Глава 5 Капкан із тіней

Групи розійшлися по корпусах майже без слів, і ця тиша одразу впадала в око. Зазвичай після виїздів плац гудів, як ринок: всі перекрикували одне одного, перебільшували, сперечалися, хто де спрацював краще, хто вчасно підхопив потік, а хто ледь не зірвав коло. Завжди знаходився хтось, хто починав розповідати, як «насправді все було», і навколо нього миттю збиралася півгрупи. Сьогодні нічого такого не сталося. Люди розходилися швидко, мовчки, тримали сумки ближче до себе й дивилися під ноги, наче боялися, що хтось витягне з них зайве слово.

Навіть стихійники, які зазвичай не могли втриматися від обговорення кожного імпульсу й кожної помилки, йшли стримано. І це було найдивніше. Коли вони мовчали, значить, розмова вже пішла іншим шляхом — десь без них.

Чутки встигли дістатися веж раніше за самих студентів. Міра зрозуміла це не зі слів, а з поглядів. На неї дивилися швидко, ковзали очима й одразу відводили їх убік. Про збій у дев’ятій групі. Про некромантку, яка «занадто глибоко полізла». Про структуру, що ледь не розсипалася. У цих фразах вже звучало не «ми бачили», а «нам сказали». А «нам сказали» завжди означало, що історія вже почала жити своїм життям і комусь у ній дісталася дуже зручна роль.

Міра йшла рівно, не прискорюючи кроку. Плече нило глухо й настирливо, тягнуло при кожному русі руки. Вона ловила себе на тому, що тримає лікоть ближче до тулуба, аби зайвий раз не зачепити пов’язку.

Марен обробила опік ще в селищі. Швидко, спокійно, без зайвих слів. Наклала щільну пов’язку, укріпила тканину мани так акуратно, що зовні все виглядало майже нормально. Але всередині канал ще не вирівнявся, і кожна сходинка дорогою до вежі Омега віддавалася коротким спалахом під тканиною.

До лазарету Міра офіційно не заходила. Офіційний запис означав би ще один рядок у справі. Ще один аргумент для тих, хто й так придивлявся до неї надто уважно. Давати їм цей рядок вона не збиралася.

Вона знала, що Марен не стане говорити зайвого. Принаймні без причини. Але в академії причини з’являлися швидко.

Коли вони дісталися до вежі Омега, коридор зустрів їх звичним холодом. Камінь тихо гудів, як завжди, та сьогодні цей гул здавався напруженим, ніби сама вежа слухала.

Біля дверей її кімнати стояв посильний. Молодий хлопець із нижчих курсів, худорлявий і дуже старанний. Він намагався тримати спину рівно, але виглядав так, ніби хоче якнайшвидше передати повідомлення й забратися звідси.

— Магістр де Морте просить вас з’явитися, — сказав він.

І все ж його очі на мить ковзнули на її плече, де під мантією проступала щільніша лінія пов’язки.

Нікс одразу насупилася. Вона не любила, коли хтось викликав «її людей» одразу після інциденту.

— Вже доповіли? — спитала вона так, ніби відповідь ще могла щось змінити.

— Звісно, доповіли, — тихо відповів Демонік. У його спокої відчувалася напруга: подія ще не встигла осісти, а висновки вже були готові.

Міра кивнула й не затримала погляду ні на кому з них. Вона знала: варто комусь сказати зайве, і розмова піде не туди.

— Я сама, — сказала вона.

Нікс зробила крок уперед, ніби збиралася заперечити, але зупинилася. Будь-який супровід зараз виглядав би як визнання слабкості.

— Якщо він почне… — тихо мовила вона.

— Він не почне, — перебила Міра, хоча сама не була в цьому певна. — Він слухатиме.

І саме це непокоїло її більше.

Де Морте не належав до тих, хто кричить або карає на емоціях. Він слухав, а потім ставив питання так, що відповідати доводилося не словами, а власними рішеннями.

Коридор до його кабінету здавався довшим, ніж зазвичай. Міра одразу зрозуміла: справа не в камені й не в освітленні, а в ній самій. Кожен крок відгукувався в плечі тупим болем. Вона йшла повільно, але не дозволяла собі ні пришвидшитися, ні сповільнитися надто помітно. І точно не дозволяла собі торкатися стіни, навіть коли рука мимоволі хотіла спертися. У Цитаделі завжди є хтось, хто бачить більше, ніж хочеться, і запам’ятовує довше, ніж треба.

Світильники під стелею горіли рівно, без тремтіння, і від цього коридор здавався надто спокійним. Камінь під ногами був сухий, чистий. Її чоботи лишали на ньому ледь помітні темні сліди, і це чомусь дратувало: Міра не любила залишати за собою нічого зайвого.

Перед дверима вона зупинилася лише на секунду. Випрямила спину, відчула, як тканина мани під пов’язкою пульсує нерівно, і на мить заплющила очі, вирівнюючи дихання. Біль ішов у плече, шию, під лопатку, але вона змусила себе не морщитися.

Вона постукала.

— Увійдіть, — пролунало зсередини.

Голос був рівний, без інтонації. Це завжди насторожувало більше, ніж підвищений тон.

Кабінет де Морте був темніший за інші. Тут світло не розливалося по кутах, а збиралося біля столу й книжкових полиць, лишаючи простір між ними майже порожнім. Менше паперів, менше випадкових речей, менше деталей, за які можна вчепитися очима. Міра щоразу ловила себе на думці, що ця порожнеча не випадкова: у ній людину навпроти видно надто добре.

Двері зачинилися тихо, але замок клацнув виразно.

Магістр підвів очі, коли вона зайшла, і його погляд одразу зупинився не на обличчі, а трохи нижче — на лівому плечі, там, де під тканиною тепліла нерівна хвиля пов’язки.

— Сідайте, Ґрімм, — сказав він.

Вона сіла повільно, без різких рухів, і навіть коли біль віддався в ребра, не змінила виразу обличчя. Крісло було жорстким.

— Ви знаєте, чому я вас викликав? — запитав він.

Міра не опустила очей, але й не дивилася з викликом.

— Через сектор. І через те, що структура ледь не зірвалася.

— Структура зірвалася на частку секунди, — уточнив де Морте. — І цього достатньо.

Він не підвищував голосу, але слова лягали важко. Всередині Міри знову піднялася та сама холодна ясність, що прийшла на цвинтарі, коли не було часу на сумнів.

— Фланг був відкритий, — сказала вона. — Я дала команду, інакше другий контур не втримав би.