Глава 17 Експеримент Крейна

Через кілька тижнів цей новий ритм остаточно в’ївся в життя Цитаделі, і студенти майже перестали помічати, як минають дні, бо кожен починався однаково рано, однаково різко й закінчувався тоді, коли сил вистачало лише дістатися до ліжка. Осінь поволі входила в місто, ранкове повітря холонуло, і коли вони виходили на тренувальний двір ще до світанку, камінь під ногами був вологий від роси, чоботи ледь ковзали, а подих збивався в короткі клубки пари, що відразу танули в темряві.

Міра помітила, що саме в такі ранки люди говорять найменше. І справа була не лише в холоді, а в тому особливому стані, коли думки ще не вишикувалися, а тіло вже вимагає зібраності. Навіть найбалакучіші ставали стриманішими, а ті, хто зазвичай мовчав, ховалися ще глибше в себе.

Нік мовчки затягував ремені на наручах, перевіряв рукоять меча великим пальцем, ніби йому треба було вловити знайому шорсткість шкіри, і лише зрідка кивав четвертокурсникам, що проходили повз. Він ще не до кінця прокинувся, це було видно по важких плечах між рухами, але руки вже працювали чітко, без вагань. Нікс стояла трохи осторонь, обмотуючи зап’ястя темною стрічкою, і робила це так уважно, ніби від точності вузла залежав не ранок, а настрій. Міра знала: якщо Нікс щось робить так зосереджено, краще не лізти з дурними питаннями.

— Якщо ти ще раз так затягнеш, у тебе пальці посиніють, — зауважила Ільва, проходячи повз, і кинула на її руки швидкий, практичний погляд.

Нікс навіть не підняла очей.

— Тоді я перестану відчувати біль.

— Це не працює.

— Я перевіряла.

Ільва лише похитала головою й повернулася до своєї зброї, бо сперечатися з Нікс у такі ранки було все одно що сперечатися з дверима, які вже зачинилися.

Кастіан стояв біля кам’яної стіни й перевіряв захисні руни на наручах. Він робив це щоранку, уважно, без поспіху, ковзаючи пальцями по вигравіюваних лініях, ніби зчитував їх на дотик, і з часом це стало настільки звичним, що ніхто вже не коментував. Міра лише раз чи двічі ловила себе на тому, що їй спокійніше, коли вона бачить цей ритуал: якщо вже Кастіан щось перевірив, значить, бодай одна річ цього ранку зроблена як слід. Тео ж, навпаки, виглядав так, ніби його мозок прокинувся значно раніше за тіло й відтоді лише дратувався, що решта світу рухається повільніше.

— Я все ще думаю про ту ультрійську схему, — сказав він, підходячи ближче, і Міра навіть не здивувалася, бо від Тео можна було чекати чого завгодно, окрім ранкової тиші.

— Ми навіть не почали тренування, — буркнула Нікс, не відриваючись від стрічки.

— Саме тому я і думаю.

— Тео, — сказала Міра, відчуваючи, як у неї вже починає сіпатися щось за лівим оком, — якщо ти зараз почнеш пояснювати...

— Я не пояснюю, — образився він рівно настільки, щоб це було помітно. — Я лише кажу, що їхній підхід до розриву потоків може працювати краще в нестабільних зонах.

Нік коротко усміхнувся. Усмішка була ще сонна, але вже жива.

— Ти скажи це магістру тактики. Я хочу подивитися на його обличчя.

— Я вже казав.

— І?

— Він сказав, що якщо я ще раз запропоную використовувати варварські ритуали в центрі столиці, він особисто відправить мене на місяць у польову практику до них.

— О, — тихо сказала Ільва, і Міра почула в її голосі сухий інтерес. — Це звучить як покарання.

— Це звучить як можливість, — без тіні сумніву відповів Тео.

— Тео.

— Що?

— Ні.

Міра опустила голову, ховаючи усмішку, бо саме в такі моменти Тео найбільше нагадував людину, здатну з ентузіазмом увійти в будь-яку катастрофу, якщо вона обіцяє нові знання.

Тренування починалися різко. Магістри не любили довгих вступів, а особливо тепер, коли четвертий курс вже не потребував розігріву словами й мав розуміти команди з першого разу, бажано ще до того, як вони пролунають.

— П’ять кіл, — коротко сказав наставник, коли студенти вишикувалися. — Потім спаринг.

Нік тихо зітхнув так глибоко, ніби йому щойно повідомили про сімейну трагедію.

— Я ненавиджу ранок.

— Ти ненавидиш все до сніданку, — сказала Нікс.

— Це тому, що люди до сніданку погано думають.

— Ти після сніданку теж не сильно змінюєшся.

Вінвжерозтулив рота, щоб відповісти, але магістр різко свиснув.

— Рухайтесь!

Коли вони побігли кам’яними доріжками двору, Міра знову відчула майже приємне відчуття знайомого навантаження, від якого тіло спершу стискається, а потім починає працювати рівніше, ніби згадує, що робити. Колись ці ранкові кола здавалися їй нескінченними, а тепер ноги ловили ритм майже автоматично, дихання швидко вирівнювалося, холодне повітря різало груди лише на першому колі, а далі ставало легше. Вона чула позаду важче дихання Ніка, рівні кроки Ільви, десь збоку хтось збився з темпу й тихо вилаявся, але це вже не відволікало, бо рух збирав думки краще за тишу.

Після бігу почалися спаринги.

Нік і Кастіан опинилися один проти одного, і це одразу привернуло увагу половини курсу: були пари, на які дивилися з інтересом, а були такі, на які дивилися всі. Це був саме той випадок.

— Ставлю на ельфа, — прошепотіла Нікс, трохи нахиляючись до Міри.

— Ти просто любиш програвати, — відповіла Міра.

— Ні. Я люблю дивитися, як Нік злиться.

На полігоні Нік вже крутив меч у руці, перевіряючи баланс, і Міра побачила по його обличчю, що він прокинувся остаточно: у ньому з’явилася знайома жвавість перед бійкою.

— Без магії? — запитав він.

Кастіан ледь нахилив голову.

— Без.

— Нудно.

— Безпечно.

— Ми некроманти, — сказав Нік, і в його голосі з’явилося те легке роздратування, яке завжди робило його ще швидшим. — Тут нічого не буває безпечно.

Спаринг почався різко.

Кастіан рухався економно, майже холодно, і кожен його рух виглядав продуманим, ніби він вже знав, де Нік зробить наступний крок. Нік, навпаки, тиснув силою і швидкістю, намагаючись прорвати захист. У цьому була його звична манера: не чекати, не вивіряти, а йти вперед і змушувати іншого перебудовуватися під нього. Міра відчула, як мимоволі напружує плечі, бо дивитися на такі спаринги спокійно вона досі не навчилася.