—Послухай,Марто. Те, що я тобі зараз скажу, можливо, буде недоречним саме в цей момент, тому що в тебе свято і ти повинна тусити...,– повільно почав хлопець після довгої паузи.
— Та я все одно тебе слухаю, ну скільки ж можна так інтригувати? – вже трохи розлючена і знервована сказала я.
— Все одно, вже ти тут і я змушений тобі сказати. Ти знаєш, чому тато в постійних роз'їздах? Ти не думала, чому він не прийшов до тебе на випускний? Чому не залишив все і не пішов радуватися з тобою? Ні?
Я лише застигла на місці від такого здавалося б дурнуватого початку:
— Андрію, у тата робота! Чи ти не знав, що є люди, які вміють працювати чесно на роботі?
— А чому ти вирішила, що в нього робота?
— Ти щось знаєш, – затвердила я – та не розповідаєш.
— Саме для цього я тебе сюди й покликав.
Він збирався, щось сказати так, ніби якийсь вирок винести. Мені стало страшно, і я впевнена, що ніколи б не захотіла почути саме такі слова:
— Добре, я не буду тягнути. Марто, в нашого батька рак і я тільки сьогодні про це дізнався. Він довго скривав це від нас і залишилося йому недовго... Він сам мені розповів... Ти розумієш це? Марто? Марто, ти мене чуєш?
Та я вже нічого не хотіла чути, тому що ці слова прозвучали, наче постріл в саме яблучко. А потім тільки темнота і більш нічого.
***
Прокинулася я від голосів, що долиналися десь віддаль. Я впізнала голос мами, вона розпитувала щось у лікаря, і схоже було на те, що дуже хвилювалася. Біля мене враз з'явився Андрій, ніби з-під землі. А потім я згадала все, що відбулося минулої ночі. Моє серце враз завмерло від однієї думки, про те, що саме відбувається. З мого ока вилізла одинока сльозинка, та я не хотіла, щоб мене хтось побачив і пожалів, я просто хотіла побачити його. Мого охоронця по життю, який супроводжував мене по всіх важких стежинах, давав поради і відповіді на мої дитячі питання. Я хотіла побачити мого татуся, що колисав мене вночі малою, і який весь час жертвував собою заради мене. Буря емоцій наростала всередині з новою силою. Але саме тут і зараз я пообіцяю собі, що буду незламною заради нього. Тут мої страждання і сповіді перервав лікар, який щось почав був говорити, але мама його перебила:
— Марточко, як ти? Тобі краще? Нічого не болить?
Я поглянула на неї і одразу ж зрозуміла, що вона все знає. На мої очі накотилися сльози, які я твердо стримала, а вона з розумінням просто обійняла мене.
— Все обов'язково буде добре,– прошептала вона мені на вухо все ж з відчаєм у голосі.
Та я знала, що нічого доброго скоро вже точно не буде й бути не могло.
Наші ніжності перервав лікар, який наполіг оглянути мене, а я й не пручалася.
На наступний день мене виписали, тому що проблем з фізичним здоров'ям не було виявлено, а от щодо морального треба подумати.
Тато повернеться додому через 3 дні, тому в мене назрів план. Ми з мамою і Андрієм поговорили на цю тему, хоча й без сліз не обійшлось. Виявилося,що ніяке лікування не допомагає, адже весь час, який батько був у відрядженнях, він шукав лікарів і проходив деяке лікування, яке було безсиле перед страшною хворобою. Так нам розповів Андрій. Навіть не віриться, що він міг все це скривати в собі...
Отже, ми дійшли до того, що останні місяці життя, які відведені батькові ми проведемо разом з ним і будемо давати все для його комфорту. З відрядження ми вирішили його зустріти тепло і без ніяких натяків на хворобу. Словом,ми хотіли зробити все, щоб йому не було важко.
І повірте, що далося це нам дуже нелегко. На початку у всіх були істерики, особливо у мами. Я ж до останнього пообіцяла триматися, і я виконаю свою обіцянку. Ні в якому разі я не дозволю собі здатися і бути депресивним підлітком, який запертий в своїй кімнаті сидить і чекає на краще, слухаючи сопливі пісеньки. Та найгірше було Андрієві. Хоч він і не був рідним сином мого тата, та він все одно прив'язався до нього настільки сильно, що ця прив'язаність була чи не найсильнішою з усіх, які я знала. Андрій не падав в істерику, він просто мовчав..всі ці 3 дні до повернення батька мовчав, як риба в морі і це мовчання насторожувало.
По 3-ьох днях він все ж повернувся. Я дуже нервувала перед зустріччю, бо не знала як себе з ним вести, а потім зрозуміла "Так, як завжди!".
І ось, він крокує до нас з розпростертими руками для обіймів, в які я стрибаю так палко і так по дитячому, щоб забути про весь світ, про те, що забути неможливо.
Всі події тих недовгих 4 місяців, які пройшли для нас в одну секунду опису не потребують. Я можу сказати тільки, що це були найкращі місяці мого життя, хоча ми й не сподівалися, що залишилось так мало. У нас не було ніякої драми. Ніхто нікого не залишав, жертвуючи своїми почуттями. Той хто жалів нас, залишив свою жалість при собі. І я встигла попрощатися з ним, сказавши найбажаніші слова в той момент:
— Я люблю тебе, та!...
Так, цей час пройшов, та в пам'яті і в спогадах він існує. Не важливо, як я це пережила, важливо те, що сталося після втрати цього чоловіка, на якому все трималося, і наша сім'я в тому ж числі. На цьому наша щаслива сімейна історія закінчується, тому що пора заглянути в реальність, звідки все найголовніше й почнеться.
#3565 в Сучасна проза
#9825 в Любовні романи
#3794 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 11.03.2021