Глава 9 Маскування

Контур на замку м’яко згас. Срібна лінія над ручкою коротко спалахнула й розчинилася в повітрі, і в дверному прорізі з’явився Валеріан.

Він не виглядав ані роздратованим, ані сердитим. Лише виснаженим.

Сорочка була зім’ята на ліктях, мантії не було, під очима залягли темні тіні, які він навіть не намагався приховати.

— Зачиніть двері, — сказав він тихо.

Голос не підвищився, але заперечувати його не хотілося. Кімната спорожніла без зайвих слів. Нікс затрималася на мить довше, пальці ледь стиснули край столу, і Міра відчула цей погляд спиною.

Вона кивнула. Нікс вийшла. Двері зачинилися, контур замкнувся з тихим клацанням.

Тиша стала густою. Міра лише тепер помітила, що тримає плечі надто високо, і повільно опустила їх.

Валеріан підійшов до столу, поклав теку з печаткою Ради й тільки тоді підняв на неї очі.

Погляд був прямий, без поблажливості й без підозри. Так дивляться на людину, якій зараз доведеться витримати погану новину.

— Рада вимагає негайного арешту.

Слова впали важко й остаточно.

Міра не моргнула. Всередині щось холодне стало на місце, відтіснивши першу хвилю страху.

— На яких підставах?

Валеріан розгорнув теку.

— Підозра в причетності до створення незаконних просторових вузлів. Підозра в приховуванні інформації. Зв’язок зі зникненням Вілдора.

Останнє ім’я прозвучало особливо гостро.

Міра повільно вдихнула.

— Це абсурд.

— Так, — одразу відповів він.

Вона підняла очі швидше, ніж збиралася.

— Ви згодні?

— Я знаю, що це абсурд. Але Рада зараз не шукає правду. Вона шукає контроль. І з огляду на мою другу посаду я зобов’язаний діяти за процедурою.

Друга посада. Не викладач. Не наставник.

Щось вище. І небезпечніше.

— Ви прийшли мене заарештувати?

— Формально — так.

Валеріан підійшов ближче, не нависаючи, але досить, щоб Міра помітила тонку лінію напруження біля його скроні.

— Неофіційно я прийшов сказати, що ви повинні зникнути.

На мить їй здалося, що вона не так почула.

— Утекти?

— Тимчасово покинути Цитадель.

— І визнати провину.

— Зберегти життя, — різко відповів він.

Ось тут у його голосі вперше з’явилася справжня емоція: не гнів і не паніка, а злість на саму необхідність цієї розмови.

Він коротко провів рукою по волоссю, і цей нетерплячий рух на секунду зробив його не деканом, а просто втомленою людиною.

— Якщо я заарештую вас зараз, вас передадуть під варту Ради. Не академічну. І тоді я втрачу доступ.

Слово «доступ» він вимовив особливо чітко.

Міра зрозуміла. Академічна варта означала процедури, протоколи, обмеження. Варта Ради означала підвали, закриті допити й право нічого не пояснювати нікому.

— Ви думаєте, вони приберуть мене?

— Якщо ви опинитеся в їхніх руках — так.

Без пом’якшень. Без «можливо».

Міра відійшла до вікна. У дворі горіли ліхтарі, світло лягало на бруківку рівними колами, студенти перетинали площу, хтось сміявся, хтось поспішав до корпусів, і ніхто не підозрював, що за цією стіною вже вирішують її долю.

Вона сперлася долонями на підвіконня.

— Якщо я зникну, це стане підтвердженням їхньої версії.

— Можливо.

Він не заперечував.

— Факультет втратить все. Після цього кожен із них буде під підозрою. Кожен крок перевірятимуть. Всі наші допуски переглянуть.

Валеріан мовчав, і це мовчання було чеснішим за будь-які втішні слова.

— А ви? — тихо спитала вона. — Що втратите ви?

Кілька секунд він не відповідав. Коли Міра обернулася, побачила: він зробив цей вибір ще до того, як зайшов у кімнату.

— Посаду. Обидві.

Він говорив рівно, ніби перераховував інвентар.

— Репутацію. Доступ до архівів. Право викладати. І, ймовірно, свободу пересування.

— І все одно ви радите мені зникнути?

— Я не раджу. Я наказую і прошу.

Останнє слово прозвучало несподівано тихо.

— Ви ще не розумієте масштабу. Вузли, які вони згадують, не просто незаконні. Вони нестабільні. Одинвжеобвалився на північному ярусі. Двоє постраждалих. Раді потрібен винний, і їм потрібне ім’я, яке звучить переконливо.

Він подивився на неї прямо.

— Ваше ім’я звучить переконливо.

У Міри на мить перехопило подих. Не від страху. Від того, що це справді було логічно.

— Ви впевнені, що не ви наступна мішень?

Валеріан ледь усміхнувся.

— Я вже мішень.

Він зробив ще пів кроку ближче. Між ними залишався тільки стіл.

— Слухайте уважно, Ґрімм. Якщо ви залишитеся, я формально вас арештую, передам під протокол, і далі все піде за їхнім сценарієм. Якщо ви зникнете сьогодні вночі, я доповім, що ви чинили опір і втекли під час затримання. Це дасть вам фору. Вранці комісія прийде з ордером.

— А якщо я залишуся?

— Мені доведеться надягти на вас обмежувачі.

Сказано рівно, без погрози й без найменшого задоволення від влади.

Міра заплющила очі. Всередині все кипіло: злість на Раду, страх перед невідомим, лють від безсилля. Хотілося вдарити по столу, розбити щось, сказати щось різке, але вона знала: зараз будь-яка емоція працюватиме проти неї.

Вона відкрила очі.

— А якщо я піду?

— Я офіційно оголошу вас у розшук.

Міра всміхнулася без тепла.

— І будете мене шукати?

Валеріан витримав коротку паузу.

— Я шукатиму правду.

Він не обіцяв захистити її будь-якою ціною. Він обіцяв не зрадити фактам.

Міра дивилася на нього довго, ніби намагалася вловити межу між наставником і посадовцем.

— Ви хочете, щоб я довірилася вам?

— Я хочу, щоб ви вижили. І не дали їм зробити з вас легенду.

Тиша знову опустилася між ними, але тепервжене душила. Вона давала місце для рішення.

— Тео ще живий, — додав він тихо. — Я відчуваю.