися. Ще один удар. Ще один ривок.
В очах Джона — перевірка, очі команди — надія. І я знаю: якщо здамся зараз, підведу всіх. Але я не здамся. Навіть коли тіло кричить від болю, навіть коли серце просить перепочити. Ще один удар. Ще один прийом. Ще один крок уперед, і я відчуваю, як м’язи на ногах тремтять, а дихання перетворюється на короткі різкі поштовхи повітря.
Коли тренування нарешті закінчилося, я важко видихнула, відчуваючи, як тіло протестує проти кожного руху. Руки ледве тримаються, а ноги наче ватяні, але водночас наповнені дивним відчуттям перемоги та задоволення від того, що витримала. Піт стікає по спині, а серце ще довго продовжує битися у ритмі тренування, відлунюючи у вухах.
— Софі, ми з мамою їдемо в ресторан. Хочеш з нами? — запитала Емілі, збираючись у душ. Очевидно, вони планували поїхати просто звідси.
Я похитала головою, витираючи рушником спітніле чоло.
— Дякую, але іншим разом.
— Все добре?
— Так, просто потрібно додому.
Насправді я була виснажена. Моє плече пульсувало від болю, а коліна горіли, наче їх обдерли наждачним папером. Кожен м’яз тягнувся, нагадуючи про різкі ривки і падіння під час тренування.
— Гаразд, я в душ. Мама скоро приїде. Сьогодні можеш відпочити від мене по дорозі додому, — засміялася Емілі, кидаючи погляд через плече.
— Гаразд, саме цього я й чекала, — жартома відповіла я, хоча всередині відчувала справжнє полегшення.
Зібравши речі, я попрощалася з дівчатами та вийшла з роздягальні. Шкільні коридори були майже порожні — лише зрідка хтось проходив повз, голосно перемовляючись або сміючись. Вийшовши на вулицю, я вдихнула свіже повітря. Сутінки вже опустилися на місто, а в далечині глухо шуміли автомобілі.
Я повільно йшла до машини, відчуваючи, як кожен крок віддається втомою в ногах. Холодне повітря обіймало розпашіле після тренування тіло, змушуючи трохи здригнутися. Хотілося лише одного — швидше дістатися додому і прийняти гарячий душ.
Але прямо коло дверей на мене чекала Луна. Вона хотіла моєї уваги та своєї прогулянки, тому я не могла їй відмовити.
— Дай мені декілька хвилин, — погладила її я та пішла далі.
На кухні пахло гарячими спеціями та свіжоприготовленою їжею. Випивши трохи води, я піднялася на другий поверх, але дорогою заглянула до кімнати Лукаса.
— Привіт, малюк, — обережно відчинила двері й побачила його клубочком під ковдрою.
— Софі! — Лукас підвів голову, його зелені очі ще трохи втомлені після хвороби, але радісно засяяли, коли він побачив мене. Кучеряве світле волосся було трішки сплутане.
Я усміхнулася, заходячи до кімнати. Тут було тепло й затишно, лампа біля ліжка випромінювала м’яке світло, а на тумбочці стояла недопита чашка чаю.
— Що дивишся? — присіла поруч, зазираючи в екран.
— Тато купив підписку на новий канал. Поки що мені подобається, тут усе, що я люблю, — він підняв голову, і в його голосі прозвучало щире захоплення.
Я глянула на телевізор. На екрані змінювалися кадри африканських саван, де антилопи мирно паслися під пильним наглядом леопарда, що ховався в тіні.
— Це Африка?
— Так! У них такі круті тварини. Подивися, який лев! — він тицьнув пальцем у екран.
— Вражає, — погодилася я, спостерігаючи, як хижак неквапливо наближався до своєї здобичі.
— Як твій кашель? — м’яко провела рукою по його волоссю.
— Майже немає, — він зіщулився від несподіваного дотику, але не відсторонився. — Мама сказала, що через два дні повернуся до школи.
— Це чудово. Але зараз тобі варто відпочити, — легенько скуйовдивши його волосся, я піднялася з ліжка.
— Зайду пізніше, гаразд?
— Добре, — кивнув він, кутаючись у ковдру.
Я тихо зачинила двері й зайшла до себе. Зупинилася, прислухаючись. За вікном пустився дощ: краплі м’яко постукували по склу, створюючи ритм, який заспокоював і водночас підштовхував до руху.
Зітхнувши, я швидко переодягнулася в спортивний костюм, дістала водонепроникну куртку та чорні кросівки. Волосся заплела у косу, натягнула кепку, а поверх неї — капюшон. Луна теж мала свій «дощовик», і коли я спустилася вниз, вона вже чекала біля дверей, тримаючи повідець у зубах.
Я усміхнулася: вона завжди знала, коли час гуляти.
Відкривши двері, несподівано наткнулася на тата.
