1 Глава

На дворі 28 травня і я поспішаю до школи. Так, цього року я випускниця і це мене неабияк радує, адже скоро я зможу частіше бачитися зі своїм братиком, який вже 2 роки вчиться на програміста у Львові. Я вже вирішила ким хочу бути, хоча сумніви все ще є...

З моїх думок мене вирвав голос:

— Ну Марто, давай швидше, ми вже запізнюємося.

— Мамо, а він точно не приїде? – з жалем в очах спитала я.

— Доню, ти ж сама знаєш, що в нього навчання. Мені справді шкода, що його не буде. Давай бистріш, ти що хочеш закінчити школу з запізненням? 

Засмучена я сіла в машину і ми з мамою поїхали на урочисту лінійку. Біля школи мене чекала моя подруга - Катя. Я її дуже люблю, хоча й в початкових класах ми навіть ворогували. Коли я її побачила, то просто не змогла відірвати від неї очей. Темне волосся було заплетене в пишну зачіску, на обличчі красувався макіяж, який підкреслював її голубі очі, а довге й пишне плаття кольору тіффані привертало увагу всіх оточуючих. Я впевнена, що колись вона зробить свою модельну кар'єру, а поки ми разом йдемо вчитися у Львівський університет бізнесу та права. 

Ще з самого початку нашої дружби ми вирішили, що будемо вчитися разом, і обидвоє хотіли стати незалежними жінками, які зможуть отримати хороше майбутнє. Напевно, це буде важко, але постійні зустрічі з репетитором не повинні пройти даром. Тим більше, я була відмінницею і в мене є хороша характеристика. 

Ми обійнялися з подругою, я її похвалила за шикарний вигляд, ну а вона і мене не залишила без компліментів. Мій образ мені подобався. Я не любила довгих вечірніх суконь, тому, моє плаття кремового кольору було трохи нижче колін. Просте й таке мінімалістичне, воно точно було моє. Над зачіскою, я не парилася, тому, просто накрутила красиві локони, а волосся у мене було довге, тому це виглядало красиво. Єдине, що я зробила з ними,так це зачепила заколку, яку мені подарував тато...

 Я сумую за ним. Зараз він багато працює у відрядженнях і навіть не має часу приїхати на мій випускний. Проте, вже з самого ранку до нас зайшов кур'єр з букетом від тата. Ми не є дуже багатими, але в тата хороша офісна робота, а мама працює лікарем, тому ми ніколи собі ні в чому не відказували. 

Коли розпочалась лінійка, я ледь стримувала сльози. Так, я досить емоційна людина щодо такого. А ще, я дуже переживала через наш танець з класом. Він був продуманий до деталей, та я все одно переймалася. Спокійною я стала тільки після нього. 

Насправді, найщасливіший момент настав тоді, коли все вже закінчилося і ми пішли святкувати. У нас доволі великий клас ( все ж потім ми переїхали до міста, тому що тата підвищили на роботі), тому прийшлося замовляти цілий ресторан. Я пила й веселилася, співала й танцювала, допоки мені не стало зовсім погано і прийшлося вийти на свіже повітря. Як тільки я вийшла, то не змогла повірити своїм очам. Переді мною стояв Андрій. Розгублений, з букетом в руках, в красивому образі, який хоч і не був для випускного вечора, але так йому пасував, він стояв і просто дивився на мене. Я кинулася йому в обійми, адже так хотіла, щоб він був зі мною у важливий день:

— Вибач мене сестричко, я не зміг приїхати швидше. Це тобі, — сказав він мені, коли я все ж відпустила його і простягнув букет.

— Ти що? Я рада, що ти хоч зараз приїхав. Чому ти нічого не сказав? — одразу ж нападаючи почала я.

— Я й сам не знав, що приїду, це було дуже спонтанне рішення.

— Тоді пішли святкувати?

— Марто, мені потрібно з тобою поговорити,— серйозно промовив Андрій.

Я насторожилася і почала нервувати. Що могло статися? Може в нього просто дівчина з'явилася? Чи може у нього якісь проблеми? Або гірше у нашої сім'ї? Такі страшні думки приходили в мою голову, за той короткий час, який продовжився близько хвилини:

— Щось сталося? — спитала я.

А він просто мовчав. Його очі здавали його,хоча я й не могла розібрати, що саме в них було. Чи то біль, смуток, гнів, розпач чи щось інше? Я не на жарт перелякалася:

— Добре, тоді ходімо в якесь кафе. Я тільки мамі скажу, що ти тут, і що ми підемо.

— Не потрібно ще казати мамі, що я приїхав. Ця розмова, можливо, не буде такою довгою... —сказав він понуро.

— Ну добре...

Ми зайшли у найближче кафе поблизу ресторану і сіли за столик. Тут було доволі затишно і тепло, тому я розслабилася після гучної вечірки:

— Так що сталося? Ти ще довго будеш мене мучити,— спитала я.

Проте, навіть за кілька хвилин я нічого від нього не почула, а в його понурому погляді, я бачила як він наважується і ще сумнівається чи розказувати мені щось. А я й не знала, що це щось, може перевернути моє життя на 180 градусів.