Частина 2 Загадкові погляди

Жовтень увійшов до столиці м’яко й водночас настирливо, ніби не хотів привертати уваги, але все ж змінював повітря, затягував небо низькою сірою імлою, клав на плечі вологу прохолоду і змушував людей запахнутися раніше, ніж вони встигали це усвідомити. Камінь у місті став темнішим, мокре листя липло до підошов, а ранки починалися з тиші, в якій було чути власне дихання.

Міра помітила це в перший же тиждень, коли вийшла з корпусу й відчула, що повітря не просто холодніше — воно густіше, і вдихати його потрібно повільніше, інакше починає пекти в грудях. Вона зловила себе на тому, що стискає пальці в рукавах мантії, ніби перевіряє, чи вони ще слухаються, бо жовтень завжди приносив не лише погоду, а й нові вимоги.

Третій курс втягувався в ритм поступово, без показових зривів і без тієї паніки, яка переслідує першокурсників, коли кожен дзенькіт здається вироком. І це не був гарячковий, рваний темп, як під час Ігор, коли все вирішується в одну мить і не залишає часу на сумніви. Це був щільний, дорослий ритм, у якому помилки вже не виправдовують юністю, а втому не приймають як причину.

Сімнадцять некромантів.

Міра щоразу рахувала їх поглядом, коли вони збиралися в залі, і число боліло тихо, без театральності, але вперто. Їх було менше, ніж торік, і кожен знав, чому. Вони знали ціну помилки не з чужих історій, а з порожніх ліжок у кімнатах, із речей, які ніхто не забрав одразу, із поглядів наставників, що стали жорсткішими.

І все ж вони були міцніші.

Не тому, що не боялися. А тому, що навчилися боятися мовчки.

П’ятірку впізнавали.

Спочатку це були короткі погляди з-за плеча, потім — затримані на кілька секунд, а згодом — прямі, без ховання. У коридорах уже не перешіптувалися з відвертою неприязню, не відверталися демонстративно, не шукали приводу зачепити. Радше дивилися з цікавістю, з тією обережною повагою, яка народжується не від симпатії, а від факту.

У їдальні на них кидали короткі погляди, і Міра відчувала їх шкірою, навіть коли не дивилася в той бік. Вона навчилася їсти повільніше, не поспішати з рухами, не сутулитися, бо спина чомусь ставала рівнішою сама, щойно хтось починав дивитися. Нікс одного разу штовхнула її під столом коліном і тихо прошепотіла, що Міра виглядає так, ніби вже складає іспит, і Міра тоді лише пирхнула, але плечі не опустила.

На плацу стихійники більше не кривилися під час розподілу на групи, і це було відчутно. Раніше вони мінялися місцями, хмикали, кидали швидкі репліки, які ніби й не були образами, але лишали після себе осад. Тепер вони мовчки ставали поруч, і в цьому мовчанні було щось нове — не дружба, але визнання того, що некроманти витримали те, що не кожен витримує.

Навіть місто реагувало.

Крамарі біля Південних воріт іноді кивали, впізнаючи переможців торішніх Ігор, і цей кивок був короткий, без посмішки, але чесний. Один раз жінка, яка продавала сушені трави, простягнула Нікс невеликий згорток і сказала, що це для зміцнення, бо жовтень підступний, і Нікс тоді на мить розгубилася, а потім відкашлялася й пробурмотіла щось про те, що вони не настільки жалюгідні. Проте згорток узяла.

Це було дивно.

Міра відчувала це щоразу, коли хтось дивився на неї не з підозрою, а з очікуванням. Очікування лягало на плечі важче за мантію, бо якщо раніше від неї нічого не чекали, то тепер чекали багато, і вона не була впевнена, що готова відповідати за чужі надії.

Одного вечора, коли вони поверталися з міста, над столицею зависла густа імла, і вогні ліхтарів розмивалися в ній так, що дорога здавалася коротшою, ніж була. Міра йшла трохи попереду, бо не любила, коли хтось іде за спиною в тумані, і відчувала, як у неї напружуються плечі, хоча навколо не було нічого загрозливого.

— Ти теж це відчуваєш? — тихо спитала Нікс, вирівнюючись поруч.

— Що саме? — не озираючись, відповіла Міра.

— Ніби нас рахують, — сказала Нікс, і в її голосі не було жарту.

Міра зупинилася на мить і прислухалася. Десь скрипнули ворота, хтось покашляв, з далекого подвір’я долинув дзенькіт металу, але нічого явного. І все ж у грудях лишалося відчуття, що на них дивляться не як на студентів, а як на щось більше.

— Можливо, — сказала вона тихо. — Або ми самі почали себе рахувати.

Кастіан ішов позаду, мовчазний, зібраний, і Міра знала цей його стан: він помічав більше, ніж показував. Коли вони зайшли під арку воріт, він раптом сповільнив крок.

— За нами йшли, — сказав він рівно, без паніки. — До повороту.

У Нікс напружилася щелепа, і Міра помітила це навіть у напівтемряві.

— Хто? — коротко спитала вона.

— Не знаю, — відповів Кастіан. — Кроки були надто легкі для варти.

Міра відчула, як у неї в долонях з’являється сухість, ніби тіло саме готується до дії, і їй довелося свідомо розтиснути пальці, щоб не здаватися агресивною передчасно.

— Вони не підійшли ближче? — уточнила вона.

— Ні. Зупинилися, коли ми звернули.

Імла повільно ковзала вулицею, і жовтень раптом перестав здаватися м’яким. Міра відчула, як у ній прокидається щось насторожене, майже зле, бо третій курс означав не лише навчання, а й те, що їх починають сприймати як ресурс.

— Якщо це перевірка, — тихо сказала Нікс, — то нехай одразу скажуть, чого хочуть.

— Вони ніколи не кажуть одразу, — відповіла Міра, і голос її став рівнішим, ніж вона почувалася всередині.

Коли вони зайшли на територію Академії, ворота зачинилися з глухим стуком, і цей звук раптом прозвучав не як захист, а як нагадування, що тепер усе відбуватиметься всередині.

Міра відчувала чужу увагу частіше, ніж їй хотілося б, і спочатку вона намагалася переконати себе, що це просто втома або звичайна підозріливість, але відчуття не зникало, воно лише змінювало кут. Коли вона йшла коридором, розмови не обривалися повністю, але ставали коротшими. Коли вона входила до зали, кілька поглядів завжди затримувалися на ній на секунду довше, ніж це було ввічливо. Її коротке каштанове волосся і золотисті очі вирізняли її з натовпу, і якщо раніше вона намагалася злитися з фоном, то тепер фон ніби сам розступався, і це було гірше, бо вона не контролювала цього.