Частина 1 Третій курс і точка відліку

Ранок тридцять першого серпня тягнувся повільно й гулко, ніби сама Цитадель ще не вирішила, чи варто прокидатися. Спершу вона здавалася порожньою, майже покинутою, і цей стан тривав довше, ніж хотілося, бо тиша тут завжди насторожувала більше, ніж шум. Камінь віддавав нічною прохолодою, у внутрішньому дворі лежали довгі тіні, і навіть варта біля воріт говорила тихіше, ніж зазвичай.

Міра стояла на галереї другого ярусу й спостерігала, спершись долонями на кам’яний парапет, і відчувала, як шорсткість під пальцями трохи заспокоює, бо це було реальне, відчутне, просте. Вона прокинулася раніше за гонг і не змогла знову заснути, тому що всередині було дивне передчуття, не страх і не радість, а щось між, що стискало груди й не давало зробити повний вдих.

Ближче до полудня у внутрішній двір почали заїжджати перші екіпажі, і звук коліс по бруківці розкотився луною так чітко, що Міра мимоволі випрямилася. Колеса вистукували рівно, коні фиркали, слуги зіскакували першими й одразу бралися за скрині, які з глухим стуком опускали на камінь. Хтось сміявся надто голосно й ніяково, і цей сміх різав слух, бо в ньому було більше напруження, ніж веселощів, ніби люди намагалися сховати хвилювання перед новим роком, удаючи, що їм байдуже.

Міра провела язиком по сухих губах і відчула, що стоїть занадто прямо, ніби на огляді, тому змусила себе трохи розслабити плечі, хоча це не допомогло. Новий рік у Цитаделі ніколи не починався м’яко, і вона це знала, але щоразу тіло реагувало так, ніби забуло.

Стихійники прибули одними з перших, і їх було чути ще до того, як екіпажі зупинилися: яскраві, галасливі, у різнобарвних плащах, що майоріли на вітрі, вони виходили швидко, обмінювалися репліками через увесь двір, плескали одне одного по плечах так, ніби вже перемогли щось важливе. У повітрі ніби стало більше руху, більше різкості, і Міра відчула легке роздратування, бо їхня легкість завжди здавалася їй показною, навіть якщо вона розуміла, що це не так.

За ними з’явилися артефактори, і двір одразу наповнився іншим звуком — металевим, глухим, упорядкованим. Вони вивантажували ящики, перетягнуті мідними обручами, і від тих ящиків тягнуло мастилом і гарячим металом, навіть на такій відстані. Кілька хлопців одразу почали щось перевіряти, відкривати, оглядати замки, ніби боялися, що механізми образяться, якщо їх залишити без уваги. Міра помітила, як один із них нервово витирає руки об штани, залишаючи темні плями, і подумала, що у кожного свій спосіб справлятися з очікуванням.

Цілителі з’явилися пізніше, вони йшли майже строєм, у світлих мантіях, перемовлялися впівголоса й дивилися перед собою так, ніби вже бачили наперед, скільки роботи на них чекає. Їхня стриманість не була холодною, вона була зібраною, і Міра раптом відчула повагу до цієї тиші, бо вона була не від страху, а від розуміння.

Некроманти прибували тихіше за всіх. Поодинці або парами. Без зайвого шуму, без обіймів через увесь двір, без показових жестів. Вони з’являлися ніби між рухами інших, і Міра щоразу ловила себе на тому, що уважніше дивиться саме в цей бік. Її пальці мимоволі стискали край парапету, і вона навіть не одразу помітила це, поки нігті не вп’ялися в шкіру.

Вона шукала знайомі обличчя. Рудий чуб, який завжди стирчав не так, як треба. Сріблясте волосся, що блищало навіть у похмурий день. Сувору темну постать ельфа, яку неможливо було сплутати ні з ким іншим. Її погляд ковзав від одного екіпажа до іншого, від сходів до воріт, і кожного разу всередині щось напружувалося, а потім опускалося, бо це були не вони.

Кілька новачків зупинилися посеред двору, озираючись так відкрито, що Міра відчула майже фізичне бажання сказати їм не стояти так посередині, бо Цитадель не любить тих, хто виглядає розгубленим. Один із них підняв голову й на мить зустрівся з нею поглядом, і в його очах було те саме, що вона пам’ятала в собі: суміш цікавості й страху, яку важко приховати.

Вона відвела погляд першою.

Кімната номер чотири лишалася наполовину порожньою. І ця думка раптом виявилася важчою, ніж шум у дворі.

Міра відчула це тілом, не одразу словами: ніби щось у ній чекало певного звуку, певного кроку в коридорі, певної інтонації за дверима, і тепер не отримувало його. Вона знала, що ще рано, що день тільки почався, що екіпажі прибуватимуть до вечора, але знання не заспокоювало, бо очікування має власний характер і не слухається логіки.

Внизу хтось покликав ім’я, пролунав короткий сміх, грюкнули дверцята екіпажа. Життя поверталося в Цитадель упевнено й гучно, але Міра відчула, як у неї під ребрами стискається порожнеча, і вона ненавиділа це відчуття, бо воно робило її вразливою.

Вона відштовхнулася від парапету й випросталася, ніби хтось міг побачити її вагання. Новий рік починався незалежно від того, готова вона чи ні, і якщо кімната номер чотири поки що наполовину порожня, це не означає, що вона такою й залишиться.

Удень, спускаючись до бібліотеки по свіжі списки дисциплін, Міра на ходу перегортала в голові, що саме їй потрібно взяти першочергово, бо цього семестру вона не мала права помилитися з навантаженням, і саме в цей момент у вузькому проході з’явився Теобальд Вілдор. Він виник раптово, нав’ючений трьома футлярами й сумкою, з якої стирчали мідні трубки та згорнуті креслення, і виглядав так, ніби щойно вибрався з майстерні й не встиг привести себе до ладу. Біла сорочка була розстібнута на кілька ґудзиків, рукави закочені, на зап’ястках темніли сліди мастила, і Міра машинально відзначила, що він тримає все це впевнено, без метушні, ніби вага для нього — не проблема.

— Ґрімм? — він завмер на півкроці й втупився в неї так прямо, що вона відчула, як автоматично випрямляє спину, хоча й не збиралася цього робити. — Ти… підстриглася?

Міра на секунду торкнулася потилиці, коротший край волосся вже не лоскотав комір, і це було зручно, особливо на тренуваннях, коли зайві пасма лізли в очі.

— Заважали, — спокійно відповіла вона, і в її голосі не було пояснень, бо вона не вважала це подією.