Частина 11 Прірва, що дивиться у відповідь

Кров не текла струмком, вона сочилася вперто й рівно, і саме це лякало найбільше, бо рівність означала, що тіло не справляється. Лезо увійшло в правий бік, трохи нижче ребер, і Міра добре пам’ятала момент удару, короткий поштовх, хрип у чужому горлі, різкий запах поту й бруду. Не глибоко, вона це відчувала, ніж не зачепив кістку й не пройшов углиб так, щоб одразу звалити її з ніг, але кожен вдих тепер відгукувався тупим, густим болем, ніби всередині щось обережно провертають, перевіряючи, скільки вона витримає.

Вона не бігла — бігти було небезпечно. Вона йшла швидко, стискаючи зуби, притискаючи лікоть до боку, щоб зменшити рух, і рахувала кроки, бо рахунок допомагав не розсипатися. За поворотом була шевська майстерня, за нею — занедбане подвір’я, яке давно не прибирали, і саме туди вона звернула, не озираючись, бо озирнешся — втратиш ритм.

Подвір’я зустріло її запахом мокрої шкіри, старого дьогтю й гнилої соломи. Перевернутий віз лежав на боці, одне колесо зламане, інше трималося на диво міцно. Міра дійшла до нього й опустилася на коліна за колісною рамою, і лише тоді дозволила собі видихнути так, щоб повітря вийшло з грудей повністю.

Руки тремтіли. Не від страху — від жару, який і досі тримався після каналу, бо вона дурепа, бо відкрилася занадто широко, бо вирішила, що встигне закрити вчасно. Тепер до того жару додалася слабкість, і ця слабкість була підступна, вона не валить одразу, вона спершу робить рухи повільнішими, а думки — липкими.

— Спокійно, — видихнула Міра, і голос прозвучав хрипко, наче вона говорила чужим горлом. — Спокійно.

Вона обережно зняла куртку, пальці ковзали по ґудзиках, бо стали вологими від крові, і це розлютило її більше, ніж біль. Розірвала сорочку, не шкодуючи тканини, і відгорнула край. Рана виглядала гірше, ніж вона дозволяла собі думати: краї нерівні, шкіра розходиться, кров густа, темна, не яскрава, а важка. І запах був не чистий, не металевий, а брудний.

Ніж був брудний.

Це відчувалося навіть тепер.

Погано.

Дуже погано.

Вона ковтнула, відчула, як горло пересихає, і швидко витягла з сумки маленький згорток із травами, які купувала від застуди, бо тоді їй здавалося, що найбільша проблема — це кашель. Порошку залишилося мало. Це не було ліками від ножа. Це не було навіть правильною сумішшю. Але це було щось.

Міра затиснула зубами ремінь від сумки, щоб не закричати, і висипала порошок просто на рану, а потім притисла шматком тканини, натискаючи сильніше, ніж хотілося, бо знала: якщо пожаліє себе, втратить більше.

Біль ударив різко й чисто, на мить засліпив, і перед очима спалахнуло біле, а в голові порожньо, ніби хтось вимкнув звук.

Вона стояла на колінах, притулившись лобом до холодного дерева колеса, і рахувала подихи, бо якщо перестати рахувати, можна впасти. Один. Два. Три. Кров просочувала тканину, але повільніше. Повільніше — це вже добре.

Десь за стіною майстерні грюкнули двері.

Міра завмерла.

Кроки.

Грубі, важкі, не поспішні, і саме це було найгірше, бо поспіх означає хаос, а повільний крок означає впевненість.

— Там кров, — сказав чийсь голос, низький, без паніки.

Стража.

Не найманці, не п’яні хлопці з ножами. Саме стражники.

Метал обладунків дзенькнув об камінь. Хтось зупинився. Хтось вилаявся тихо.

— Свіжа, — додав інший. — Далеко не пішла.

Серце вдарило так сильно, що Міра відчула це в рані, і від цього захотілося зігнутися ще нижче, але вона змусила себе вирівняти спину, бо якщо її знайдуть зігнутою, вона не зможе швидко підвестися.

Думай.

Вона не могла бігти. Не тепер. Не з такою кровотечею. Канал відкривати теж не можна — фон нестабільний, а вона вже розгойдана після удару, і якщо спробує різко взяти ману, може просто впасти.

Кроки наближалися.

Міра спробувала підвестися, сперлася рукою об колесо воза, але ноги підкосилися одразу, ніби хтось просто прибрав із них силу. Світ поплив убік, камінь подвір’я нахилився, і вона ледве встигла зловити себе плечем об дерево, щоб не впасти обличчям у бруд.

У вухах загуло.

— Тут хтось був, — другий голос, ближче, уже за стіною.

Вона швидко витерла кров із пальців об брудну тканину сорочки, щоб не лишати зайвих слідів, і знову спробувала встати, цього разу повільніше, контролюючи кожен рух. Коліна не слухалися. Права сторона горіла тупим жаром, і від кожного вдиху в грудях щось стискалося.

Не вийшло.

Якщо її зараз знайдуть — усе. Її заарештують, і слово «суд» буде лише формальністю. Вона знала, як це працює. Спершу допит, потім підвал, потім тиша.

Кроки наближалися.

І в цей момент тінь у дворі змінилася.

Спершу вона подумала, що це просто темніє в очах, бо крововтрата любить такі фокуси. Але ні. Повітря стало холоднішим. Не різко, без пориву вітру, просто відчутно, ніби хтось відкрив двері в інший простір.

— Цю вулицю прочесати до кінця, — промовив спокійний голос за спинами стражників.

Голос, який вона впізнала б навіть у гарячці.

Валеріан.

Стражники миттєво випрямилися. Міра не бачила їхніх облич, але почула, як змінився звук обладунків, як метал перестав тертися об метал і став нерухомим.

— Магістре де Морте? Ми отримали повідомлення про...

— Я теж отримав, — рівно перебив він, без підвищення тону, але так, що друге речення навіть не встигло народитися. — Підозрювану помічено в цьому районі. Я беру цей сектор на себе.

Коротка пауза. Вона відчула її фізично, як паузу перед ударом.

— Але, магістре, наказ передбачає спільне прочісування—

— Наказ надходить від Ради, — його голос став трохи холоднішим, і це було майже непомітно, але достатньо. — А я представляю Корону. Чи ви сумніваєтеся в моїй компетентності?

Тиша. Навіть подвір’я ніби завмерло.

— Ні, магістре.

— Тоді прочесати квартал на північ. Швидко. І якщо знайдете сліди — не торкатися без мого дозволу.