Глава 10 Смерть зачекає до ранку

До ранку Міра стояла біля старої каплиці на Зламаній вулиці. Місто ще не прокинулося, але вже ворушилося: десь грюкали засуви, десь лаялися через воду, а в найближчому провулку коти гризлися за сміття так люто, ніби там було що ділити.

Каплиця виглядала занедбаною навіть за мірками цього району. Вітражі давно вибиті, уламки скла лежали в пилюці. Хрест на даху перекосився, двері висіли на одній завісі й тихо поскрипували від вітру.

На порозі Міра затрималася зі звички: спершу оглянутися, тоді заходити. Місце їй не подобалося. Забагато кутів, де можна сховатися.

Всередині пахло сирістю, пліснявою, старим деревом і голубами, які давно зробили каплицю своїм домом. Під ногами хруснула штукатурка, і звук у тиші виявився надто гучним. Міра завмерла, прислухаючись, хоча й сумнівалася, що тут хтось сидить у засідці.

Вона пройшла далі, не торкаючись стін. Дотики лишають сліди, і ця звичка давно в’їлася в неї надто глибоко.

Люк знайшовся швидко. Його намагалися замаскувати, але саме тому він і кидався в око.

Сходи вниз були вузькі, кам’яні. Стеля низька. На східцях темніли старі плями. Холод тут не бив одразу, а поволі просочувався в тіло.

Підвал виявився саме таким, як описував Лорик. Сухий. Тихий. Сюди давно ніхто не заглядав без потреби.

Міра повернулася до люка, прикрила його й підтягла до кришки зламану лаву. Якщо хтось спробує відкрити, буде шум. А шум — це час.

Вона сіла на підлогу, притиснулася спиною до каменю і на кілька секунд заплющила очі.

Води — чверть фляги.

Грошей мало. Їжі майже немає. Лише кілька крихт у кишені та шматок сухого, який важко було назвати хлібом.

Голод спершу був порожнечею. Потім почав дратувати. До обіду вже тягнуло живіт, і Міра ловила себе на тому, що дихає коротше, аби не слухати власне нутро.

Вона намагалася відволіктися: перерахувала монети, перевірила ножі, оглянула меч, поправила ремені, переконалася, що піхви не скриплять. Але думки все одно поверталися до одного.

Їсти.

Удень вона не ризикнула виходити. Світло притягує чужі очі.

Кілька годин пролежала на камені, загорнувшись у мантію. Над головою іноді проходили люди — кроки глухо віддавалися крізь перекриття. Двічі хтось заходив до каплиці, і тоді Міра завмирала так, що навіть не кліпала.

Надвечір вона прийняла просте й неприємне рішення: не красти.

Раніше вона б не вагалася. Але зараз будь-яка дрібниця могла стати доказом. Одне звинувачення і пояснень ніхто не слухатиме.

Отже — чесно. Або настільки чесно, наскільки це дозволяють голод і здоровий глузд.

Коли стемніло, вона вилізла з підвалу, прибрала лаву й ще раз прислухалася. Поруч було тихо. Лише вітер і далекий гавкіт.

Вулицями вона йшла обережно: не серединою дороги, не під ліхтарями, людям у вічі дивилася лише мить.

Ринкова площа ввечері була не схожа на ранкову. Торговці вже згорталися: хтось тягнув ящики, хтось лаявся через недостачу, хтось рахував монети з виглядом людини, яка не довіряє навіть власній касі.

Саме тут лишалося те, що вже не продадуть: підбиті овочі, вчорашній хліб, обрізки.

Біля ятки з овочами літня жінка складала залишки в кошик.

— Вам помічниця не потрібна? — тихо запитала Міра.

Жінка глянула уважно, без поспіху.

— Платити нічим.

— Мені не гроші. Мені те, що ви все одно викинете.

Жінка кивнула на ящики.

— Перебери. Гниле — туди. Решту можеш забрати. Але без дурниць.

— Без дурниць.

Міра взялася до роботи мовчки. Пальці швидко змерзли — вечір на площі був сирий. Вона перебирала акуратно: відрізала м’які місця, викидала те, що не врятуєш, складала придатне окремо.

Через годину в неї був невеликий згорток: кілька морквин, половина качана капусти, картоплини з темними плямами, які ще можна зрізати, і маленький цибулинний хвостик. Його запах ударив так гостро, що в горлі на мить перехопило.

— Дякую, — сказала вона.

— Ти з тих студентів? — раптом спитала жінка.

Міра відчула, як напружилися плечі.

— Була.

Жінка підсунула кошик ближче, ніби закривала розмову від чужих вух.

— У місті зараз язиками мелють багато. Але мені байдуже. Якщо хочеш, приходь увечері. Роботи вистачає.

Міра коротко кивнула. Вона не довіряла подарункам, але це було більше, ніж вона чекала.

Із хлібом виявилося складніше. Біля пекарні вона зупинилася, ковзнула поглядом по вітрині, і запах свіжої випічки стиснув шлунок так, що аж занило. Вона поправила каптур і зайшла всередину.

Пекар був кремезний, із червоними руками й уважними очима.

— Є вчорашній? — запитала Міра.

— Є. Дешево.

Вона відлічила кілька монет. Кожна відривалася від долоні важче, ніж мала б. Пекар загорнув хліб у грубий папір і на мить затримав на ній погляд, але нічого не сказав.

До підвалу вона повернулася пізно. У вулиць вже був той вечірній спокій, коли будь-який крок чути краще. Міра знову зайшла до каплиці, спустилася вниз, поставила лаву і тільки тоді видихнула.

У кутку лежали старі цеглини. Вона склала з них щось схоже на вогнище, розвела маленький вогонь так, щоб дим ішов у тріщини, дістала металеву кружку й налляла води.

Картоплю нарізала грубо, моркву — тонко, капусту порвала руками. Все вийшло криво й неакуратно, а ще вона двічі різонула палець і зло шикнула сама на себе.

Суп вийшов мутний і прісний. Вона скривилася, спробувала ще раз і з’їла все до дна. Не красиво, не повільно — просто так, як їдять люди, які сьогодні могли б лишитися без їжі зовсім. Лише наприкінці в животі стало тихіше.

На мить цього вистачило.

Пізніше, лежачи на холодній підлозі, вона думала, як дивно все обернулося. Два роки тому вона мріяла вирватися з нетрів і стати кимось іншим. Тоді їй здавалося, що це означає мати дах, мантію і право не озиратися. Дах і мантія в неї були. А от все інше знову звелося до підвалу, монет і пошуків їжі.