Глава 16 Рік без поблажок

Наступного ранку Цитадель прокинулася раніше, ніж звичайно, і це відчувалося ще до того, як Міра остаточно розплющила очі. У коридорахвжеходили люди, кроки лунали частіше, двері раз по раз відчинялися й зачинялися, хтось шепотівся, хтось нервово сміявся, і весь цей рух віддавався в камені під ногами глухим гулом.

Коли вони вийшли у двір, Міра на кілька секунд зупинилася. Картина перед нею була надто правильною, і саме це насторожувало. Рівні ряди лавок, викладачі на кам’яних балконах, охорона біля центральної вежі — щільно, майже плече до плеча, без жодного зайвого просвіту.

Студенти сходилися невеликими групами, і кожен факультет ніби сам собою займав свою частину простору.

Стихійники стали ліворуч, ближче до відкритого неба. Цілителі трималися біля самої вежі, у чистіших і акуратніших мантіях, ніж у решти. Артефактори, як завжди, зібралися щільним колом біля викладачів, і навіть здалеку було видно, як вони щось пояснюють одне одному жестами.

Некроманти стояли трохи осторонь.

Сімнадцять.

Міра порахувала їх автоматично, і цифра відразу лягла в голові чітко й рівно. Вона стояла з друзями ближче до краю натовпу, де було більше повітря й менше чужих плечей. Нік ліниво спирався об колону й виглядав так, ніби все це його не стосується. Нікс сиділа на бортику фонтану й бовтала ногою з виглядом людини, яка випадково опинилася тут і тепер думає, чи не повернутися назад у ліжко. Кастіан стояв поруч, спокійний, майже нерухомий, із руками за спиною, і лише іноді нахиляв голову, ніби прислухався не до розмов, а до самої вежі.

Ільва притулилася плечем до колони поруч із Мірою й тихо сказала:

— Коли ми були першокурсниками, мені здавалося, що такі збори роблять лише для того, щоб всіх налякати.

Міра згадала свій перший рік і ледь усміхнулася. Та стара тривога, що тоді здавалася страшнішою за будь-яке покарання, тепер виглядала майже кумедно.

— Не здавалося, — відповіла Нікс, не припиняючи бовтати ногою. — Так і було.

Тео тим часомвжерозглядав делегації гостей із таким захопленням, ніби його щойно впустили до кімнати, повної складних механізмів.

Він подався вперед, звузив очі й прошепотів, навіть не намагаючись приховати цікавість:

— Це варвари з Ультрії. Подивіться на їхні амулети. Вони не використовують класичну структуру каналів.

Міра прослідкувала за його поглядом. Прикраси на шиї гостей справді виглядали інакше — грубіші, важчі, а канали в них ішли дивними лініями, ніби хтось креслив їх не за правилами.

— Тео, — втомлено сказала Ільва, навіть не повертаючи голови, — ми ще навіть не почали навчальний рік.

— Саме тому, — спокійно відповів Тео.

Ільва повільно видихнула.

— Я іноді тебе ненавиджу.

Нік тихо хмикнув, а Міра всміхнулася кутиком губ. У цьому обміні репліками було щось звичне й заспокійливе: поки вони жартують, все ще не зовсім погано.

У цей момент у двір почали виходити викладачі. Розмови стихали хвилями, і незабаром після шуму лишилася тільки дивна порожнеча.

На кам’яну платформу перед вежею піднявся Валеріан. Міра мимоволі випрямилася. Нік теж відштовхнувся від колони й став рівніше, а Нікс перестала бовтати ногою, хоч і зробила вигляд, що просто змінила позу. Тиша запанувала майже миттєво.

— Студенти Цитаделі, — спокійно почав Валеріан.

Він говорив неголосно, але голос розносився по всьому двору так чітко, ніби слова лягали просто на камінь.

— Цей навчальний рік відрізнятиметься від попередніх.

Він зробив коротку паузу.

— Останніми роками активність Розломів зросла. Дехто з васвжебачив наслідки на власні очі.

Кілька студентів переглянулися. Всі пам’ятали Великі Ігри. І те, що сталося під ареною. У грудях у Міри на мить похолоднішало, і вона автоматично стиснула край мантії.

— Саме тому Цитадель відкриває програму обміну знаннями, — сказав Валеріан.

У натовпі прокотився тихий шурхіт. Хтось нахилився до сусіда, хтось різко підняв голову, а Тео поруч із Мірою завмер так, ніби щойно почув найкращу новину у своєму житті.

— Цього року тут навчатимуться й викладатимуть представники інших народів.

Він жестом указав у бік гостей. Міра повернула голову разом з усіма, і двір на мить став ще тихішим: кожен намагався роздивитися тих, хто стояв по той бік площі.

Високі, широкоплечі, у важких сірих плащах, що спадали прямими складками до колін, вони носили на грудях шкіряні ремені з дивними амулетами з кістки й темного металу.

Вони зупинилися перед строєм студентів так тихо, що Міра спершу подумала, ніби помилилася поглядом, але варто було придивитися, і ставало ясно: тут стоїть сила, яку не треба показувати.

— Делегація Ультрії ділитиметься досвідом виживання в активних зонах Розлому, — сказав Валеріан.

Натовп зрушився, і тихий шепіт прокотився рядами.

Нікс трохи подалася вперед.

— Вони виглядають так, ніби сплять у розломі замість ліжка, — тихо сказала вона.

— Можливо, інколи так і є, — відповіла Ільва, не відводячи погляду.

Міра дивилася не стільки на їхні обличчя, скільки на поставу. Плечі розслаблені, руки опущені, але пальці готові до руху. Такі люди не роблять нічого зайвого.

Потім уперед вийшли ельфи.

Зміна була настільки різкою, що навіть ті, хто вже бачив ельфійські делегації, трохи притихли. Світлі мантії спадали м’яко й рівно, тонкі срібні символи на тканині мерехтіли ледь помітно, а кожен їхній рух був тихий і точний.

Міра відразу відчула, як поруч напружився Кастіан. Без різкого жесту, без помітного руху — просто змінилося дихання, трохи стиснулися пальці на рукаві.

Вона подивилася в той бік. Ельсір стояв серед них.

Високий, темноволосий, у строгій мантії з символами ельфійського дому, він виглядав так само холодно й зібрано, як Міра пам’ятала його з арени півтора року тому.

На секунду він підвів погляд. І зустрівся очима з Кастіаном.