— Оу, хах, Софі, — підняв брови з легкою усмішкою, — куди так спішиш?
Я відійшла назад, пропускаючи його всередину.
— Пробіжка, — кинула погляд на Луну і вийшла надвір, де свіже повітря пахло мокрим асфальтом, а дощ м’яко обливав обличчя.
— Добре. Будь обережна, — тато струснув з куртки краплі дощу й ще раз поглянув на мене.
— Як завжди, — відповіла я, поправляючи капюшон, і зробила перший крок у дощ, відчуваючи, як вода б’ється об шкіру та одяг, а холодне повітря освіжає думки й тіло.
Дорога була мокрою, але я впевнено трималася на ногах, хоча вони боліли. Я вперто ігнорувала втому, поступово збільшуючи темп бігу. Вода збиралася в маленькі струмочки, що тяглися вздовж бордюрів, віддзеркалюючи тьмяне світло ліхтарів.
Вона обожнювала дощ. Її лапи ритмічно стукали по мокрому тротуару, а хвіст завзято крутився з боку в бік.
Ми бігли вздовж порожніх вулиць, де подекуди світилися вікна. Хтось засидівся за ноутбуком, хтось дивився фільм, а в сусідньому дворі з відчиненого вікна долинали приглушені звуки музики.
Я відчула, як мій пульс вирівнюється, а думки трохи прояснюються. Біг завжди допомагав.
Коли впевнилася, що дорога безпечна, відстебнула повідець. Луна, отримавши довгоочікувану свободу, миттєво понеслася вперед, розбризкуючи воду з калюж. Я не стримала усмішки.
Ще трохи — і можна буде повертатися додому.
Зробивши поворот, ми побігли назад знайомим маршрутом. Темп уже був повільнішим, дихання рівним, а повітря з кожним кроком здавалося свіжішим. Луна все ще радісно підстрибувала, ловлячи лапами калюжі, від чого бризки розліталися в різні боки.
Коли ми повернулися додому, я зупинилася на порозі, струшуючи з себе краплі води. Луна захекано сіла поруч, важко дихаючи, але очі її блищали від задоволення.
— Ну все, бешкетнице, час у ванну, — сказала я, нахилившись і піднявши її на руки. Вона слухняно поклала голову мені на плече, лише раз легенько рипнувши вухом.
Я занесла її у ванну на першому поверсі — тут я завжди купаю її. Включила теплу воду, змочила шерсть і обережно змила бруд. Луна терпляче стояла, лише інколи махаючи хвостом, коли я розмовляла з нею.
Закінчивши, я взяла великий рушник і ретельно витерла її шерсть, перш ніж відпустити. Вона миттю вискочила в коридор, радісно трусячись, від чого дрібні краплі води розліталися на всі боки.
Я лише закотила очі й зітхнула, але усмішка все одно торкнулася губ.
Зайшовши в кімнату з пральними машинами, я скинула мокру куртку та кепку, акуратно повісивши їх сушитися. Відчуття вологи на шкірі почало дратувати, тому я швидко пішла до своєї кімнати.
Прийнявши душ, одягнула теплу піжаму і спустилася вниз. Пальці машинально ковзнули по мокрому волоссю, розплутуючи вологі пасма.
— Це не надовго. Можливо, на тиждень.
— Коли?
Я зайшла на кухню, потрапивши просто в середину розмови батьків. Поглянула на тата, який, як завжди, виглядав спокійним, і на маму, яка нервово переміщала ложку по чашці, хоча давно перестала пити каву. Я одразу зрозуміла, про що йде мова, але не стала нічого питати. Спокійно підійшла до холодильника, відчуваючи, як холодне повітря освіжає обличчя.
— На наступний вівторок, — відповів тато, кидаючи короткий погляд на мене. — Цього разу я зможу бути на твоєму змаганні, Софі.
Я обернулася до нього. Він підморгнув, і я ледь помітно посміхнулася. Ми завжди розумілися без зайвих слів. Він їде у відрядження. Знову.
— Я рада, — спокійно сказала я і знову повернулася до холодильника. Що хочу на вечерю? Діставши філе, я поставила варитися трохи рису, плануючи швидко приготувати щось легке.
— Я приготувала пасту, — почулося позаду.
Мамин голос змусив мене завмерти на секунду. Незрозуміло, від чого стало холодно — від відкритого холодильника чи від її слів, що обтяжили повітря.
— Я не їм макарони на вечерю, — відповіла я рівним тоном, не обертаючись. — Тяжкість у шлунку мені ні до чого.
— Ха, ну звичайно. Як скажеш, — сарказм у її голосі в’ївся в повітря, немов запах паленої кави.
Я заплющила очі на мить, стискаючи щелепи, щоб не відповісти різко. Але тато встиг першим.
