Глава 20 Тиша перед справжньою війною

Весна в столиці приходила неохоче. Місто ніби не хотіло пускати її далі мурів. Сніг зійшов раптово, залишивши по собі мокрий камінь, холодні калюжі на подвір’ях Цитаделі, запах сирої штукатурки й темні смуги вздовж стін, які ніхто не квапився зчищати. Дерева стояли голі й темні, гілля впиралося в сіре небо, але в повітрі вже з’явилися земля і сіль.

Разом із цим запахом у місті накопичувалося щось тривожне.

Міра не могла пояснити що саме. Вона просто відчувала це тілом: у напрузі плечей, у різких поворотах чужих голів на вулиці, в тому, як швидко уривалися розмови, щойно хтось згадував розломи.

Експедиції теж змінилися.

Неголосно. Дивно.

Іноді студенти поверталися ні з чим. На місці прориву лишалися тільки розмиті магічні сліди, ніби щось прийшло, подивилося й щезло. Інколи було навпаки: напад починався раптово, але в ньому відчувалася чужа зібраність. Надто точні рухи. Надто вчасна атака.

Міра все частіше ловила себе на думці, що істоти вже не діють хаотично.

Наче їх хтось навчив.

Це лякало навіть не більше небезпекою, а тим, що вона не знала, кому сказати про це вголос, щоб не прозвучати панікеркою.

Ще одна річ різала око останніми днями: Валеріан почав з’являтися на полігонах і в експедиціях частіше.

Ніхто цього не пояснював. Він просто був там, де раніше його не було. Стояв осторонь, дивився, іноді втручався, але здебільшого мовчав.

І щоразу, коли він з’являвся, група змінювалася. Плечі вирівнювалися. Розмови ставали коротшими. Ніхто не розслаблявся.

Це не заспокоювало.

Навпаки. Якщо вже він тут, значить справа справді погана.

Того дня заняття мали закінчитися ще годину тому. Міра вже встигла подумки дійти до кімнати, скинути чоботи, кинути мантію на стілець і кілька хвилин посидіти в тиші. Замість цього четвертий курс підняли тривогою й вивели за південну стіну.

До старого кладовища.

Його давно використовували як полігон для некромантів, але сама назва все одно діяла на нерви.

Нікс скривилася так, ніби їй запропонували добровільно лягти в могилу.

Міра ледь усміхнулася. Хоча сама теж була роздратована. Тривога наприкінці дня майже ніколи не означала нічого простого.

Туман лежав низько, майже по коліна. Чіплявся за надгробки, суху траву, краї мантій. Через нього кладовище здавалося меншим, ніж було, і це нервувало. Такі місця завжди брехали про відстань.

Коли вони йшли між похиленими плитами, холод повз крізь підошви. Вологе повітря лягало на обличчя тонкою плівкою.

Старий камінь. Мокра земля. Гнила трава.

І щось зайве.

Різке. Чуже.

— Я ненавиджу, коли викладачі кажуть «швидка перевірка», — пробурчала Нікс, переступаючи через тріснуту огорожу. — Це ніколи не буває швидко. І ніколи не буває перевіркою.

— Це завжди означає катастрофу, — спокійно сказала Ільва.

Ніби просто повідомила, що завтра буде дощ.

Тео, навпаки, виглядав зацікавленим, і це Міру дратувало. Вона ніколи не розуміла, як можна так щиро радіти місцю, де земля здатна викинути щось тобі під ноги.

— Магічний фон тут дивний, — сказав він, уважно озираючись.

— Ти це кажеш про кожне кладовище, — відразу озвалася Нікс.

— Бо вони всі дивні.

Кастіан ішов трохи попереду з Ніком. Обидва були зібраніші, ніж зазвичай, а це саме по собі вже було поганим знаком. Кастіан ледь нахилив голову, ніби прислухався не до звуків, а до чогось під землею. Нік раз по раз проводив пальцем по руків’ю меча.

— Ти теж відчуваєш? — тихо запитав Нік.

— Так.

— Наче хтось працював із цими кістками.

— Саме так.

Після цих слів Міра мимоволі випросталася.

У центрі кладовища стояв Валеріан.

Темний плащ рухався на вітрі, а поруч лежали кілька тіл, від вигляду яких у Міри стиснулося під грудьми. Істоти розлому. Навіть мертві, вони виглядали неправильно: ламані, витягнуті, ніби зібрані з частин, які не мали поєднуватися. Магістри стояли трохи далі й не втручалися. Це було найгірше. Якщо магістри дивляться збоку, значить дивитися доведеться й студентам.

Валеріан підняв голову, коли група підійшла.

— Підійдіть ближче.

Вони стали півколом. Нікс посунулася лівіше, щоб мати кращий кут для руху. Ільва автоматично перевірила рукави. Тео вже дивився не на Валеріана, а на тіла біля його ніг.

— Ці істоти з’явилися пів години тому, — сказав Валеріан. — У межах міста.

У групі пройшов стриманий гул. Міра відчула холод вздовж спини й раптом дуже ясно уявила південні вулиці, рибний ринок, мокрий камінь після снігу, звичайних людей за мурами — і все це поруч із розломом.

— Це неможливо, — сказав Тео.

— Вже можливо, — спокійно відповів Валеріан.

Саме його спокій бив сильніше за будь-який крик.

Він вказав на одну з істот.

— Подивіться на структуру.

Тео нахилився першим. Міра теж підійшла ближче і відразу побачила: щось не так. Кістяні виступи були деформовані, а залишки тканини на одному боці тулуба виглядали не зшитими, а склеєними магією.

— Вона змінена, — тихо сказав Тео.

Надгробки тріснули.

Звук був глухий і короткий, такий, від якого тіло стискається раніше, ніж розуміє чому. Із землі вирвалися кістяні руки, брудні, в землі й корінцях. Нікс вихопила кинджал.

— О, тепер все ясно, — сказала вона тоном людини, яка коментує катастрофу, щоб не закричати.

Із землі почали підніматися скелети. Але рухалися вони надто швидко, без звичної млявості.

— Це не звичайне підняття! — крикнув Кастіан.

— Я бачу! — огризнулася Нікс.

Істоти розлому кинулися вперед, і група миттєво розсипалася по позиціях. Ільва підняла бар’єр різким рухом рук, і туман на мить розступився. Нік сухо й точно розтрощив першого скелета, але вже за секунду поруч із ним із землі вилазило щось нове.

Міра потягнулася магією до ґрунту, щоб перехопити опору під кістками, і наткнулася на дивний опір. Не просто складність. Чуже втручання.