Глава 11 Прірва, що дивиться у відповідь

Кров не текла струмком. Вона сочилася рівно, вперто, і це лякало більше за все. Лезо увійшло в правий бік, трохи нижче ребер. Міра добре пам’ятала удар: короткий поштовх, хрип у чужому горлі, різкий запах поту й бруду. Поранення було не глибоке, ніж не зачепив кістку й не звалив її одразу, але кожен вдих відгукувався тупим густим болем, ніби всередині щось повільно провертали.

Вона не бігла. Йшла швидко, стискаючи зуби й притискаючи лікоть до боку, щоб менше рухатися. Рахувала кроки, бо рахунок не давав розсипатися. За поворотом була шевська майстерня, за нею занедбане подвір’я. Туди вона й звернула, не озираючись.

Подвір’я пахло мокрою шкірою, дьогтем і гнилою соломою. Перевернутий віз лежав на боці: одне колесо зламане, друге ще трималося. Міра дійшла до нього, опустилася на коліна за рамою і тільки тоді повністю видихнула.

Руки тремтіли. Не від страху — від жару після каналу. Вона відкрилася надто широко й запізно закрила потік. Тепер до жару додалася слабкість: рухи сповільнювалися, думки липли.

— Спокійно, — видихнула вона. Голос звучав хрипко. — Спокійно.

Вона стягнула куртку. Пальці ковзали по ґудзиках, вологі від крові, і це дратувало сильніше за біль. Розірвала сорочку, відгорнула тканину. Рана виглядала гірше, ніж вона хотіла визнавати: нерівні краї, темна густа кров, брудний запах.

Ніж був брудний.

Погано.

Вона витягла з сумки маленький згорток із травами, купленими колись від застуди. Порошку лишилося мало. Не ті ліки, не та суміш. Але хоч щось.

Міра затиснула зубами ремінь від сумки, висипала порошок просто на рану і сильно притисла тканиною.

Біль вдарив різко. Перед очима спалахнуло біле, у голові наче вимкнули звук.

Вона вперлася лобом у холодне дерево колеса й почала рахувати подихи. Один. Два. Три. Кров просочувала тканину, але вже повільніше. І цього вистачало.

За стіною майстерні грюкнули двері.

Міра завмерла.

Кроки. Грубі, важкі, повільні.

— Там кров, — сказав чийсь низький голос.

Стража.

Дзенькнув метал. Хтось тихо вилаявся.

— Свіжа. Далеко не пішла.

Серце вдарило так сильно, що біль віддав у рану. Міра змусила себе випростатися. Якщо знайдуть зігнутою, вона навіть не встане.

Думай.

Бігти не вийде. Канал відкривати теж не можна: фон нестабільний, її досі трясе після удару, різкий забір мани просто звалить її.

Кроки наближалися.

Вона спробувала підвестися, сперлася на колесо, але ноги одразу підкосилися. Світ поплив убік, камінь під ногами ніби нахилився, і вона ледве втрималася плечем об дерево.

— Тут хтось був, — пролунав другий голос, вже ближче.

Міра витерла кров із пальців об брудну сорочку й знову спробувала встати. Повільно, по одному руху. Коліна не слухалися. Правий бік горів тупим жаром, кожен вдих щось зводив у грудях.

Не вийшло.

Якщо її знайдуть зараз, все скінчено. Арешт, допит, підвал. І тиша.

Кроки були вже зовсім близько.

І тоді тінь у дворі змінилася.

Спершу Міра подумала, що темніє в очах від крововтрати. Але повітря справді стало холоднішим, ніби десь поряд відкрилися двері в інший простір.

— Цю вулицю прочесати до кінця, — промовив спокійний голос за спинами стражників.

Валеріан.

Стражники миттєво випросталися. Міра не бачила їхніх облич, але чула, як стих метал.

— Магістре де Морте? Ми отримали повідомлення про...

— Я теж, — рівно перебив він. — Підозрювану бачили в цьому районі. Я беру сектор на себе.

Пауза.

— Але, магістре, наказ передбачає спільне прочісування...

— Наказ надходить від Ради. Я представляю Корону. Ви сумніваєтеся в моїй компетентності?

Запала тиша.

— Ні, магістре.

— Тоді прочесати квартал на північ. Швидко. Якщо знайдете сліди, нічого не чіпати без мого дозволу.

Кроки віддалилися. Один зі стражників ще раз глянув у бік воза, і Міра затримала подих. Потім все стихло.

Перед нею зупинилися чорні чоботи.

Вона спробувала підвестися, не бажаючи, щоб він бачив її такою, але тіло зрадило знову.

— Не рухайся, — тихо сказав він.

У цьому тихо не було м’якості.

Він присів поруч, торкнувся її зап’ястка, перевірив пульс, потім відсунув просяклу кров’ю тканину. Пальці були холодні.

Міра стиснула зуби.

Його обличчя лишалося спокійним, майже звичним, але в очах спалахнула темна іскра. Рана справді була гірша, ніж вона намагалася думати.

— Ти вирішила перевірити, скільки ножових поранень витримує один організм? — спитав він.

— План був кращий, — прохрипіла вона.

Він нічого не сказав. Поклав долоню трохи вище рани, не натискаючи. Під шкірою розлилася тонка, точна хвиля. Без спалаху, без грубого імпульсу. Просто контроль.

Біль не зник, але змінився. Кровотеча сповільнилася. Жар відступив.

— Це тимчасово, — сказав він. — Інфекція вже почалася. Лезо було брудне.

Вона кивнула.

— Я впораюся.

Він глянув так, що сперечатися не хотілося.

— Ні, Ґрімм. Цього разу — ні.

Він легко підхопив її на руки. Міра автоматично спробувала відштовхнутися, але лише стиснула тканину його плаща.

— Вас побачать, — ледве вимовила вона.

— Мене не побачать.

Свідомість вислизала повільно, ніби в кімнаті одну за одною гасили лампи. Вона відчула запах його плаща — холодний, чистий, без різких нот, і це чомусь заспокоювало.

— Чому?..

— Бо ти потрібна живою, — тихо відповів він.

Вона майже не розчула слів, але вловила інтонацію.

Він заніс її у вузький прохід, що вів до старих службових тунелів. Шум вулиці одразу став глухішим. За ними зачинилися важкі двері, луна прокотилася темрявою й стихла.

Лише тоді він зупинився і обережно опустив її на кам’яний виступ.

На його обличчі більше не було деканської маски.

Щелепа напружена, погляд темний. Злість. І страх, якого він не дозволяв собі вже давно. Міра вперто дивилася на нього, а не в темряву за його спиною. Так було легше триматися.