Глава 23 Перший удар

Нікс сиділа на підвіконні, підтягнувши одну ногу до грудей, і дивилася на місто. Не тому, що там було щось цікаве. Просто після бою очі вперто шукали щось спокійне, рівне, без різких рухів і без наміру тебе вбити. Внизу ще горіли ліхтарі, жовті й трохи розмиті від нічної вологи, а десь між дахами блищала тонка смуга річки — тиха, холодна, ніби зовсім не пов’язана з їхнім вечором.

У кімнаті стало тихо, але це була не та тиша, яку люблять люди, що добре виспалися. Це була тиша після напруги, коли плечі ще пам’ятають стиск, а руки мимоволі перевіряють, чи не тремтять. Пляшка на столі вже спорожніла наполовину, кружки стояли як попало, і ніхто не поспішав їх поправляти. Всі сиділи так, як сіли, коли все нарешті скінчилося.

Нік розвалився на стільці, відкинув голову й дивився в стелю, ніби там могло з’явитися пояснення, чому після найгірших моментів приходить ця дивна пауза: тіло вже відпускає, а голова ще не знає, що з цим робити.

Він довго мовчав, потім провів долонею по обличчю.

— Я ненавиджу ці моменти.

Нікс трохи повернула голову від вікна, але з підвіконня не злізла: їй було лінь змінювати позу, та й нога вже приємно затерпла.

— Які саме? — ліниво спитала вона, хоча в голосі ще жила післябойова уважність.

Нік зітхнув, провів рукою по потилиці й знову втупився в стелю.

— Коли стає тихо.

Ільва сиділа за столом, склавши руки перед собою, і крутила в пальцях край серветки, навіть не помічаючи цього.

— Ти буквально п’ять хвилин тому скаржився, що Тео говорить занадто багато, — сказала вона рівно, але кутик її губ сіпнувся.

Нік повернув голову на бік і глянув на неї так, ніби вона щойно сказала щось дуже несправедливе.

— Це інше.

Тео, який досі сидів, нахилившись над столом і розглядаючи дерев’яну поверхню, підняв голову.

— Я можу ще щось розповісти.

У кімнаті на секунду стало тихіше, а потім всі троє сказали одночасно:

— Ні.

Тео завмер, кліпнув і повільно відкинувся на спинку стільця, ніби його щойно образили особисто.

— Ви не даєте мені розвиватися, — сказав він із щирою серйозністю.

Нік потягнувся вперед, узяв кружку, зробив ковток і на мить заплющив очі: напій виявився міцнішим, ніж він чекав.

— Ти розвиваєшся занадто швидко.

Тео відразу випрямився.

— Це не проблема.

Нік опустив кружку на стіл трохи голосніше, ніж треба, і потер перенісся.

— Це проблема для наших нервів.

Ільва тихо засміялася — коротко, але по-справжньому.

— Бідний Тео.

Тео одразу повернувся до неї.

— Я не бідний, — відповів він серйозно, навіть трохи ображено. — Я просто недооцінений.

Нікс нарешті відірвала погляд від міста, сперлася плечем об раму й примружилася, дивлячись на нього.

— Ти буквально розмовляв із розломним механізмом посеред бою.

Тео знизав плечима, ніби не бачив у цьому нічого дивного.

— Він був дуже цікавий.

Нікс повільно видихнула через ніс.

— Він хотів нас убити.

— Це не взаємовиключні речі, — спокійно відповів Тео.

Нік закрив обличчя руками й провів долонями вниз, так, ніби намагався стерти з себе весь цей вечір.

— Боги…

Він посидів так кілька секунд, а потім глухо додав у долоні:

— Чому я взагалі з вами дружу.

Нікс хмикнула з підвіконня.

— Бо без нас ти б вже давно помер.

Ільва підперла щоку долонею.

— Або збожеволів.

Тео нахилив голову.

— Або нудьгував.

Нік прибрав руки від обличчя й подивився на них по черзі, наче вирішував, чи варто сперечатися.

Потім тільки зітхнув, узяв кружку й зробив ще один ковток.

— Я все ще думаю, що тиша гірша.

Міра сиділа на краю ліжка й дивилася на них, не втручаючись. Іноді було достатньо просто слухати. Напруга повільно відпускала спину: спершу між лопатками, потім нижче. Лише тепер вона зрозуміла, наскільки сильно була затиснута після бою. Після таких сутичок тіло довго не хотіло заспокоюватися, ніби чекало ще одного удару, але ця кімната, знайомі голоси, потріскування лампи й навіть дурні жарти діяли краще за будь-які настоянки, які інколи приносили старші.

Вона провела рукою по волоссю, відвела пасма назад і відчула, як вони знову падають на плечі. За останні місяці воно відросло більше, ніж вона звикла помічати, і тепер лежало нерівними темними хвилями, трохи вперто, ніби не могло вирішити, куди спадати.

Ільва помітила це відразу.

Вона трохи нахилилася вперед, сперлася ліктями на коліна й уважно подивилася на Міру.

— До речі.

Міра підняла очі.

— Що?

Ільва кивнула в її бік.

— Твоє волосся.

Міра машинально торкнулася потилиці.

— Що з ним?

— Воно вже майже нормальної довжини.

Міра на секунду завмерла, ніби перевіряючи це на дотик, потім підняла брову.

— Нормальної?

Нікс кинула короткий погляд з підвіконня.

— Так.

Сказала спокійно, але Міра помітила: Нікс дивилася довше, ніж треба для випадкового погляду.

— Я звикла до короткого, — додала Ільва.

— Я теж, — сказала Нікс.

Нік, який сидів біля столу й крутив у пальцях келих, трохи примружився, ніби оцінював ситуацію.

— Воно робило тебе… страшнішою.

Міра повільно повернула голову в його бік.

— Страшнішою?

Сказала рівно, але Нік все одно трохи відкинувся назад.

— У хорошому сенсі.

Міра звузила очі.

— Є хороший сенс?

Нік на секунду задумався по-справжньому.

— Для ворогів — ні.

Ільва тихо засміялася, прикривши рот рукою.

— Ти погано рятуєш ситуацію.

— Я не рятую, — відповів Нік і зробив ковток вина.

Нікс зістрибнула з підвіконня, м’яко приземлилася й підійшла до столу. Міра помітила, як легко вона рухається навіть після бою, ніби її тіло швидше забуває втому, ніж інші.

— До речі, — сказала Нікс, наливаючи ще трохи вина в келих. — Кас буде злитися.