Глава 12 Право говорити

На четвертий день її нарешті вивели з камери.

Міра прокинулася ще до кроків у коридорі. За ці дні вона навчилася розрізняти звичайний шум Цитаделі й той, після якого щось вирішують. Лежала на вузькому ліжку, дивилася в темну стелю й рахувала подихи. Коли ключ провернувся в замку, вона вже сиділа.

Двері відчинилися. Варти було двоє, по обидва боки, рівно, наче на показ. Саме це й насторожувало: коли все надто правильно, значить, все вже вирішено. Старший вартовий не дивився їй у вічі, ковзнув поглядом повз плече, ніби перед ним не людина, а запис у справі. У Міри стиснулися зуби. Їй набридло бути «справою». Але вона підвелася спокійно, хоч ребра нили, а стара рана тупо нагадала про себе, щойно вона випросталась.

Їй дозволили вмитися. Вода була крижана, пальці заніміли відразу, та Міра не відсмикнула рук. Умилася двічі, ніби хотіла змити не лише бруд, а й запах камери, що в’ївся в шкіру. Потім їй простягнули форму.

Міра завмерла.

Це була не тюремна роба і не сірий плащ обвинуваченої. Чорна форма Академії. Некромантка третього курсу. Знайомий крій, акуратні шви, жорсткий комір, який завжди дратував, доки був на тобі. І тільки коли його забирали, ставало ясно: це теж захист.

Дрібниця. Але тут дрібниці важили багато.

У грудях трохи відпустило. Міра відразу ж заборонила собі радіти.

Її вели коридорами Цитаделі без штовханини й без наказів. Не підганяли, але й не відпускали ні на крок. Камінь під ногами був холодний, кроки билися об стіни й поверталися луною. Міра вловлювала запахи: мило, метал, пил із зачинених архівів. Десь мигнув солодкий аромат парфумів, чужий і недоречний у цих стінах.

І від цього запаху вона раптом гостро відчула: система ніде не поділася. Та сама машина з чистими руками і брудними рішеннями.

Зала засідань Ради була у східному крилі. До неї завжди вели довгим коридором, ніби залишали людині час передумати. Світло крізь високі вікна падало блідо, важкі завіси його душили, і в залі завжди було трохи холодніше, ніж хотілося.

Коли Міру завели всередину, всі вже були на місцях.

Довгий стіл. Герби Імперії Осіріс над кафедрою. Члени комісії, представники міської варти, двоє королівських юристів. Спостерігач від Корони сидів трохи осторонь і мовчав, не пропускаючи жодної деталі.

Ще кілька людей були без табличок і титулів. Але трималися так, що Міра одразу зрозуміла: це не секретарі й не радники. Це ті, хто дивиться і запам’ятовує.

І Валеріан.

Він був у повному мундирі декана й очільника таємної розвідки. Чорний камзол, золота вишивка, ланцюг із печаткою. Та справа була не в деталях. Така форма не просто сиділа на людині — вона змушувала всіх поруч випростатися. Найгірше було те, що він стояв біля її місця й не сідав. Не як обвинувач і не як захисник, а як представник. Офіційна стіна, на яку можна спертися, але за яку потім доведеться платити.

Коли Міра увійшла, залою пройшов короткий шепіт. Вона відчула його шкірою. Її тут знали по-різному: переможниця Ігор, утікачка, підозрювана, студентка, яка «надто багато собі дозволяє», а тепер ще й та, через яку викрили мережу викрадень. Будь-яка з цих ролей легко ставала вироком, якщо комусь це було вигідно.

— Міракс Ґрімм, — почав голова комісії рівним, аж надто рівним голосом, — вас обвинувачували в участі у злочинній діяльності, втечі від слідства та спробі приховати докази. Сьогодні ми заслухаємо ваші свідчення.

Міра стояла прямо, зібравши плечі. Вона знала: покажеш біль — запишуть як слабкість, покажеш злість — як провину. Рана нила, особливо на глибокому вдиху, але вона не дозволила собі ні гримаси, ні зайвого руху.

— Я готова, — сказала вона.

Першу годину з’їли формальності. Питання ходили по колу: де була, з ким зустрічалася, чому переховувалася, хто допомагав, хто дав прихисток, хто підказував маршрути. Це більше скидалося не на пошук правди, а на спробу втиснути її в готову схему.

Міра відповідала спокійно й коротко. Кожного разу, коли хотілося вколоти, вона ковтала слова. Тут різкість не працювала. Вона лише давала комусь підставу сказати: «Ось бачите. Агресія».

— Я переховувалася, бо мені прямо сказали, що мене мають офіційно заарештувати, — сказала вона, коли те саме питання прозвучало втретє. — І я розуміла, що до розгляду справи можу не дожити.

У залі стало тихіше. Не глухо — уважно.

— Вам хтось погрожував? — запитав один із юристів. Говорив чемно, але очі мав холодні.

— Так. Кілька разів. Спроба викрадення. Спроба вбивства. Отруєння в ізоляторі Цитаделі.

По столу пішов рух. Хтось різко відсунув перо, хтось нахилився до сусіда. У голови комісії сіпнулася щелепа.

— Отруєння? — перепитав вінвжебез попередньої рівності.

Валеріан зробив крок уперед.

— Спробу вбивства підтверджено, — сказав він. — Отруйника затримано. Зв’язок із посередником, пов’язаним із мережею викрадень, доведено. Документи в комісії.

На стіл лягли важкі папки. І цей звук Міра відчула майже фізично. Не тому, що боялася паперу, а тому, що вперше за довгий час він працював не проти неї. Тепер це були не слова студентки, а доказова база.

Вона не дивилася на папери. Дивилася в очі тим, хто ще місяць тому був готовий підписати її вирок.

— Ви хочете знати, чому я опинилася на складі? — спитала вона. — Бо впізнала консервант, який використовували під час незаконних експериментів на першому курсі. Бо бачила, як зникають люди. Бо вже одного разу опинилася там, де дорослі заплющили очі й зробили вигляд, що все під контролем.

Вона ковтнула сухість у горлі.

— Я сирота. Я виросла в місті. Я знаю, як пахне страх. І знаю, як пахне брехня. Якби я не втрутилася, Теобальд Вілдор та ще п’ятеро зараз були б мертві.

Ім’я Тео прозвучало в залі гучніше, ніж хотілося б.

Один із членів комісії спробував перебити:

— Але ви переховувалися від слідства…

— Я переховувалася від тих, хто намагався мене вбити, — відрізала Міра. — І якби я прийшла добровільно, ви б посадили мене в камеру без захисту. Як це вже сталося.