Частина 6 Смак зради

Вартові не били й не грубили, і від цього ставало тільки гірше, бо коли людина кричить або штовхає, ти принаймні розумієш, на що реагувати, а тут усе було надто правильне. Рухи чіткі, голоси рівні, жести акуратні, ніби вони розігрували сцену за інструкцією. Один із них уважно зібрав флакони назад у згорток, не поспішаючи, перевірив корки, переклав тканину так, щоб жоден край не стирчав, другий розгорнув списки й, пробігши очима по іменах, помітно напружився, хоча одразу ж повернув обличчю службову байдужість.

У таверні запала тиша, щільна й в’язка. Ложка в чиїйсь руці зависла над мискою, хтось занадто довго витира́в кухоль, не дивлячись у її бік, але слухаючи кожне слово. Господиня таверни стояла біля стійки й дивилася в дерево перед собою так уважно, ніби там раптом з’явився надзвичайно цікавий візерунок.

— Ви пройдете з нами, пані Ґрімм, — промовив старший вартовий, і його голос був без інтонації, без злості, без поспіху. — Для протоколу.

Пані.

Слово пролунало рівно, але в ньому було щось холодне, і Міра відчула, як у неї під шкірою стискається тонка струна. Пані — не адептка, не студентка, не дівчина. Пані — окремо, доросло, підзвітно.

Вона не чинила опору, бо знала, що будь-який різкий рух буде записаний проти неї, будь-яке заперечення стане «ознакою нестабільності». Вона повільно підвелася, поправила рукав, відчула, як тканина трохи липне до зап’ястка, і кивнула, ніби сама погодилася на цю процедуру.

На виході вона впіймала у відображенні вітрини власний погляд — спокійний, надто спокійний, і від цього спокою стало тривожно. Усередині вже працював холодний механізм аналізу, той самий, який вмикався в колі під час резонансу: відсікти зайве, тримати рівну лінію, не дозволяти емоціям смикати нитки.

Ерн.

Хто знав, що вона піде до міста сама?

Хто знав, що вона погодиться взяти згорток?

Хто знав, що вона не стане одразу перевіряти його в академії?

Відповідь неприємно проступила в голові, і вона не відганяла її, бо відганяти означало брехати самій собі: той, хто вивчив її достатньо добре, щоб розрахувати реакцію.

В управлінні варти її не повели в підземелля, не закували, не залишили чекати в коридорі, і це знову було гірше. Її посадили в невелику кімнату з кам’яним столом і однією лампою під стелею. Лампа світила рівно вниз, і світло різало очі, якщо підняти голову. Не в’язниця, але й не гостьова, і повітря тут було сухе, позбавлене запахів, ніби кімнату спеціально очищали від усього зайвого.

Флакони поклали перед нею, акуратно, майже дбайливо.

— Ви знайомі з вмістом? — запитав слідчий, сухорлявий чоловік із акуратною борідкою й занадто чистими руками.

— Так, — відповіла Міра, і голос у неї був рівний, без пауз.

Він підняв брову, не різко, а з легкою зацікавленістю.

— Тобто ви визнаєте?

Міра відчула, як у грудях піднімається хвиля роздратування, але вона не дозволила їй прорватися в голос.

— Я визнаю, що це некротичний консервант, — сказала вона. — Академічний зразок. Заборонений до вільного продажу. Його використовують у навчальних лабораторіях і в клінічних дослідженнях.

— Ви добре обізнані, — зауважив він, занотовуючи щось у бланку.

— Це частина мого навчання. Я вчусь в Цитаделі.

— А списки?

Вона подивилася на папери, які лежали трохи лівіше. Рядки імен, акуратні позначки, кілька символів, які не були випадковими.

Деякі імена були їй знайомі.

Одне — надто знайоме.

Джерело Нікс.

Її шлунок стиснувся так різко, що на мить перехопило подих, і вона відчула, як пальці хочуть зім’яти край столу, але змусила себе покласти долоні рівно.

— Ці списки не мої, — промовила вона, дивлячись слідчому в очі.

— Але згорток ви передали особисто.

— Мені його дали.

— Хто?

Пауза в кімнаті стала густішою. За дверима хтось пройшов коридором, і кроки були надто чіткі.

Вона мовчала.

Якщо назвати Ерна — його знайдуть швидко. Якщо його знайдуть, він або зникне, або підтвердить ту версію, яка буде вигідна їм. Якщо він діяв сам — його зламають. Якщо не сам — вона видасть щось більше, ніж ім’я.

Слідчий відкинувся на спинку стільця й склав руки на грудях.

— Пані Ґрімм, — сказав він м’якше, і ця м’якість була небезпечнішою за жорсткість, — ви розумієте, що зараз перебуваєте в дуже незручному становищі? Ваше минуле вже відоме місту. Ваше ім’я фігурує в академічних чутках. І ось — ви з забороненими речовинами та списком молодих магів, деякі з яких неповнолітні.

Він зробив паузу, даючи словам осісти.

— Це виглядає як підготовка до чогось серйознішого, ніж проста передача.

Міра відчула, як у неї всередині холоне, але не від страху, а від розуміння масштабу.

— Я розумію, — спокійно відповіла вона.

— Ви заперечуєте причетність?

— Так.

— Можете пояснити, чому взяли згорток?

Вона не стала вигадувати історію, бо кожна зайва деталь стане пасткою.

— Тому що людина, яка його передала, була частиною мого минулого, — сказала вона. — Я хотіла зрозуміти, що відбувається. Я не знала про списки.

— І ви вирішили зіграти в кур’єра? — у голосі з’явився ледь помітний відтінок іронії.

— Я вирішила перевірити, — відповіла вона, і в цей момент це прозвучало чесно навіть для неї самої.

Слідчий зітхнув, ніби втомився від передбачуваності.

— Ви розумієте, що це виглядає погано?

— Так.

Він підвівся, обійшов стіл і зупинився за її спиною. Вона відчула це фізично, як присутність за лопатками, але не обернулася.

— Ми зобов’язані повідомити Цитадель, — сказав він.

— Звісно.

Вона очікувала цього. Вона навіть прораховувала, скільки часу знадобиться, щоб інформація дійшла до академії.

— До прибуття представника ви залишатиметеся тут.

— Я зрозуміла.

Двері зачинилися тихо.

Минуло близько години, і ця година розтягнулася так, що здавалося, ніби минув день. У тиші кожен звук здавався гучнішим: за стіною скрипіли стільці, хтось перемовлявся приглушеним голосом, один раз грюкнули двері, і від цього Міра мимоволі здригнулася, хоча одразу випросталася. Лампа над головою трохи гуділа, і цей монотонний звук почав дратувати, але вона змусила себе не піднімати очей.