Глава 25 День, коли відкрилися ворота

Тріщина в центрі лабораторії розширилася ще на долоню. Не ривком, а повільно, і від цього ставало тільки гірше: всі встигли побачити, як камінь розходиться, як у темряві щось ворушиться, а тоді з розлому почала виповзати темна слизька тінь, ніби сама пітьма нарешті знайшла собі форму.

Першою це відчула Міра.

Вона не встигла як слід роздивитися істоту, зате відчула, як навколо здригнулися душі. Цей рух пройшов крізь неї так чітко, ніби хтось торкнувся потилиці холодними пальцями. У грудях стиснулося, шкіра на руках стала надто чутливою, ніби повітря в лабораторії ожило і стало ворожим.

— Не пускай його… — прошепотіла одна з душ. У цьому шепоті не було паніки, тільки старий, виснажений страх.

Міра різко підняла голову.

— Воно інше.

Власний голос здався їй сухим.

— Ми теж це бачимо, — тихо відповів Нік, але коротко втягнув повітря крізь зуби, і цього вистачило: спокій у нього був тільки зовні.

Тео дивився на артефакт так, ніби перед ним одночасно стояли диво і катастрофа. Обличчя в нього загострилося, пальці напружилися вздовж тіла.

— Це… неможливо…

У його голосі не було театральності. Лише справжнє, майже дитяче невір’я людини, яка все життя жила за певними правилами, а тепер бачить, як їх рвуть просто в неї на очах.

— Дуже можливо, — спокійно відповів Крейн.

Ця спокійність подіяла на Міру гірше за крик. У ній було щось самовдоволене, занадто впевнене.

Кільця стабілізатора закрутилися швидше. Спершу це було лише видно, а потім стало й чутно: металеве гудіння заповнило лабораторію, сідало на зуби, лізло під шкіру. Повітря задрижало так, що Міра відчула вібрацію в ребрах, а горло пересохло.

— Ви все життя намагалися закривати розломи, — сказав Крейн з поблажливістю людини, яка пояснює очевидне дітям. — А я зрозумів, що їх треба використовувати.

Кастіан прошепотів, але в тиші це прозвучало чітко:

— Він підживлює його…

— Саме так, — сказав Тео. Його голос раптом став різким. — Якщо він доведе цикл до кінця, ця тріщина стабілізується.

— І стане постійною, — додала Ільва. Вона говорила рівно, але тримала плечі надто напружено.

Нік тихо сказав:

— Отже, план простий.

Він підняв меч. Рух був знайомий, відпрацьований, та Міра все одно помітила, як міцніше стиснулися його пальці на руків’ї.

— Ламаємо цю штуку.

— Ні.

Валеріан сказав це тихо, проте всі зупинилися відразу, ніби хтось смикнув за невидиму нитку.

Його погляд був прикутий до тріщини.

— Спочатку істота.

І саме тоді вона вийшла.

Тіло повільно витягнулося з розлому, і від цієї повільності ставало млосно. Воно мало б або вискочити ривком, або лишитися по той бік, але рухалося так, ніби давно знало: двері рано чи пізно відчиняться. Істота була майже людського зросту, і це лякало найбільше. Людський розмір змушував мозок шукати в ній щось знайоме, а знайомого там не було. Пропорції були хибні: надто довгі руки, надто вузький тулуб, темна шкіра, ніби обгоріла і не згоріла до кінця.

А тоді Міра побачила очі.

Вони світилися тим самим зеленим, що й розлом, але справа була не в кольорі. У цих очах було усвідомлення. Не сліпий голод. Не тупа лють. Щось дивилося і розуміло, на кого дивиться.

Істота підняла голову.

І подивилася просто на них.

У лабораторії запала така різка тиша, що Міра почула власний пульс у скронях. Хтось поруч переступив, у когось збилося дихання, а вона сама стояла надто рівно, надто нерухомо, ніби тіло відмовлялося рухатися, доки мозок не скаже, що робити.

Нік прошепотів:

— Це не звичайна тварюка.

— Ні, — тихо відповів Кастіан. — Воно думає.

Крейн дивився на неї майже з ніжністю, і від цього Міру ледь не пересмикнуло. Так дивляться не на чудовисько, що щойно вилізло з розлому. Так дивляться на те, чим пишаються.

— Бачите? — сказав він.

Він підняв руку, і істота повернула голову до нього слухняно, занадто швидко. По спині в Міри пройшов холодок.

— Вони не просто монстри. Вони новий вид сили.

Валеріан зробив крок уперед. Рух був настільки точний, ніби він вже все вирішив.

— Ви не керуєте нею.

Крейн усміхнувся.

— Я створив її.

Істота різко повернула голову назад до команди.

І вдарила.

Вона рухалася швидше за все, що Міра бачила цього дня. Око встигало вловити тільки початок, а далі тіло вже було в іншому місці. Ільва навіть не закінчила формулу, лише викинула руку вперед:

— Щит!

Бар’єр з’явився в останню секунду, тонкий і напружений. Міра відразу відчула: він тримається на межі. Істота врізалася в нього, щит тріснув із сухим різким звуком, Ільву відкинуло назад, і вона вдарилася плечем об підлогу.

— Ільва! — крикнув Тео, і в його голосі вперше прозвучав справжній переляк.

Нік вже був у русі. Міра не встигла вловити момент, коли він зірвався з місця, тільки побачила широкий удар меча. Істота ухилилася надто легко, наче чекала саме цього, і в ту ж мить схопила його за руку.

Нік скривився.

— Чорт!

Аріан з’явився позаду неї майже беззвучно. Кинджал увійшов істоті в спину, і на мить у Мірі спалахнула дурна надія. Але істота навіть не здригнулася. Просто відкинула Аріана ліктем, коротко й недбало, ніби відмахнулася від перешкоди.

Він врізався в стіну важко, по-людськи.

— Кастіан! — крикнула Міра.

Ельф вже будував структуру. Його пальці рухалися швидко й точно, а срібні лінії спалахнули під ногами істоти так раптово, що та на секунду застигла.

— Зараз!

Міра підняла руку. Душі рвонули вперед темним розлюченим вихором, і вона відчула, як цей ривок проходить крізь груди, як у скронях на мить темніє. Істота справді сповільнилася, ніби їй довелося продавлювати чужу волю.

Валеріан випустив силу.

Його магія вдарила, як чорна хвиля, важко й точно. Міра відчула цей удар усім тілом. Кістки під ногами істоти тріснули, вона впала на коліно.