Частина 10 Смерть зачекає до ранку

До ранку вона вже стояла біля старої каплиці на Зламаній вулиці, і в цю годину місто ще не прокинулося повністю, проте вже дихало: десь брязкали засуви, десь лаялися через воду, а десь, у провулку, коти ділили сміття так завзято, ніби то була здобич. Каплиця виглядала так, ніби її давно забули навіть ті, хто любив згадувати про святе у зручні моменти: вітражі були вибиті, а уламки скла лежали в пилюці, хрест перекосився і тримався на чесному слові, двері висіли на одній завісі та кожного разу злегка зітхали, коли вітер торкав їх з вулиці. Міра затрималася на порозі не тому, що боялася темряви, а тому, що звикла оцінювати місце з першого погляду, і їй не подобалося, що тут занадто легко сховатися і так само легко померти тихо, без свідків.

Усередині пахло сирістю й пліснявою, старим каменем і мокрим деревом, а ще пташиним послідом, бо голуби давно вважали цю каплицю своєю. Підлога була всипана сміттям і пір’ям, десь під ногами хруснули крихти штукатурки, і Міра мимоволі подумала, що цей звук надто гучний для місця, куди вона прийшла не як гість. Вона пройшла далі, обережно, не торкаючись стін, бо навіть дотик тут здавався зайвим, і знайшла люк, який мав би бути непомітним, але був помітним саме тим, як старанно його колись замаскували.

Підвал виявився саме таким, як описував Лорик: вузький спуск, кам’яні сходи, низька стеля, на якій темніли плями, і холод, що не бив одразу, а вповзав у кістки, поки ти думав про інше. Тут було сухо, і це вже було розкішшю, а ще тут було головне — сюди ніхто не зазирав без причини, бо навіть місцеві не любили місця, де пахне цвіллю й самотністю, і де надто легко уявити, що за спиною стоїть хтось третій.

Міра піднялася на останню сходинку, обережно закрила люк, прислухалася, чи не скрипне він надто голосно, потім притулила до нього зламану лаву, щоб у випадку, якщо хтось таки вирішить підняти, довелося поворушитися і пошуміти, а шум — це час. Вона сіла на підлогу, сперлася спиною об холодний камінь і на мить заплющила очі, бо тілу треба було хоча б секунду, щоб зрозуміти: зараз не біжимо.

Води — чверть фляги. Грошей — небагато, і кожна монета важила у долоні так, ніби мала свою думку. Їжі — майже немає, якщо не рахувати крихт у кишені та шматка сухого, який не хотілося називати хлібом, бо хліб не має кришитися, як пил.

Голод спочатку відчувався як порожнеча, потім як роздратування, а далі став настирливим, конкретним, таким, що ліз у думки, коли ти намагалася думати про інше. До обіду вже зводило живіт, і Міра ловила себе на тому, що дихає коротше, бо так легше не чути власне нутро. Вона спробувала відволіктися, тому ще раз перерахувала монети, перевірила ножі, оглянула меч, поправила ремені, переконалася, що піхви не скриплять, і що клинок не виходить із піхов із зайвим звуком, проте думки все одно поверталися до одного, як повертаються язиком до хворого зуба, хоча знаєш, що це тільки гірше.

Їсти.

Удень вона не наважилася виходити, бо світло — це очі, і навіть якщо тобі здається, що ніхто не дивиться, у місті завжди знаходиться хтось, хто дивиться саме туди, куди не треба. Вона пролежала кілька годин на холодному камені, загорнувшись у мантію так, щоб темна тканина не вирізнялася, і прислухалася до кроків над головою, до шелесту, до коротких звуків, які могли означати що завгодно. Раз чи двічі хтось заходив до каплиці, і Міра завмирала так, що навіть не кліпала, бо кожен зайвий рух здавався сигналом, але ті люди швидко виходили, і двері знову зітхали, і в підвалі знову було тільки її дихання та капання води десь далеко в камені.

Надвечір вона ухвалила рішення, і воно було неприємне, бо просте рішення часто найдорожче.

Вона не крастиме.

Думка спливла різко й сухо, і від неї захотілося скривитися, бо раніше вона б не вагалася, вона б просто діяла: крамниця, мішок борошна, пекарня, темний провулок, швидко й тихо, без слідів, без розмов. Але тепер будь-який дрібний злочин міг стати «доказом», а їй достатньо одного обвинувачення, достатньо одного голосу, який скаже: «Ось, бачите, вона така», і тоді вже ніхто не слухатиме, що сталося насправді.

Отже — лише чесно. Або майже чесно, настільки чесно, наскільки дозволяє голод і здоровий глузд.

Коли стемніло, вона вийшла з підвалу, зняла лаву, прислухалася ще раз, чи немає поруч чужого дихання, і рушила вулицями так, щоб не йти серединою, не зупинятися під ліхтарями і не дивитися людям в очі довше, ніж треба. Ринкова площа ввечері була іншою, ніж зранку: торговці згорталися, тягнули ящики, сварилися через дрібниці, рахували решту, і втома робила їх різкішими. Але саме тут лишалися обрізки, пошкоджені овочі, вчорашній хліб, який уже не куплять, і Міра знала, що це шанс, бо у втомлених людей менше бажання ставити зайві запитання.

Вона підійшла до ятки з овочами, де літня жінка складала залишки в кошик і робила це без жалю, бо жалість тут нічого не змінювала.

— Вам помічниця не потрібна? — тихо запитала Міра, тримаючи руки на видноті, але так, щоб пальці могли враз стиснутися, якщо буде треба.

Жінка уважно подивилася на неї, і цей погляд був із тих, що бачать більше, ніж говорять, бо за життя вона надивилася на різних.

— Платити нічим, — сказала вона прямо.

— Мені не гроші, — відповіла Міра, і голос у неї прозвучав трохи глухо, бо вона не звикла просити. — Мені те, що ви все одно викинете.

Жінка помовчала, ніби зважувала не вигоду, а ризик, потім кивнула на ящики.

— Перебери. Гниле — туди. Решту можеш забрати, але без дурниць.

— Без дурниць, — підтвердила Міра, бо дурниці зараз могли коштувати їй ночі, а може, і більше.

Вона взялася до роботи мовчки, і пальці змерзли швидко, бо на вечірній площі тягнуло сирим, але вона перебирала акуратно, бо акуратність була єдиною формою контролю, яку можна тримати, коли ти голодна і зла. Відділяла м’які, почорнілі частини, викидала те, що справді вже не годилося, складала більш-менш придатне осторонь, і думала тільки про одне: не поспішати, бо поспіх завжди помітний, а помітність — це небезпека.