Частина 9 Маскування

Контур на замку м’яко згас, срібна лінія над ручкою коротко спалахнула й розчинилася в повітрі, і в прорізі з’явився Валеріан.

Він не виглядав роздратованим чи сердитим. Він виглядав втомленим.

Сорочка на ньому була зім’ята на ліктях, мантії не було, і Міра відразу помітила темнішу тінь під очима, яку він навіть не намагався приховати.

— Зачиніть двері, — сказав він тихо, але не так, щоб це можна було проігнорувати.

Його голос не підвищився, проте в ньому було те, що змушувало рухатися швидко. Кімната спорожніла без жодного зайвого слова. Нікс затрималася на секунду довше, ніж дозволяли правила, її пальці ледь стиснули край столу, і Міра відчула цей погляд спиною.

Вона кивнула. Коротко. Без емоцій. Нікс вийшла і двері зачинилися. Контур замкнувся з тихим клацанням.

Тиша стала щільною, такою, що її можна було відчути шкірою, і Міра раптом усвідомила, що тримає плечі надто напружено. Вона повільно опустила їх, щоб не виглядати як людина, яка вже готується оборонятися.

Валеріан не поспішав говорити. Він підійшов до столу, поклав на нього складену теку з печаткою Ради й лише тоді підняв на неї погляд.

Цей погляд був прямий. Без поблажливості. Без підозри. Він дивився так, ніби вона вже доросла й має витримати те, що почує.

— Рада вимагає негайного арешту, — промовив він.

Слова впали важко. Не гучно, але остаточно.

Міра не моргнула. Вона відчула, як усередині щось холодне й дуже рівне встає на місце, витісняючи першу хвилю страху.

— На яких підставах? — запитала вона спокійно, і сама здивувалася, що голос не зрадив.

Валеріан кивнув, ніби саме цього й очікував, і розгорнув теку.

— Підозра в причетності до створення незаконних просторових вузлів. — Він не читав механічно, він знав текст. — Підозра в приховуванні інформації. Зв’язок зі зникненням Вілдора.

Ім’я прозвучало тихіше, але гостріше.

Міра відчула, як у грудях стискається повітря, і змусила себе вдихнути повільно, не різко, не з викликом.

— Це абсурд, — сказала вона.

— Так, — відповів Валеріан одразу.

Не вагався. Не прикрашав.

Міра підняла очі швидше, ніж планувала.

— Ви… згодні?

— Я знаю, що це абсурд, — виправив він спокійно. — Але Рада зараз не шукає правду. Вона шукає контроль і з огляду на мою другу посаду, я зобов’язаний діяти за процедурою.

Друга посада. Не викладач. Не наставник.

Щось вище. І небезпечніше.

Міра відчула, як кров глухо стукає у скронях, і змусила себе не зводити щелепу, бо це був перший рух, який видавав страх.

— Ви прийшли мене заарештувати? — спитала вона.

Він не образився. Не напружився.

—  Формально — так. — сказав він.

Валеріан підійшов ближче, але не різко, не нависаючи, і все ж відстань між ними скоротилася настільки, що Міра побачила тонку лінію напруження біля його скроні, яку він не контролював.

— Неофіційно, — сказав він тихіше, — я прийшов сказати вам, що ви повинні зникнути.

На мить вона вирішила, що не так почула.

— Утекти? — перепитала Міра.

— Тимчасово покинути Цитадель.

— І визнати провину.

— Зберегти життя, — різко відповів він.

І ось тут у його голосі вперше прорвалася емоція, не гнів і не паніка, а щось гостріше, майже злість на саму необхідність цієї розмови.

Він провів рукою по волоссю коротким, нетерплячим рухом, якого раніше Міра за ним не бачила, і на секунду він став не деканом, а трохи людянішим і ближчим.

— Якщо я заарештую вас зараз, — продовжив він уже тихіше, знову зібрано, — вас переведуть під варту Ради. Не академічну. І тоді я втрачу доступ.

Слово «доступ» він вимовив особливо чітко.

Міра зрозуміла. Академічна варта означала процедуру, протоколи, викладачів, обмеження. Варта Ради означала підвали, закриті допити й право не пояснювати нічого нікому.

— Ви думаєте, вони приберуть мене? — запитала вона.

Він не відвів погляду.

— Якщо ви опинитеся в їхніх руках — так.

Жодної спроби пом’якшити. Жодного «можливо».

Правда.

Міра відійшла до вікна, бо їй потрібно було щось тверде перед очима. У дворі горіли ліхтарі, їхнє світло лягало на бруківку рівними колами, студенти перетинали площу, хтось сміявся, хтось поспішав до корпусів, і ніхто не підозрював, що за цією стіною вирішується питання, яке може змінити розклад усього факультету.

Вона сперлася долонями на підвіконня й відчула холод каменю крізь шкіру.

— Якщо я зникну, — сказала вона повільно, — це стане підтвердженням їхньої версії.

— Можливо.

Він не став заперечувати.

— Факультет втратить усе, — продовжила вона. — Після цього кожен із них буде під підозрою. Кожен крок перевірятимуть. Усі наші допуски переглянуть.

Він мовчав.

І це мовчання не було байдужим, воно було чесним.

— А ви? — спитала вона тихо, не обертаючись. — Ви що втратите?

Кілька секунд він не відповідав. Міра повернулася.

Валеріан стояв рівно, але вона бачила, що він уже зробив вибір до того, як зайшов у цю кімнату.

— Посаду, — сказав він спокійно. — Обидві.

Не вагався.

— Репутацію. Доступ до архівів. Право викладати. — Пауза. — І, ймовірно, свободу пересування.

Він говорив так, ніби перераховував інвентар.

— І все одно ви радите мені зникнути? — спитала вона.

— Я не раджу, — відповів він тихо. — Я наказую і  прошу, — додав він ще тихіше.

Слово прозвучало несподівано.

— Ви ще не розумієте масштабу, — продовжив він. — Вузли, які вони згадують, не просто незаконні. Вони нестабільні. Один уже обвалився на північному ярусі. Двоє постраждалих. Рада шукає винного, і їм потрібне ім’я, яке звучить переконливо.

Він подивився на неї прямо.

— Ваше ім’я звучить переконливо.

У Міри на мить перехопило подих.