Частина 13 Слово магістра

Початок липня в столиці завжди був липким від спеки, і камінь бруківки вже до полудня нагрівався так, що над ним стояв легкий, майже невидимий серпанок, а в повітрі тримався запах річки, розігрітого металу й пилу, який не встигали змити навіть ранкові поливки. Торговці на площах працювали мляво, обмахуючись ганчірками, і голоси в них були ліниві, затяжні, ніби слова теж не хотіли рухатися, а люди тягнулися в тіні під навісами, уникаючи сонця так старанно, ніби воно могло вхопити за плечі.

Міра нікуди не поїхала.

І це було рішенням, яке вона вимовила для себе без урочистості, але з тією внутрішньою твердістю, що з’являється, коли людина втомилася пояснювати, чому робить саме так.

На підвищену стипендію вона зняла невелику квартиру в південній частині столиці, не в розкішному кварталі, де вікна виходять на алеї й де пахне парфумами навіть у під’їздах, але й не в нетрях, де кожна ніч має свою ціну. Третій поверх, вузькі сходи, які скрипіли під ногами так, ніби будинок завжди був незадоволений чужими кроками, одне вікно у двір і стіна навпроти, що вдень світлішала від сонця, а ввечері робилася темною, як закрита долоня. Кухонний стіл, залізне ліжко, умивальник, маленька піч, полиця для двох комплектів посуду й старий килимок біля дверей, від якого пахло пилом та чиїмись чужими роками.

Їй вистачало, і це відчуття «вистачає» було для неї майже новим.

Першої ночі вона спала погано, бо тут було занадто тихо, а тиша виявилася не відпочинком, а порожнечею, до якої тіло не звикло. У Цитаделі завжди чути кроки, шепіт, грюкання дверей, дзенькіт ременів, навіть далекі, ледве вловимі сигнали, які вночі звучать інакше, ніж удень, і Міра за роки навчилася засинати на цьому шумі, як на ковдрі. Тут же — лише рідкісні голоси знизу, які обривалися, щойно хтось зачиняв двері, та плескіт води в трубах, і Міра ловила себе на тому, що прислухається до кожного звуку, ніби він може пояснити, де вона і чому від цього всередині не спокійно.

Вона прокинулася рано, за звичкою, сіла біля вікна й довго дивилася, як двірник поливає пил із відра, і як вода збирається калюжами, а потім швидко зникає, бо спека не терпіла зайвого. Їй подобалося це просте відчуття: вона платить за житло сама, вона тут не «на час», не «за списками», не «в межах корпусу». Це не притулок і не кімната у вежі, тут є її ключ у кишені, і ключ дзенькає об жетон так знайомо, що Міра кілька разів несвідомо торкалася його, перевіряючи, чи він справді її.

Після третього курсу студентам дозволяли за бажанням проходити літню практику, і більшість обирали відпочинок, бо літо вважали подарунком, який треба встигнути витратити, дехто зникав у сімейних справах, ніби хотів довести собі, що в нього ще є «нормальне життя», а кілька некромантів записалися до міського моргу, бо там завжди бракувало рук, і там не ставили зайвих запитань.

Міра обрала інше.

Вона сама прийшла до Валеріана із заявою, і це був той момент, коли їй довелося тримати спину рівно не через гордість, а через те, що найменша невпевненість у голосі зробила б усе схожим на примху.

Його кабінет улітку не ставав м’якшим. Вікно було відчинене, але повітря всередині залишалося прохолодним, бо камінь тримав своє, а на столі лежали звіти, і їх було стільки, що здавалося, ніби літо існує тільки для того, щоб працювати більше. Валеріан переглядав папери й не піднімав голови одразу, і Міра подумала, що він робить це навмисно, даючи їй кілька секунд перевірити себе.

— Практика? — перепитав він нарешті, піднімаючи погляд, і в його голосі не було ні здивування, ні схвалення, лише перевірка.

— Так, — сказала Міра і не відвела очей. — У слідчому відділі.

Він відкинувся в кріслі, і Міра побачила цей рух, який завжди означав: зараз буде не розмова, а відсів слабких.

— Це не екскурсія, Ґрімм.

— Я розумію.

— Там працюють із реальними справами, — сказав він спокійно, але кожне слово лягало важче, ніж мало б. — Із тілами. Із брудом. Із тим, що не потрапляє до звітів для студентів.

— Я не студентка-першокурсниця, — відповіла Міра, і цього разу її голос не здригнувся, хоча вона відчула, як напружилися пальці.

Він дивився на неї кілька секунд, і в ці секунди Міра чітко усвідомила, що будь-яка надмірна емоція тут буде помилкою, навіть якщо вона дуже хоче сказати «мені треба».

— Чому? — спитав він.

Вона знизала плечима, але це був не жест байдужості, а спосіб не видати, як багато причин у неї всередині.

— Тому що якщо я колись оберу гарнізон, де найгірше, мені потрібно бути готовою, — сказала вона, і слова виходили рівно, бо вона повторювала їх подумки не один раз. — І тому що я не хочу знову опинитися в ситуації, коли розумію надто пізно.

Валеріан кивнув, повільно, як людина, яка вже зробила висновок, але не вважає за потрібне озвучувати його вголос.

— Добре. Три тижні. Без поблажок.

— Я не прошу поблажок.

Наступного дня вона отримала тимчасовий жетон доступу до будівлі слідчого відділу при міській варті, і жетон був важчий, ніж здавався, бо важили не грамівки металу, а те, що він означав. Формально — цивільна практика від Академії. Фактично — допуск до справ, які звичайним студентам не показують, бо після них або дорослішають, або ламаються.

Перший ранок почався з паперів, і Міра відразу зрозуміла, що тут не буде романтики «дій», бо дії завжди народжуються в протоколах. Протоколи допитів, звіти про розтин, списки зниклих, які ніхто не мав часу красиво оформлювати, і карти міста з позначеними точками зникнень за минулі роки, де хтось ставив чорні крапки так буденно, ніби відмічав крамниці на маршруті.

Її посадили за стіл у спільному кабінеті, де вікна були відчинені, але повітря все одно стояло густе, бо папір і чорнило тримають свій запах, а в кутку постійно тліла дешева свічка від комах, яка пахла гірко. Двоє слідчих косилися насторожено, і Міра відчула це шкірою так само чітко, як відчувала фон, бо погляди людей мають свою вагу.