Глава 18 Зміни, що наступають

Кілька секунд після слів Тео стояла дивна, важка тиша, і ця тиша Мірі не сподобалася найбільше, бо після неї зазвичай траплялося щось таке, на що ніхто не встигав нормально зреагувати. Вітер повільно ходив між уламками кам’яних стін, шелестів сухим листям, зачіпав край плаща Ільви, а розлом перед ними дихав тихо й нерівно, від цього в Міри по спині раз по раз проходив неприємний холодок, ніби саме повітря тут було надто тонким і трималося тільки тому, що ще не встигло розірватися остаточно.

Вона вже збиралася сказати хоч щось, бодай коротко, аби струсити з усіх це дурне заціпеніння, але в ту ж мить магічний фон змінився, і вона відчула це раніше, ніж встигла осмислити.

Не різко.

Тому стало ще гірше.

Спочатку це було лише слабке тремтіння в магічному полі, майже непомітне, таке, яке інший міг би списати на нерви або втому, але Міра відчула його інстинктивно, всім тілом, так, як некромант відчуває порушення рівноваги ще до того, як бачить його очима. Потім це тремтіння посилилося, стало глибшим, щільнішим, і повітря навколо розлому почало стискатися, ніби хтось із іншого боку раптово потягнув на себе саму тканину реальності, а та не витримала й затріщала по швах.

Міра напружила пальці, і тільки тоді помітила, що вже стиснула жетон так сильно, що метал врізався в шкіру.

Тео підняв голову першим.

— Почекайте…

Його голос прозвучав не голосно, але в ньому з’явилося те, чого досі не було, чисте, неприкрашене занепокоєння, і Міра перевела погляд на нього. Тео дивився на артефакт у своїй руці так, ніби той перестав бути інструментом і перетворився на щось живе, що от-от вислизне з-під контролю.

Руни на пластині почали світитися нерівно.

Спалах.

Ще один.

У Міри всередині все неприємно стислося, бо так не поводилися стабільні речі. Так поводилися речі, які зараз або тріснуть, або вибухнуть, або відкриють щось, чого краще не чіпати.

— Це погано, — тихо сказав Тео.

Нік різко повернувся до нього, і цей рух був такий швидкий, що край його рукава ковзнув по каменю.

— Що саме?

— Я, здається… порушив структуру стабілізації.

— Тео.

У голосі Ніка було вже не просто роздратування, там з’явилося коротке, дуже небезпечне невербальне «скажи, що ти жартуєш».

— Я не спеціально!

Кастіанвжене дивився на Тео. Його увага вся перейшла на розлом, і Міра зрозуміла, що це має значення.

— Пізно, — коротко сказав він, і голос у нього був твердий, без жодної зайвої інтонації.

Тріщина в повітрі здригнулася.

Спочатку вона просто розширилася на кілька сантиметрів, і це могло б здатися дрібницею, якби разом із цим рухом з неї не вдарила хвиля холодної магії, такої чужої, що Міра відчула, як її власні канали інстинктивно стискаються, ніби тіло саме намагається відгородитися від того, чого не розуміє. Повітря ніби втратило нормальну вагу. На мить їй стало важче дихати, і вона терпіти не могла це відчуття, бо воно було схоже не на страх, а на втручання.

А потім зсередини почувся звук.

Низький і глухий.

Наче щось важке рухалося по камінню, повільно, впевнено, без жодного поспіху, і ця впевненість змусила Міру сильніше впертися ногами в землю.

Нік повільно сказав:

— Це вже мені не подобається.

— Мені теж, — відповіла Ільва і підняла меч, а Міра помітила, як у неї напружилися плечі, хоч обличчя лишилося рівним.

Розлом розійшовся ще ширше.

Темрява всередині не була просто відсутністю світла, і Міра відчула це майже фізично, бо ця темрява виглядала густою, щільною, майже матеріальною, ніби за тріщиною лежав не просто інший бік простору, а місце, де все складено за іншими правилами, і ці правила не мають до них жодної поблажливості.

А потім щось ворухнулося.

У Міри тіло відреагувало раніше за думку, і вона вже змінила стійку, ще не зрозумівши, що саме бачить.

Спочатку з’явилася рука.

Довга.

Непропорційно тонка.

З чорнуватою шкірою, яка виглядала так, ніби роками пролежала у воді, а потім висохла не до кінця й затверділа на повітрі.

Пальці вп’ялися в край тріщини, від цього руху Мірі стало по-справжньому холодно, глибоко, до кісток, так, як буває не від морозу, а від миттєвого розуміння, що перед тобою не те, до чого тебе готували.

Істота повільно витягнула себе назовні.

Міра дивилася і відчувала, як серце б’є вже не десь у грудях, а високо, майже в горлі, і це її розлютило, бо вона не любила, коли тіло випереджає волю.

Це вже не був мрець.

І не щось, що можна було пояснити некромантією.

Істота була заввишки майже два метри, але її тіло викликало неправильне, липке відчуття, бо виглядало так, ніби його зібрали з частин, які не мали поєднуватися. Довгі руки торкалися землі майже кінчиками пальців, спина вигиналася дугою, а замість очей на обличчі горіли дві блідо-сині плями світла, і в тих плямах не було нічого живого в людському розумінні.

Тео прошепотів:

— Це… істота Розлому.

Нік тихо видихнув.

— Чудово.

Істота різко підняла голову.

Цей рух був настільки швидкий, що У Міри всередині все коротко провалилося, а в наступну секунду істота рвонула вперед.

Вона рухалася швидше за людину, швидше за будь-якого мертвяка, якого Міра бачила раніше.

У її русі не було жодної знайомої логіки, ні вагання, ні розгону, ні підготовки, і це було найгірше, бо тіло не встигало прочитати намір до удару.

Міра навіть не встигла сформувати нову структуру, коли Нік вже зробив крок вперед, перехоплюючи атаку, і цей крок вийшов у нього різким, точним, таким, ніби він давно чекав моменту, коли можна буде не говорити, а рубати. Його меч зі свистом розсік повітря, але істота ухилилася так різко, ніби відчула удар ще до того, як він почався, і Міра в ту саму мить зрозуміла, що простим темпом її не взяти.

Кастіан викинув руку вперед.

Щільна хвиля некромантичної енергії врізалася в тіло істоти, і на секунду та здригнулася, але замість того, щоб упасти або хоча б сповільнитися, лише різко розвернулася до нього, і в цьому повороті було щось настільки голодне, що Мірі стало зимно в долонях.