Глава 2 Загадкові погляди

Жовтень увійшов у столицю тихо, але вперто. За кілька днів він змінив все: небо затягло сірою імлою, камінь потемнів від вологи, ранки стали глухішими, ніби місто прокидалося неохоче. Мокре листя липло до підошов, плащі запахували щільніше ще до того, як люди встигали подумати про холод.

Міра помітила цю зміну в перший же тиждень. Вийшла з корпусу до занять і одразу зрозуміла: повітря стало іншим. Не просто холоднішим — густішим. Його хотілося вдихати повільно, бо від різкого вдиху неприємно пекло в грудях. Вона сильніше сховала руки в рукави мантії, перевіряючи, чи слухаються пальці. Жовтень означав не лише погоду. З ним приходили нові вимоги.

Третій курс набирав темп без метушні. Вже не так, як у першокурсників, коли кожен різкий звук здається поганим знаком. І не так, як на Іграх, де все вирішується за секунди й на думки не лишається часу. Тепер все стало щільнішим. Тут вже не прикривалися юністю і не приймали втому за виправдання.

Сімнадцять некромантів.

Міра щоразу перераховувала їх очима, коли вони сходилися в залі. Число тиснуло, хоч ніхто не вимовляв його вголос. Їх стало менше, ніж торік, і кожен знав чому. Новачкам цього не пояснювали. Не було потреби. Досить порожніх ліжок, речей, що ще якийсь час лежали на полицях, і суворіших поглядів наставників.

Вони стали міцнішими не тому, що перестали боятися. Просто навчилися боятися мовчки.

П’ятірку тепер впізнавали. Спершу це були короткі погляди через плече, потім — довші, відкритіші. У коридорах більше не шепотілися з відвертою ворожістю, ніхто показово не відвертався і не шукав приводу зачепити. На зміну неприязні прийшла уважність. І стримана повага, яка народжується не з симпатії, а з факту.

В їдальні на них дивилися часто. Міра відчувала це, навіть не відриваючись від тарілки. Вона навчилася їсти повільно, не смикатися, не сутулитися. Варто було комусь задивитися і спина сама вирівнювалася.

Одного разу Нікс штовхнула її під столом коліном.

— Ти виглядаєш так, ніби вже сидиш на іспиті, — прошепотіла вона.

Міра тільки пирхнула, але плечі не розслабила.

На плацу стихійники теж змінилися. Раніше кривилися, якщо випадали в одну групу з некромантами, мінялися місцями, кидали репліки, які формально не були образами, але саме ними й лишалися. Тепер просто ставали поруч. Мовчки. І в цій мовчанці було не тепло, а визнання: некроманти витримали те, що витримує не кожен.

Навіть місто реагувало. Крамарі біля Південних воріт іноді кивали, впізнаючи переможців торішніх Ігор. Кивок був короткий, без усмішки, але чесний. Якось жінка з крамниці трав простягнула Нікс невеликий згорток і сказала, що це для зміцнення, бо жовтень підступний. Нікс на мить розгубилася, відкашлялася, пробурмотіла щось про те, що вони не настільки жалюгідні, але згорток узяла.

Все це видавалося дивним. На Міру дивилися не насторожено, а з очікуванням, і саме це тиснуло найбільше. Раніше від неї нічого не чекали. Тепер чекали забагато, і вона не була певна, що готова тримати на собі чужі надії. Очікування лягало на плечі важче за мантію, хоч ніхто не вимагав від неї нічого прямо. Досить було одного довшого погляду, щоб вона відчула цю вагу.

Одного вечора вони поверталися з міста, коли над столицею вже повисла густа імла. Світло ліхтарів у ній розпливалося, і дорога здавалася коротшою, ніж була. Міра йшла трохи попереду: не любила, коли в тумані хтось за спиною. Вона й сама не помітила, коли напружила плечі.

Нікс зрівнялася з нею.

— Ти теж це ловиш? — тихо спитала вона.

— Що саме?

— Ніби нас рахують.

Міра на мить зупинилася і прислухалася. Скрипнули ворота, десь кашлянули, з далекого подвір’я долинув дзенькіт металу. Нічого виразного. І все ж у грудях трималося відчуття, що на них дивляться вже не як на студентів.

— Можливо, — сказала вона. — Або ми самі почали себе рахувати.

Кастіан ішов позаду, мовчазний і зібраний. Міра знала цей його стан: він бачив більше, ніж показував. Під аркою воріт він раптом сповільнився.

— За нами хтось ішов, — сказав рівно. — До самого повороту.

У Нікс стиснулася щелепа.

— Хто?

— Не знаю. Кроки були надто легкі для варти.

У Міри пересохли долоні. Вона свідомо розтиснула пальці, щоб не напружитися раніше часу.

— Ближче не підходили?

— Ні. Зупинилися, коли ми звернули.

Імла повільно пливла вулицею, і жовтень раптом перестав здаватися м’яким. Третій курс означав не лише навчання. Їх починали розглядати як ресурс.

— Якщо це перевірка, — тихо сказала Нікс, — то нехай одразу скажуть, чого хочуть.

— Вони ніколи не кажуть одразу, — відгукнулася Міра. Її голос звучав спокійніше, ніж вона сама.

Коли вони зайшли на територію Академії, ворота зачинилися з глухим стуком. Звук прозвучав не як захист, а як попередження: далі все відбуватиметься всередині.

Чужу увагу Міра відчувала дедалі частіше. Спершу переконувала себе, що це втома чи зайва підозрілість, та відчуття не зникало, тільки змінювало форму. У коридорах розмови не уривалися, але ставали коротшими. У залі кілька поглядів незмінно затримувалися на ній на секунду довше, ніж дозволяла ввічливість. Її коротке каштанове волосся й золотисті очі й раніше вирізняли її з натовпу, але тепер вона не просто виділялася — простір сам ніби відступав убік, і це дратувало найбільше.

Хтось повільніше відводив очі. Хтось уважніше стежив за її руками на тренуваннях. Хтось стишував голос, коли вона проходила повз. Обличчя при цьому лишалося рівним, бо в «Омезі» не можна було показати, що тебе це чіпляє.

Навчання йшло важко, але рівно. Вранці — шикування, коли холод ще тримався в камені. Потім — тактика малих груп, де кожен рух доводили до автоматизму. Капітан зі шрамом через перенісся не підвищував голосу, та в його мовчанні було більше тиску, ніж у крику. Він ганяв їх доти, доки м’язи не починали працювати швидше за думки.

— Вузький прохід не пробачає імпровізації, — казав він, дивлячись так, ніби хтось вже оступився.