Глава 24 Коли тріснула Цитадель

Рука, що піднімалася знизу, повільно випросталась.

За нею показалося плече.

Потім масивна грудна клітка, складена з переплетених кісток і темного каменю, ніби хтось колись намагався зшити мертвого велетня з фундаментом міста.

— Сторож… — тихо повторив Кастіан.

Нік різко видихнув.

— Це не сторож.
— Це катастрофа.

Навколо них місто продовжувало розвалюватися.

Зліва на вулиці люди намагалися витягти старого з-під воза, який перевернувся під час поштовху. Далі кричала жінка, тримаючи дитину, а гвардійці кричали один одному накази, намагаючись організувати евакуацію.

І крізь все це проривалися душі.

Деякі зависали над землею, розгублені, наче тільки прокинулися.

Інші металися, відчуваючи потік розлому.

Міра стиснула зуби.

— Я не втримаю всіх!

— І не потрібно, — сказав Валеріан.

Його голос залишався холодним і чітким навіть серед цього хаосу.

— Тримай тих, що поруч із людьми.

Він зробив крок уперед.

Його руки повільно піднялися.

І простір навколо тріщини знову змінився.

Магія некроманта не спалахувала різко — вона розходилася глибокими, темними хвилями, вплітаючись у потік душ і змушуючи їх зупинятися.

Привиди почали сповільнюватися.

Деякі з них завмерли.

Але сторож тим часом піднімався.

Його друга рука вдарила по краю тріщини, і камінь з гуркотом розлетівся на шматки.

— Добре, — тихо сказав Нік. — Тепер точно катастрофа.

І саме в цю мить з іншого боку міста на площу вирвалися варвари Ультрії. Люди інстинктивно відступили, хтось притиснувся до стіни, а кілька студентів різко обернулися.

Їх було з десяток.

Вони рухалися швидко й злагоджено, без паніки й поспіху. Попереду біг високий чоловік із темним волоссям і довгим шрамом через щоку. Міра впізнала його: саме він стояв на тренувальному полі кілька тижнів тому й дивився на студентів так уважно, ніби оцінював не техніку, а характер.

Він зупинився біля тріщини, нахилився й подивився вниз, у темний розріз потоку, що все ще дихав нерівно. Потім коротко сказав щось своєю мовою, і двоє його людей одразу відокремилися від групи.

— Що вони роблять? — тихо спитала Ільва.

Тео ожив так різко, що Міра навіть краєм ока відчула цей рух.

— Це польові якорі потоку!

— Простою мовою, — кинув Нік.

— Вони прибивають розлом до землі, щоб він не розповзався.

Тим часом варвари вже працювали.

Двоє з них розклали на камені важкі металеві амулети. Вони не були схожі на академічні артефакти: грубіші, темніші, з матовим металом. Ще двоє витягли довгі шипи. Перший удар молота вийшов глухий і густий. Другий. Третій.

Хвилі потоку над тріщиною здригнулися.

Варвари працювали без зайвих рухів, грубо, але швидко. Один притиснув амулет до каменю, другий вбив поруч шип, третій провів долонею по знаках на металі.

Повітря біля розлому змінилося. Хвилі потоку, які до цього рвалися в різні боки, почали поводитися рівніше.

— Дивись, — тихо сказала Нікс.

Тріщина все ще дихала, але її краї вже не розходилися так агресивно.

Валеріан коротко кивнув варварам.

— Вчасно.

Вождь підвів голову й ледь усміхнувся.

— Ми казали, що ваші розломи нестабільні.

— Ви казали це занадто спокійно.

— Бо це правда.

У цей момент з іншого боку площі з’явилися ельфи.

Вони рухалися тихіше. Не швидше й не повільніше — просто тихіше, і ця тиша різала шум площі.

Попереду йшов Ельсір.

Його погляд одразу знайшов тріщину, потім сторожа, і лише після цього — Кастіана.

— Ти мав бути в лазареті.

— Я був.

— Недостатньо довго.

— Місто тріскається, Ельсір.

— Саме тому ти мав бути в лазареті.

Кастіан коротко зітхнув.

— Я вже тут.

Ельсір подивився на нього ще секунду.

— Стій позаду.

— Ні.

— Кастіан.

— Ні.

Нікс ледь помітно змінила стійку.

Ельсір перевів погляд на сторожа.

— Упертий.

Він підняв руку.

Його магія пішла вперед тихою хвилею, густою й рівною. Повітря над тріщиною змінилося. Природна ельфійська сила вплелася в нестабільний потік розлому, і простір над ним стиснувся, ніби щось міцно стягнуло краї.

Потік зібрався в одну точку.

Сторож зупинився.

Вперше.

— Це дасть нам хвилину, — сказав Ельсір.

Валеріан коротко кивнув.

— Нам вистачить.

Але саме в цю секунду Міра відчула щось інше.

Не розлом. Не сторожа.

Чийсь погляд.

Вона різко озирнулася.

На даху напівзруйнованого будинку стояв чоловік у темному плащі.

Він дивився вниз на площу, де тріщина розсікала камінь, де сторож завмер перед ельфійською магією, де варвари вбивали якорі в камінь.

Його погляд ковзнув по тріщині, по сторожу, по людях, і на мить зупинився на них.

Чоловік повільно усміхнувся.

Потім відступив.

Дим ковзнув по даху, закрив його фігуру на секунду.

І коли вітер розсунув сірі клуби — там вже нікого не було.

— Крейн тут.

Тріщина ревла.

Спочатку Міра подумала, що це просто гуркіт каменю, але звук був інший — глибший, рваний. Тепер це вже був не просто розлом у землі.

Це була відкрита рана міста.

Камінь обвалювався вниз, із тріщини виривалися душі, зелене світло розривало пил, а вулиця навколо втрачала форму.

І сторож продовжував підніматися.

Лише тепер стало зрозуміло, що вони недооцінили його розмір.

Його голова піднялася майже до рівня третього поверху.

На площі закричали люди.

— Відступаємо! — крикнув один із гвардійців.

Але Міра вже бачила, що відступати нікуди.

Позаду тріщали будинки. Вулиці просідали. Край мостової буквально провалювався вниз.

Ільва різко розвернулася.

— Там люди!