Глава 7 Пошук істини в попелі

Груднева сесія йшла своїм ходом, і в Цитаделі настав той дивний час, коли все раптом починало працювати за розкладом. Заліки ставили один за одним, магістри ходили з папками й короткими списками, а студенти пересувалися коридорами майже мовчки, з підручниками під пахвою і темними колами під очима. Бібліотека працювала до опівночі, у високих вікнах горіло рівне світло. У навчальних залах пахло чорнилом, пилом і втомою. Навіть в їдальні говорили тихіше, ніж зазвичай, бо ніхто не хотів витрачати сили без потреби.

Зовні ж місто жило іншим життям. На центральній площі вже ставили артефактні світильники. Майстри лазили по драбинах і по кілька разів перевіряли кристали, щоб ті не дали збою у святкову ніч. Вулицями ходили музиканти, інструменти звучали легко й чисто. Біля фонтану діти каталися на льоду, і їхній сміх розлітався по площі так вільно, що важко було повірити: всього за кілька вулиць звідси люди сидять над формулами стабілізації й бояться помилитися на півтону.

Саме на тлі цього майже святкового міста стався наступний удар.

У ніч перед останнім заліком зі структур Міра заснула просто над конспектом. Рядки почали розпливатися ще кілька хвилин тому, пальці вже погано слухалися від холоду. Вона не пам’ятала, як заснула, лише те, що голова впала на сторінку.

Її розбудив звук.

Далекий, різкий. Спершу він увійшов у сон, і Міра не відразу зрозуміла, що це не частина сновидіння. За кілька секунд пролунав другий сигнал, і він так чітко прокотився по кам’яних стінах, що вона миттєво сіла на ліжку.

Сигналізація.

У бібліотеці.

У коридорі вже чулося тупотіння. Десь поруч двері вдарилися об стіну, хтось коротко вилаявся. Нікс підвелася з ліжка одним рухом, волосся розсипалося по плечах, і Міра помітила: у її очах не було й сліду сну.

— Це не навчальна тривога, — тихо сказала Нікс.

Міра вже натягувала мантію. Пальці не слухалися, і вона двічі промахнулася повз застібку, перш ніж упіймала її.

Викид некротичної енергії зафіксували в закритому секторі архівів. Про це стало відомо майже відразу, бо в Цитаделі новини розходилися швидше за офіційні накази. До бібліотеки студентів не пускали, але коридори навколо третього сектору перекрили, і навіть здалеку було ясно: сталося щось серйозне.

І показове.

Коли магістри зайшли всередину, вони знайшли розбиту вітрину. Скло лежало на підлозі дрібними уламками. Кристали сигналізації тьмяно блимали, ніби запізнилися з попередженням.

Зник фрагмент давнього трактату зі стабілізації каналів. Той самий, який дозволяли переглядати тільки під наглядом і не довше ніж пів години.

А на столі, серед розгорнутих каталогів, лежав жетон.

Срібна нитка.

Форма була знайома. Рельєф теж. Навіть подряпина біля краю виглядала так, ніби її перенесли навмисно.

Коли Міра почула опис, у неї всередині все стиснулося.

До ранку про це знала вся Цитадель. Не через оголошення. Через шепіт, через раптово тихіші розмови в коридорах, через погляди, які затримувалися на секунду довше, ніж треба. Під час сніданку кілька розмов урвалися саме в ту мить, коли Міра зайшла в зал.

Тепер це вже не скидалося на чутки.

Це скидалося на доказ.

Коли Міру викликали до магістра Хорна, вона вже знала, що побачить. Це знання не допомогло.

Вона зайшла до кабінету рівно, без поспіху. Не озиралася, хоча спиною відчувала чужі погляди.

Жетон лежав на столі.

Міра зупинилася за два кроки й повільно вдихнула.

Це був не її жетон. Вона зрозуміла це одразу. Її срібло мало інший відтінок.

Але копію зробили ідеально.

Навіть занадто.

— Упізнаєте? — запитав Хорн.

Його голос був спокійний. Саме в цій рівності відчувалося задоволення людини, яка думає, що вже тримає ситуацію в руках.

Міра подивилася прямо на нього, не на жетон. Вона знала: якщо дивитися на річ, можна видати більше, ніж хочеш.

— Підробка, — сказала вона.

— Звісно, — кивнув він, і куточок його рота ледь здригнувся. — Але навіщо комусь підробляти саме ваш?

Питання зависло в повітрі, і Міра зрозуміла: це вже не про факт, а про логіку звинувачення.

Валеріан стояв поруч, мовчазний і холодний. Його присутність не полегшувала ситуації, але й не давала їй розсипатися. Погляд він тримав не на Мірі, а на розбитій вітрині, уламки якої досі лежали в кутку кабінету як доказ.

— Хто першим виявив викид? — запитав він.

— Черговий бібліотекар, — відповів Хорн. — Сигналізація спрацювала в третьому секторі, кристали зафіксували некротичний імпульс.

— І ніхто не бачив тих, хто заходив?

— Ні.

Валеріан перевів погляд на жетон.

— Надто демонстративно, — тихо промовив він.

— Ви так вважаєте? — примружився Хорн.

— Я вважаю, що якби пані Ґрімм хотіла викрасти трактат, вона не залишала б на столі візитну картку, — сказав Валеріан спокійно.

Кілька студентів, яких допустили як свідків, перезирнулися. Міра відчула це боковим зором: сумнів, навіть крихітний, вже пустив коріння.

Але сумнів був і в іншому напрямку.

Бо якщо це не вона, то хтось дуже старанно працює над тим, щоб все виглядало інакше.

Коли її відпустили, вона вийшла з кабінету з рівною спиною, але щойно двері зачинилися, відчула слабкість у колінах. Це вже були не шепоти в коридорах і не випадкові натяки. Це була підготовка до офіційного розгляду, і якщо вони продовжать у тому ж темпі, до весни її можуть відсторонити від занять, а потім і від практики.

Того вечора вона довго сиділа сама в тренувальній залі, бо не могла повернутися в кімнату й дивитися в очі Нікс і Кастіану, не маючи відповіді. Камінь під ногами був холодний, повітря пахло металом і старим потом.

Вона відпрацьовувала структуру за структурою, повільно й точно, і щоразу, коли нитки слухалися, змушувала себе повторити ще раз, бо злість була найнебезпечнішим союзником. Долоні тремтіли від перенапруження, пальці втрачали чутливість, але вона не зупинялася: зупинка означала думки, а думки сьогодні були гірші за втому.