Частина 7 Пошук істини в попелі

Груднева сесія йшла своїм ходом, і це був той рідкісний період, коли вся Цитадель жила за чітким розкладом, бо заліки складали, магістри виставляли оцінки, а студенти рухалися коридорами з підручниками під пахвою й темними колами під очима. Бібліотека працювала до опівночі, і в її високих вікнах світло горіло рівно, наче там хтось тримав варту. У навчальних залах пахло чорнилом, пилом і перевтомою, а в їдальні говорили тихіше, ніж зазвичай, бо кожен беріг сили на наступний день.

Зовні ж місто жило зовсім іншим ритмом. На центральній площі вже встановлювали артефактні світильники, і майстри перевіряли кристали по кілька разів, щоб ті не дали збоїв у святкову ніч. Вулицями ходили музиканти, їхні інструменти дзвеніли чисто й легко, діти каталися на льоду біля фонтану, і сміх розлітався так вільно, що важко було повірити: за стінами Цитаделі хтось сидить над формулами стабілізації й боїться помилитися на півтону.

І саме на тлі цього майже святкового міста стався наступний удар.

У ніч перед останнім заліком зі структур Міра заснула над конспектом, бо очі вже не тримали рядок, а пальці повільно втрачали чутливість від холоду. Вона прокинулася від далекого, різкого звуку, який спочатку здалося сном, але потім другий сигнал пройшов по стінах так чітко, що вона сіла миттєво, і серце вдарило надто швидко.

Сигналізація. У бібліотеці.

У коридорі вже лунали кроки, хтось відчинив двері надто різко, хтось вилаявся крізь зуби. Нікс піднялася з ліжка, волосся розсипалося по плечах, і в її очах не було сонливості — лише різка, зібрана увага.

— Це не навчальна тривога, — сказала вона тихо.

Міра вже одягала мантію, і пальці трохи не слухалися, бо адреналін завжди робив їх холоднішими.

Викид некротичної енергії зафіксували в закритому секторі архівів, і це стало відомо майже одразу, бо в Цитаделі новини розходилися швидше, ніж накази. До бібліотеки не пускали студентів, але коридори навколо третього сектору були перекриті, і відчувалося, що там щось сталося не просто серйозне, а показове.

Коли магістри увірвалися всередину, вони виявили розбиту вітрину, уламки скла ще лежали на підлозі, і кристали сигналізації тьмяно блимали, ніби соромилися запізнення. Зник фрагмент давнього трактату зі стабілізації каналів, той самий, який дозволяли переглядати лише під наглядом і не довше ніж пів години.

А на столі, просто посеред розгорнутих каталогів, лежав жетон. Срібна нитка.

Знайома форма, знайомий рельєф, навіть подряпина біля краю відтворена так точно, що Міра, коли почула опис, відчула, як у неї всередині стискається щось живе.

До ранку про це знала вся Цитадель. Не через офіційні оголошення, а через шепіт у коридорах, через погляди, які ковзали надто довго, через те, що під час сніданку розмови обривалися, щойно вона заходила в зал.

І тепер це вже не виглядало як чутки. Це виглядало як доказ.

Коли Міру викликали до магістра Хорна, вона вже знала, що саме побачить, але це не полегшило моменту. Вона зайшла до кабінету рівно, не поспішала, не озиралася, хоча спиною відчувала чужі погляди.

Жетон лежав на столі.

Міра зупинилася на відстані двох кроків, і на мить їй здалося, що повітря стало густішим, бо дихати довелося повільніше, свідомо. Це був не її жетон, вона це знала одразу, бо її срібло мало інший відтінок, але копію зробили ідеально, аж занадто.

— Упізнаєте? — запитав Хорн, і його голос був спокійний, однак у цьому спокої відчувалося задоволення людини, яка вважає, що тримає перевагу.

Міра подивилася прямо на нього, не на жетон, бо якщо дивитися на річ, можна видати більше, ніж хочеш.

— Підробка, — сказала вона рівно.

— Звісно, — кивнув він, і куточок його рота ледь здригнувся. — Але навіщо комусь підробляти саме ваш?

Питання зависло в повітрі, і Міра відчула, як у неї в животі стискається туге, холодне кільце, бо це вже було не про факт, а про логіку звинувачення.

Валеріан стояв поруч, мовчазний і холодний, і його присутність не полегшувала ситуацію, але й не дозволяла їй розсипатися. Його погляд був спрямований не на Міру, а на розбиту вітрину, уламки якої досі лежали в кутку кабінету як доказ.

— Хто першим виявив викид? — запитав він.

— Черговий бібліотекар, — відповів Хорн. — Сигналізація спрацювала в третьому секторі, кристали зафіксували некротичний імпульс.

— І ніхто не бачив тих, хто заходив? — голос Валеріана залишався рівним.

— Ні. 

Валеріан перевів погляд на жетон.

— Надто демонстративно, — тихо промовив він.

— Ви так вважаєте? — примружився Хорн.

— Я вважаю, що якби пані Ґрімм хотіла викрасти трактат, вона не залишала б візитну картку на столі, — сказав Валеріан спокійно, і ці слова прозвучали не як захист, а як холодна оцінка.

Кілька студентів, яких допустили як свідків, перезирнулися, і Міра відчула це боковим зором, бо сумнів, навіть крихітний, уже пустив коріння.

Але сумнів був і в іншому напрямку.

Бо якщо це не вона, то хтось дуже старанно працює над тим, щоб це виглядало інакше.

Коли її відпустили, вона вийшла з кабінету з рівною спиною, однак щойно двері зачинилися, відчула, як у колінах з’являється слабкість, ніби тіло дозволило собі на секунду бути чесним. Це вже були не шепоти в коридорах і не випадкові натяки. Це була підготовка до офіційного розгляду, і якщо вони продовжать у тому ж темпі, до весни її можуть відсторонити від занять, а потім і від практики.

Того вечора вона довго сиділа сама в тренувальній залі, бо не могла дозволити собі повернутися в кімнату й дивитися в очі Нікс і Кастіану, не маючи відповіді. Камінь під ногами був холодний, повітря пахло металом і старим потом, і кожен рух віддавався в плечах, які вже давно просили відпочинку.

Вона відпрацьовувала структуру за структурою, повільно, точно, з однаковою амплітудою, і кожного разу, коли нитки слухалися, вона змушувала себе повторити ще раз, бо злість була найнебезпечнішим союзником. Долоні почали тремтіти від перенапруження, пальці втрачали чутливість, але вона не зупинялася, бо зупинка означала думки, а думки сьогодні були гірші за втому.