Частина 7 Початок другого семестру

Після останнього тесту списки вивісили біля старого вікна в корпусі, там, де завжди тягнуло холодом і чорнило довше сохло. Папір ще пахнув свіжою друкарською фарбою. Хтось ковзнув очима по рядках і одразу ж відвернувся. Хтось стояв, моргав, ніби цифри намагалися втекти зі своїх місць.

Міра спершу навіть не впізнала власне прізвище. Воно здалося чужим. Вона прочитала рядок вдруге, повільніше. Третій раз — уже щоб переконатися, що цифра не зміниться, якщо дивитися довше.

Цифра не змінилася.

Навколо хтось тихо видихнув. Хтось нервово хихикнув. А потім усе розчинилося в глухому шурхоті кроків. Старші вже щось планували — у них завжди знаходився привід для міні-святкувань, навіть якщо привід був сумнівний. Перший курс тримався купками й мовчав. Вони ще не вміли радіти наполовину.

У кімнаті №4 ніхто не говорив першим. Навіть Нікс, що зазвичай не витримувала пауз.

Сухий, розмірений стукіт у двері змусив усіх підняти голови.

Кастелян не чекав дозволу ,він просто стукав, поки не відчинять. Петлі завили, як завжди, наче їм боліло. У його руках лежав рівний стос аркушів.

— Розклад другого семестру, — сказав він тим самим тоном, яким оголошують про нестачу дров узимку.

Папір був щільний, чистий, ще не встиг увібрати вологу з кам’яних стін. Нікс вихопила свій аркуш першою.

— О, прекрасно, — протягнула вона, падаючи на ліжко й тримаючи розклад над собою, ніби він міг напасти зверху. — До векторів додаються «Маніпуляція потоками в русі» і… о, це мило… «Етика взаємодії з нижчими сутностями». Нас тепер битимуть і виховуватимуть одночасно.

Міра підійшла ближче. На полях уже стояли години. Усе було заповнено. Без пауз. Навіть неділя виглядала як жарт без сміху.

— Самостійна практика в блоці, — прочитала вона тихо. — Недільний ранок.

— І бойова акробатика, — додав Кастіан, заглянувши через плече Нікс. — Веде де Морте.

Повітря в кімнаті наче стало важчим. Десь у коридорі грюкнули двері. Вальд із третьої кімнати голосно скаржився, що в нього знову накладається лекція й покарання в лікарні. Хтось поруч нервово засміявся, і цей сміх обірвався надто різко. Міра знову опустила очі на свій розклад. Канікул не було. Три дні і знову в стрій.

— У нас навіть години нормально поїсти немає, — сказала вона, проводячи пальцем по щільно набитих рядках.

— Є, — сухо відповів Кастіан. — Шість хвилин. Якщо не жувати.

Нікс фиркнула.

— Знаєте, що мені подобається? — сказала вона, сідаючи. — Вони навіть не намагаються нас надихнути. Ні промови, ні «ви молодці». Просто: ось вам ще більше — витримайте.

Вона жбурнула аркуш на стіл. Пауза. Потім тихо повернулася й розгладила край, щоб не пом’яти.

Другий семестр почався дзвоном о п’ятій. У кімнаті №4 ніхто не побажав доброго ранку. Кастіан уже сидів на краю ліжка й методично намотував бинти на зап’ястя. Він робив це щоранку — рівно, без поспіху, ніби від точності залежало щось більше, ніж просто суглоби. Нікс лежала ще секунду після другого удару дзвону, обличчям у подушку, а потім різко сіла.

— Прекрасно, — прошепотіла вона таким тоном, що це прозвучало майже як молитва.

Міра натягла мантію й глянула на свої руки. Шкіра загрубіла. Суглоби ніби стали ширші. Осінні руки були тонші. М’якші. Ці вже не просили поблажок.

У коридорі Омеги стояв густий, сонний шум. Грюкали двері. Хтось напівголосно повторював формули. Хтось лаявся через зниклий ремінь протектора. Ілва Берг вийшла з третьої кімнати повністю зібрана, ніби не спала взагалі. За нею — Вальд, блідий, але бездоганно заправлений. Він ішов так, наче охайність могла захистити від будь-якого удару.

— Колодязь, — пробурмотів хтось позаду.

— Отже, без лекцій, — відповів інший з надією.

— Отже, гірше, — спокійно сказала Ґрета Хольм, затягуючи пояс.

Перехід через внутрішній двір був коротким, але холод пробирав глибше, ніж учора. Камінь тримав нічний іній. Повітря різало легені. Дихання ставало видимим, ніби кожен видих хотів утекти раніше за них. Колодязь лежав нижче основного ярусу. Кругла арена, стіни якої здіймалися сірим кільцем. Спускаючись довгими сходами, Міра щоразу відчувала тиск у грудях.

Пісок на дні виглядав свіжим і м’яким. Лише новачки вірили в це довше хвилини. Під тонким шаром ховався твердий обсидіан. Усі вже встигли перевірити це власними лопатками.

Хтось позіхав, хтось стояв занадто прямо, ніби в строю. Віктор із п’ятої кімнати поправляв комір сорочки так ретельно, наче його запросили на вечерю до Ради, а не вивели на тренування. Ліор нахилився до сусіда і щось прошепотів, але жетон на шиї коротко вколов його — тихе, дисциплінуюче нагадування. Він скривився й замовк. І тільки Демонік Рейвен стояв так, ніби тут не було ні холоду, ні піску. Спина рівна. Підборіддя трохи підняте. Як завжди — надто бездоганний. Та Міра помітила дрібницю: пальці його правої руки були перебинтовані. Бинт просвічував темною плямою. Отже, ідеальність теж кровоточить.

Валеріан уже чекав унизу. Сьогодні на ньому була чорна безрукавка, тренувальні штани і м’які чоботи. Передпліччя оголені, тонкі білі шрами перетинали шкіру в хаотичних напрямках. Вони не виглядали старими. Вони виглядали заслуженими.

— Ви навчилися стояти, — сказав він.

Тиша ущільнилася, мов пісок перед бурею.

— Тепер навчитеся падати.

Він рушив колом, повільно, не пропускаючи нікого. Погляд торкався кожного окремо. Міра відчула його на своїй шиї — холодніший за повітря.

— Більшість некромантів гине не від нестачі мани, — продовжив він спокійно. — Вони гинуть, бо занадто повільні, щоб піти від удару. Або зубів. Сьогодні ви маєте встигати раніше, ніж голова згадає про магію.

Він зупинився в центрі.

— Зняти мантії.

Легкий гомін прокотився по колу. Мантія була більше, ніж одяг. Вона означала приналежність. Захист. Ілюзію сили.

Нікс стягнула свою першою і жбурнула на край арени.