Глава 6 Смак зради

Вартові не били й не грубили, і від цього було ще гірше. На крик чи поштовх бодай знаєш, як реагувати. А тут все було занадто правильне. Чіткі рухи, рівні голоси, стримані жести, ніби вони діяли за завченим порядком. Один уважно склав флакони назад у згорток, перевірив корки, поправив тканину, щоб не стирчав жоден край. Другий розгорнув списки, швидко пробігся очима по іменах, напружився, але відразу повернув на обличчя службову байдужість.

У таверні запала щільна тиша. Ложка в чиїйсь руці зависла над мискою, хтось надто довго протирав кухоль, не дивлячись у її бік, але слухаючи кожне слово. Господиня стояла біля стійки й втупилася в дерево перед собою так, ніби там раптом відкрився найцікавіший візерунок у світі.

— Ви пройдете з нами, пані Ґрімм, — сказав старший вартовий. — Для протоколу.

Пані.

Слово прозвучало рівно, та в ньому було щось холодне. Під шкірою в Міри ніби натягнулася тонка струна. Пані — не адептка, не студентка, не дівчина. Пані — окремо, доросло, підзвітно.

Вона не опиралася. Знала: будь-який різкий рух запишуть проти неї, будь-яке заперечення назвуть ознакою нестабільності. Повільно підвелася, поправила рукав, відчула липку тканину на зап’ястку й кивнула так, ніби сама погодилася на цю процедуру.

На виході вона впіймала у вітрині власний погляд. Спокійний. Надто спокійний. І саме це лякало. Всередині вже працював холодний механізм аналізу, той самий, що вмикався в колі під час резонансу: відсікти зайве, тримати рівну лінію, не дати емоціям смикати нитки.

Ерн.

Хто знав, що вона піде в місто сама?
Хто знав, що погодиться взяти згорток?
Хто знав, що не перевірить його відразу в академії?

Відповідь проступила в голові різко й неприємно. Вона не стала її відганяти, бо це вже було б брехнею собі: це зробив той, хто вивчив її достатньо добре, щоб прорахувати реакцію.

В управлінні варти її не повели в підземелля, не закували, не залишили чекати в коридорі. І це знову було гірше. Її посадили в невелику кімнату з кам’яним столом і однією лампою під стелею. Світло падало просто вниз і різало очі, варто було підняти голову. Не в’язниця, але й не місце для гостей. Повітря було сухе, вичищене від запахів, ніби тут навмисно прибрали все живе.

Флакони поклали перед нею акуратно, майже дбайливо.

— Ви знайомі з вмістом? — спитав слідчий, сухорлявий чоловік із акуратною борідкою й неприродно чистими руками.

— Так, — відповіла Міра.

Він ледь підняв брову.

— Тобто визнаєте?

У грудях здійнялося роздратування, але в голос вона його не пустила.

— Я визнаю, що це некротичний консервант, — сказала вона. — Академічний зразок. Заборонений до вільного продажу. Його використовують у навчальних лабораторіях і клінічних дослідженнях.

— Ви добре обізнані, — зауважив він, щось занотовуючи.

— Це частина мого навчання. Я навчаюся в Цитаделі.

— А списки?

Вона глянула на папери, що лежали ліворуч. Рядки імен, акуратні позначки, кілька символів, які не могли бути випадковими.

Деякі імена були їй знайомі.

Одне — занадто знайоме.

Джерело Нікс.

Шлунок скрутило так різко, що на мить перехопило подих. Пальці самі потягнулися зім’яти край столу, але вона поклала долоні рівно.

— Ці списки не мої, — сказала вона, дивлячись слідчому в очі.

— Але згорток ви передали особисто.

— Мені його дали.

— Хто?

Пауза в кімнаті стала густішою. За дверима хтось пройшов коридором, і кроки прозвучали надто виразно.

Вона мовчала.

Якщо назвати Ерна, його знайдуть швидко. Якщо знайдуть, він або зникне, або підтвердить ту версію, яка буде вигідна їм. Якщо діяв сам, його зламають. Якщо ні, вона видасть щось більше, ніж ім’я.

Слідчий відкинувся на спинку стільця й склав руки на грудях.

— Пані Ґрімм, — промовив він м’якше, і ця м’якість була небезпечніша за жорсткість, — ви розумієте, в якому становищі опинилися? Ваше минуле місту відоме. Ваше ім’я давно ходить в академічних чутках. А тепер у вас знаходять заборонені речовини й список молодих магів, частина з яких неповнолітні.

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— Це виглядає як підготовка до чогось серйознішого, ніж проста передача.

Всередині в неї похололо не від страху, а від масштабу.

— Я розумію, — відповіла вона.

— Ви заперечуєте причетність?

— Так.

— Можете пояснити, чому взяли згорток?

Вона не стала вигадувати історію. Кожна зайва деталь стала б пасткою.

— Тому що людина, яка його передала, була частиною мого минулого, — сказала вона. — Я хотіла зрозуміти, що відбувається. Про списки я не знала.

— І ви вирішили зіграти в кур’єра? — у його голосі майнула ледь помітна іронія.

— Я вирішила перевірити, — відповіла вона, і цього разу це прозвучало чесно навіть для неї.

Слідчий зітхнув, ніби втомився від передбачуваності.

— Ви розумієте, що це виглядає погано?

— Так.

Він підвівся, обійшов стіл і зупинився за її спиною. Вона відчула це тілом, але не обернулася.

— Ми зобов’язані повідомити Цитадель, — сказав він.

— Звісно.

Вона чекала цього й навіть прораховувала, скільки часу знадобиться, щоб звістка дійшла до академії.

— До прибуття представника ви залишатиметеся тут.

— Я зрозуміла.

Двері зачинилися тихо.

Минуло близько години, але вона розтягнулася так, ніби минув день. У тиші кожен звук ставав гучнішим: за стіною скрипіли стільці, хтось говорив приглушено, раз грюкнули двері, і від того Міра мимоволі здригнулася, хоча відразу випросталася. Лампа над головою тихо гуділа, і цей монотонний звук швидко почав дратувати, але вона змусила себе не піднімати очей.

Вона сиділа нерухомо, перебираючи в голові деталі.

Вираз обличчя Ерна.
Його квапливість.
Надто швидкі запевнення, що це дрібниця.
Те, як він уникав прямого погляду.