Частина 15 Новий горизонт

Нік першим ступив уперед, і в цьому кроці було щось надто зібране, надто пряме, ніби він боявся, що якщо зупиниться хоча б на секунду, то все всередині розсиплеться на частини. Дошки причалу під його чоботом коротко рипнули, вода за спиною складу вдарила об палі, і Міра відчула, як холод від річки лізе під комір, хоча вона стояла в плащі й тримала плечі рівно.

Нік пройшов повз Аріана так, ніби той був просто ще однією людиною на причалі, однією тінню в натовпі, і зупинився перед Нікс так близько, що між ними вже не лишалося простору для сумнівів. Він не сказав ні слова, він просто дістав ніж, зробив кілька швидких рухів, точних і чистих, і мотузка з сухим звуком упала на дошки, а ще за мить Нікс вільно зітхнула, ніби тільки тепер дозволила собі дихати на повні груди.

Нікс потерла зап’ястя, скривилася і покрутила руками так, ніби перевіряла, чи вони справді її, а не чужі, і Міра помітила тонкі червоні смуги на шкірі, які швидко темнішали, бо мотузка була груба й тягнули її без жалю.

— Серйозно, — пробурмотіла Нікс, і голос у неї прозвучав хрипкувато, ніби вона або довго мовчала, або дуже довго злилася. — Сімейні зустрічі Рейвенів стають дедалі дивнішими.

Вона підвелася не поспіхом, але різко, потягнулася так, ніби щойно прокинулася після сну, хоча Міра бачила, що це не сон, а спосіб змусити тіло повернутися до нормального стану, і по черзі оглянула всіх, ніби робила перекличку й одночасно переконувалася, що ніхто не зник.

— Я сумувала, — сказала вона, і в цих двох словах було більше, ніж звучало, бо Нікс не любила показувати, що їй болить, і тим більше не любила визнавати, що їй хтось потрібен.

Міра підійшла ближче. На мить вони просто подивилися одна на одну, і цього вистачило, щоб Міра відчула, як у горлі стає сухо, бо вона раптом згадала всі ночі, коли думала, що Нікс більше не встане, і всі моменти, коли вмовляла себе не уявляти найгіршого.

Потім Нікс різко ступила вперед і обійняла її, міцно, так, що Міра відчула її лопатки крізь тканину, і на секунду їй захотілося просто не відпускати.

— Ти виглядаєш жахливо, — сказала Нікс у плече Мірі, і це прозвучало як найчесніша турбота, на яку вона була здатна.

— Дякую, — тихо відповіла Міра, бо інакше могла б сказати щось м’якше, а вона не хотіла розплакатися посеред причалу.

— Ні, справді, — Нікс відсунулася на півкроку, не випускаючи Міру повністю, ніби тримала її на випадок, якщо та раптом похитнеться. — Як людина, яка останні тижні не спала, не їла нормально.

Міра не втрималася і тихо усміхнулася, хоча усмішка вийшла кривувата.

— Можливо.

Тим часом Тео уважно розглядав людей у сірих плащах, які так і стояли довкола складу, і його погляд ковзав по їхніх руках, по каптурах, по тому, як вони тримаються, бо Тео завжди помічав небезпеку раніше, ніж її визнавали вголос. Вони не рухалися, не втручалися й виглядали так, ніби все, що відбувалося, їх зовсім не стосувалося, але Міра бачила, що це не байдужість, а дисципліна, і від цієї дисципліни мороз ішов по шкірі сильніше, ніж від води.

— Отже… — протягнув Тео, і в його голосі прозвучало обережне роздратування, бо він ненавидів, коли ним маніпулюють. — Усе це було заради зустрічі.

Аріан кивнув.

— Так.

— Дуже дорога постановка, — сказав Тео і кивнув у бік складу, мотузок, охорони, і того факту, що вони всі опинилися тут не з власної волі.

— Дешевих способів зібрати вас не було, — відповів Аріан, і тон у нього лишився рівним, але Міра відчула, що він не виправдовується, він просто констатує.

Кастіан увесь цей час стояв трохи осторонь, притулившись плечем до дерев’яного стовпа причалу, і виглядав так, ніби йому однаково, хоча Міра знала, що це не однаковість, а контроль. Він мовчав, спостерігаючи за Аріаном, і його погляд був холодний та уважний, той самий погляд, який у нього з’являвся, коли він вирішував, де в людини слабке місце, і чи варто взагалі підпускати її ближче.

Аріан це помітив.

І спокійно витримав.

Кілька секунд між ними висіла тиша, важка, неприємна, така, яку хочеться розрізати словом, але слово тут було б помилкою, бо воно показало б поспіх.

Потім Аріан сказав:

— Ти ельф.

Кастіан ледь кивнув, майже не рухаючи підборіддям, ніби не хотів дарувати реакцію.

— Очевидно.

— Але некромант, — додав Аріан, і тут у його голосі прозвучало щось схоже на цікавість, хоча Міра не була певна, чи це справжня цікавість, чи перевірка.

Кастіан трохи знизав плечима, і рух був легкий, але в очах лишилася крига.

— Життя сповнене сюрпризів.

Аріан тихо усміхнувся.

— Це точно.

Він перевів погляд на всю групу, і Міра відчула, як у неї знову напружилися пальці, бо щойно людина дивиться так, це означає, що зараз буде щось важливе, і від цього «важливого» зазвичай не стає легше.

— Гаразд, — сказав Аріан.

Він зробив крок назад, ніби завершував сцену.

— Моя частина роботи завершена.

Нік насупився, і Міра побачила, як у нього коротко сіпнулася щелепа, бо він не любив, коли хтось оголошує себе «завершеним», залишаючи інших у бруді.

— Ти просто знову зникнеш? — запитав Нік, і голос у нього був тихіший, ніж мав би бути, що робило його ще гіршим.

Аріан подивився на нього.

І на мить у його обличчі промайнуло щось інше, тепле, майже знайоме, ніби він на секунду забув, що треба тримати дистанцію, але потім повернувся до себе так швидко, що Міра мало не розсердилася за це замість Ніка.

— Не зовсім.

Він озирнувся на темну лінію води, на кораблі, що стояли біля дальніх причалів, і на ліхтарі, які тремтіли на вітрі, а потім знову подивився на них, і Міра відчула, що цей погляд уже не про зустріч, а про щось, що насувається.

— Насправді причина, через яку я витягнув вас сюди… трохи серйозніша.

Міра насторожилася.

— Слухаємо, — сказала вона, і сама почула, як у неї змінився голос, став сухішим і рівнішим, бо так легше не показувати, що всередині вже стискається.