Частина 5 Капкан із тіней

Групи розійшлися по корпусах без звичного обміну враженнями, і це було помітніше за будь-які гучні розмови, бо зазвичай після виїздів плац гудів від голосів, від перебільшень, від жартів про те, «хто кого перекрив» і «чия стихія сьогодні працювала краще», а тепер люди йшли мовчки, тримаючи сумки ближче до тіла, ніби боялися, що хтось витягне з них зайве слово. Навіть стихійники, які зазвичай не могли втриматися від обговорення кожного імпульсу й кожної помилки, трималися стримано, і ця стриманість була неприродною, бо вона означала, що розмова вже пішла іншим шляхом, без їхньої участі.

Чутки йшли попереду них швидше, ніж вони самі піднялися сходами, і Міра це відчула не по словах, а по поглядах, які ковзали по ній і одразу відводилися. Про збій у дев’ятій групі, про некромантку, яка «занадто глибоко полізла», про ледь не зірвану структуру, і в цих словах уже звучало не «ми були там», а «нам сказали», а це завжди гірше, бо «нам сказали» завжди має форму, вигідну комусь іншому.

Вона йшла рівно, не пришвидшуючи крок, хоча плече нило глухо й наполегливо, і біль був не різкий, а тягучий, такий, що нагадує про себе при кожному русі руки, і Міра ловила себе на тому, що тримає лікоть ближче до тулуба, щоб не провокувати зайвого пульсу. Марен обробила опік ще в селищі, наклала щільну пов’язку, укріпила тканину мани так акуратно, що ззовні все виглядало майже пристойно, але всередині канал ще не вирівнявся, і кожна сходинка вгору по вежі Омега віддавалася коротким, неприємним спалахом під пов’язкою.

Вона не заходила до лазарету офіційно, бо офіційний запис означав би ще один рядок у справі, ще один аргумент для тих, хто шукає підтвердження своїм підозрам, і Міра не хотіла дарувати їм цей рядок. Вона знала, що Марен не проговориться, принаймні не без потреби, але в академії «потреба» часто з’являється швидше, ніж встигаєш озирнутися.

Коли вони піднялися до вежі Омега, коридор зустрів їх звичним холодом і тихим гулом, який завжди стояв у камені, але сьогодні цей гул здавався настороженим. Біля дверей її кімнати вже чекав посильний, молодий хлопець із нижчих курсів, який намагався стояти прямо, але все одно виглядав так, ніби хотів якнайшвидше виконати доручення й зникнути.

— Магістр де Морте просить вас з’явитися, — промовив він нейтрально, проте очі в нього мимоволі ковзнули на її плече, де під мантією проглядалася щільніша лінія пов’язки.

Нікс одразу насупилася, і в цьому насупленні було більше, ніж просто роздратування, бо Нікс не любила, коли хтось викликав «її людей» одразу після інциденту.

— Уже доповіли? — сказала вона так, ніби відповідь могла змінити щось.

— Звісно, доповіли, — тихо відповів Демонік, і голос у нього був спокійний, але в цьому спокої відчувалася напруга, бо він розумів, як працює система: подія ще не встигла осісти, а висновки вже зроблені.

Міра кивнула, не дивлячись ні на кого з них довго, бо якщо вона затримає погляд, хтось обов’язково скаже щось зайве, і тоді розмова піде не туди.

— Я сама, — сказала вона рівно.

Нікс зробила крок уперед, ніби збиралася заперечити, але зупинилася, бо знала, що зараз будь-який супровід виглядатиме як визнання слабкості.

— Якщо він почне… — тихо почала вона.

— Він не почне, — перебила Міра, хоча всередині не була в цьому певна. — Він слухатиме.

І саме це її непокоїло більше.

Де Морте не був із тих, хто кричить чи роздає покарання на емоціях, він слухав, а потім ставив питання так, що відповідати доводилося не словами, а власними рішеннями.

Коридор до його кабінету здавався довшим, ніж зазвичай, і Міра одразу зрозуміла, що справа не в камені й не в освітленні, а в ній самій, бо кожен крок відгукувався в плечі тупим, рівним болем, який не посилювався, але й не слабшав. Вона йшла повільно, однак не дозволяла собі ані пришвидшитися, ані сповільнитися надто помітно, і точно не дозволяла собі торкатися стіни, навіть коли рука мимоволі хотіла спертися, бо в Цитаделі завжди є хтось, хто бачить більше, ніж хочеться, і запам’ятовує довше, ніж треба.

Світильники під стелею горіли рівно, без тремтіння, і від цього коридор виглядав надто спокійним, ніби тут ніколи нічого не відбувається. Камінь під ногами був сухий, чистий, і Міра відчула коротке роздратування, бо її чоботи залишали ледь помітні темні сліди, а вона не любила залишати за собою щось зайве.

Перед дверима вона зупинилася лише на секунду, але ця секунда розтягнулася в тілі довше, ніж їй хотілося. Вона випрямила спину, відчула, як тканина мани під пов’язкою пульсує нерівно, і на мить заплющила очі, щоб вирівняти дихання. Пульс ішов у плече, в шию, під лопатку, і вона змусила себе не морщитися, бо біль — це лише сигнал, а не вирок.

Вона постукала.

— Увійдіть, — пролунало зсередини.

Голос був рівний, без інтонації, і саме це завжди насторожувало більше, ніж підвищений тон.

Кабінет де Морте був темніший за інші, тут світло падало інакше, не розливалося по кутах, а збиралося навколо столу й книжкових полиць, залишаючи простір між ними майже порожнім. Тут завжди було менше зайвих предметів, менше паперу на столі, менше випадкових речей, і Міра щоразу ловила себе на думці, що ця порожнеча не випадкова, бо в ній легше бачити людину, яка стоїть навпроти, і немає куди відвести погляд.

Двері зачинилися тихо, але звук замка прозвучав виразно.

Магістр підвів очі, коли вона зайшла, і його погляд одразу зупинився не на її обличчі, а трохи нижче, на лівому плечі, там, де під тканиною пов’язки тепліла нерівна хвиля.

— Сідайте, Ґрімм, — сказав він спокійно.

Вона сіла, повільно, без різких рухів, і навіть коли біль віддався в ребра, не дозволила собі змінити вираз обличчя, бо знала: він помітить найменше.

Крісло було жорстким. Вона відчула це одразу.

— Ви знаєте, чому я вас викликав? — запитав він.

Міра не опустила очей, але й не дивилася з викликом.

— Через сектор, — відповіла вона. — І через те, що структура ледь не зірвалася.