Частина 8 Впертість

Після обіду, який тепер здавався короткою перепочинкою між двома ударами, їх знову загнали в аудиторію з високими вікнами. На підвіконнях лежав пил, як попіл, і навіть сонце, що просочувалося всередину, виглядало тут непривітним. На дошці вже крейдою було виведено:

Етика взаємодії з нижчими сутностями

Хтось у задньому ряду тихо ковтнув. Звук вийшов занадто гучний — як у порожньому колодязі. Магістр Ізольда стояла біля кафедри так рівно, наче її поставили туди ще до того, як збудували саму аудиторію. Обличчя її було гладеньке й застигле, мов порцеляна, а очі… очі світилися тим дивним, неприємним світлом, яке буває в людей, що вірять у свою правоту сильніше, ніж у реальність.

Вона не привіталася. Не усміхнулася. Не кліпнула.

— Смерть не домовляється, — сказала Ізольда рівним голосом. — Вона бере те, що їй віддають добровільно.

Тиша опустилася на ряди, як мокра ковдра. Від неї справді хотілося позіхнути, але ніхто не наважувався, ніби саме повітря могло донести на тебе.

Ізольда повільно пішла між партами. Каблуки її чобіт майже не стукали, та студенти все одно відчували, як вона наближається: холодом уздовж хребта, напруженням у плечах, раптовою потребою сидіти правильно. Поряд із Мірою хлопець у світлій мантії перестав терти пальцями край зошита й завмер, наче згадав, що в нього взагалі є пальці.

— Жалість — це пробій каналу, — продовжила магістр, зупинившись так близько, що Міра вловила запах трав’яного диму й чогось металевого, як від холодної монети. — Співчуття — це запрошення.

Вона промовляла це так, ніби читала інструкцію до небезпечного інструмента: просто, чітко, без права на але.

— Ви маєте дивитися на нижчу сутність так само, як дивитеся на… — її погляд ковзнув по столах, — …інструмент. Без емоцій. Без ототожнення. Без…

Вона зробила паузу. Таку коротку, що від неї ставало гірше, ніж від довгої.

— …фантазій.

На останньому слові погляд Ізольди зупинився на Ліорі. Ліора ніби вдарили невидимою долонею по потилиці. Він різко випростався, аж стілець тихо зойкнув по підлозі. Його обличчя на мить стало надто виразним: я ні при чому завжди виглядає винувато, коли його не питають.

Міра сиділа ближче до середини ряду. Її сувій був уже списаний схемами перекатів, стрілками руху центру ваги, позначками не повторювати й не вірити Терну. Це була її звичка: коли страшно, розкладати світ на дрібниці. Та слова Ізольди не розкладалися. Вони стікали по свідомості, як холодна вода, яку неможливо витерти рукавом.

Вона згадала перший раз, коли побачила мертве тіло на вулиці Люмос-Вальє. Там не було етики. Там було: бери або тікай.

— Ґрімм.

Голос прозвучав так близько, що Міра аж відчула легкий запах сухих трав і чорнила. Вона підвела очі.

Ізольда стояла просто перед нею.

— Повторіть визначення емоційного пробою.

Міра не любила паузи між питанням і відповіддю. У паузи завжди є час на дурні думки, а дурні думки — перші, що тягнуть за собою помилки.

— Емоційний пробій — це момент, коли маг ототожнює себе із сутністю або її стражданням, — сказала вона рівно. — Потік перестає бути керованим і починає впливати на психіку оператора.

— Майже правильно. Додайте: і відкриває зворотну воронку. Ніколи не забувайте про симетрію.

Вона відійшла далі так тихо, ніби ковзала по повітрю, а не йшла. Вальд видихнув.

— Я думав, ти не слухаєш, — прошепотів він так, наче слова могли викликати додаткове завдання.

— Я слухаю, — тихо відповіла Міра. — Просто не все записую.

З іншого кінця ряду долинув приглушений смішок — Нікс. Вона виводила на полях карикатуру: фігурка з короною, а з корони стирчали роги. Малюнок був настільки схожий на магістриню, що це вже межувало з самогубством.

Магістриня різко обернулася.

— Ніксано.

Нікс повільно підняла голову. На її обличчі було вираз ображеної невинності, який у неї виходив так добре, що міг би здавати іспити замість неї.

— Так, магістре?

— Якщо вам настільки нудно, ви вийдете й потренуєте беземоційність у коридорі, де фон не стабілізований.

Тон був спокійний. І саме від цього загроза ставала реальною.

Нікс застигла на мить. Потім так само акуратно перегорнула сторінку, ніби все це й було частиною конспекту.

— Я уважно слухаю, магістре.

Професор кивнула майже задоволено.

— Нижча сутність завжди шукає тріщину. Страх — тріщина. Гнів — тріщина. Бажання довести свою силу — тріщина.

Погляд ковзнув по ряду й затримався на Демоніку Рейвені.

Він сидів ідеально рівно. Перо рухалося точно. Рядки були настільки бездоганні, що, здавалось, їх можна зняти зі сторінки й прикласти як лінійку. Тільки кісточки пальців були білі.

Бажання довести свою силу — тріщина.

Міра мимоволі подумала про Колодязь і відчула, як у неї в животі щось холодно “скрутилося”, ніби там лежала маленька металева пружина.

До кінця лекції повітря в аудиторії стало густим. Декілька студентів справді почали клювати носом — не від нудьги, а від перенавантаження. Коли пролунав сигнал завершення, ніхто не підскочив. Люди підводилися повільно, як після занурення в крижану воду.

— Завтра практична частина, — додала магістриня, збираючи сувої так, ніби складала чужі провини в стос. — Працюватимете в парах.

По залі пройшов ледь помітний шурхіт. Пари означали довіру. І ризик. І те, що хтось буде стояти поруч, коли ти не маєш права тремтіти.

Нікс повернулася до Міри.

— Якщо мене поставлять із Віктором, я його “випадково” придушу ще до початку. Для науки.

— Спершу спробуй не сміятися, коли він злякається, — сказала Міра.

— Я не сміюся з людської слабкості, — урочисто відповіла Нікс і тут же зіпсувала урочистість: — Я сміюся з Віктора.

Позаду озвався рівний, майже сухий голос Ґрети:

— Головне — не дати собі відчути.