— Лора, в чому проблема? Вона вже доросла і знає, що їй краще, — його голос залишався спокійним, але в ньому відчувалася сталь.
— То, можливо, я тут взагалі не потрібна? — мамин голос став холодним, як лезо, різким і відчуженим.
Тато різко піднявся, стілець скрипнув, ковзаючи по підлозі.
— Досить, — глухо прогримів він, ударяючи долонею по столу.
Сварка виникла з нічого. Як завжди.
Я видихнула, важко, майже фізично відчуваючи напругу у грудях. Звично, до болю знайомо. Краще залишити це, ніж витрачати сили на словесні бої, які ні до чого не приведуть. Тому я просто продовжила готувати вечерю, ніби нічого не сталося. Відчуття холоду від плитки під ногами і запах спецій допомагали тримати фокус на простому — їжа, тепло кухні, звичний ритм.
Коли поїла, зробила собі каву й піднялася нагору, відчуваючи, як серце трохи заспокоюється. В кімнаті тихо — лише тихий стукіт дощу по вікну і легкий запах кави, що залишився в повітрі. Нарешті можна видихнути.
Я сіла за стіл, притуливши долоні до теплого горнятка. Кава була гарячою, але цей жар не міг розігнати втому, що стискала мій розум, як лещата.
Навчання. Це слово звучало в голові, як глухий набат.
Я знала, що мені потрібно викладатися на повну, якщо хочу вступити до хорошого університету. Кожен день був боротьбою — за оцінки, за спортивні досягнення, за можливість довести, що я гідна більшого.
Моя спортивна стипендія була рятівним кругом, шансом. Але... завжди є «але». Тренери, викладачі, навіть батьки наголошували, що не варто покладатися лише на спорт. Що одного разу я можу травмуватися, що все може змінитися.
Але я все одно це роблю. Я знаю, що моє тіло, витривалість, наполегливість врятують мене навіть тоді, коли все піде не так. Завжди покладаюся тільки на себе.
Іронія, правда?
Але й цього було недостатньо. Я мала не лише бігти швидше, стрибати вище, бити сильніше. Я мусила доводити, що варта свого місця, що заслуговую бути серед кращих. Що я не просто частина команди, а її опора.
Глибоко вдихнувши, я відкрила підручник і пробіглася поглядом по сторінці. Букви розпливалися перед очима, думки плуталися. Дощ за вікном став сильнішим, краплі стукали частіше, неначе підганяли мене.
— Зосередься, — пробурмотіла я собі під ніс і випрямилась.
Я зробила кілька завдань, розписала конспекти, а потім взяла зошит Лукаса. Швидко розв’язала йому задачі, ретельно пояснюючи кожен крок, щоб він міг зрозуміти.
Зайшовши до його кімнати, я побачила, що він майже заснув. Але, почувши мої кроки, розплющив очі й трохи піднявся.
— Лу, — прошепотіла я.
— Ммм?
— Візьми, я зробила для тебе деякі завдання й пояснила. Завтра прочитаєш і скажеш, якщо щось буде незрозуміло.
— Обіцяю! — його голос звучав сонно, але щиро.
— Добре. — Я усміхнулася, нахилилася й легенько поцілувала його в маківку.
Повернувшись до себе, я знову сіла за стіл. Нічого нового — плани, розрахунки, завдання. Уроки вимагали дедалі більше часу, а сну ставало все менше.
Чорнильні букви розповзалися перед очима, цифри втрачали чіткість. Я знову потерла повіки, змусила себе сфокусуватися, але відчувала, як виснаження повільно, але вперто бере верх.
Годинник показував вже майже другу ночі. Я відкинула ручку й втупилася у стелю. В голові все ще крутилися формули й завдання, але поверх них пробивалася одна-єдина думка: я втомилася.
Але сьогодні буде новий день. Нові тренування. Нові виклики.
Я повільно підвелася, вимкнула лампу й лягла в ліжко, кутаючись у ковдру. Холод пробігся шкірою тонкими голками, змушуючи щільніше закутатися. Луна вже згорнулася клубочком поруч зі мною, її рівне, спокійне дихання ледь чутно розливалося тишею кімнати.
— Спи, дівчинко, — прошепотіла я, погладжуючи її м’яку шерсть.
.Здається, вона зрозуміла мої слова, бо лише тихо зітхнула й ворухнулася, влаштовуючись зручніше. Її тепло було єдиним, що насправді заспокоювало.
Закривши очі, я дозволила собі хоча б ненадовго забути про все.
Але темрява не хотіла мене відпускати. Вона тягнула на дно, обплітала, неначе сотні холодних пальців стискали мене з усіх боків. Важкий морок глушив звуки, затягував у себе, не залишаючи виходу. Я намагалася вирватися, борсалася, відчайдушно шукаючи світло… але нічого. Лише тиша й гнітюче відчуття безсилля.