Частина 6 Некромантська рутина

Нічні чергування виявилися гіршими за плац. На плацу принаймні було зрозуміло, за що болить: за помилку в строю, за запізнення, за слабкість. Тут же біль приходив без причини. Просто тому, що темрява довша за день.

Їх водили по секторах у парах. Омега отримала північний коридор, анатомічний театр, склад артефактів і сходи вежі. Камінь там був темніший, ніж у центральному крилі, і звук кроків розтягувався довше, ніби не хотів відпускати.

Кожне місце пахло по-своєму. Біля лабораторій — милом і озоном. Біля складу — пилом і старим залізом. В анатомічному театрі — формаліном, який чіплявся до волосся і не вивітрювався до ранку. Але страх усюди був однаковий. Він не мав запаху. Лише вагу.

У першу ніч Міра стояла біля зачинених дверей моргу разом із Ґретою. Світло каганця тремтіло, відкидаючи їхні тіні на табличку з написом Вхід лише з дозволу.

Ґрета довго мовчала. Потім тихо запитала:

— Якщо воно стукне зсередини… ти що зробиш?

Міра не відповіла одразу. Подивилася на свій жетон, що висів на ланцюжку і ледь теплів. На руки, де темні плями вже зблякли, але не зникли. На вузьку щілину під дверима.

— Спершу послухаю, — сказала вона нарешті. — Якщо стукатиме ритмічно — це пастка. Якщо хаотично — проблема. А тоді вирішу, скільки мани можна витратити, щоб не померти.

Ґрета тихо видихнула, ніби це була найрозумніша відповідь у світі. За дверима, звісно, ніхто не стукав. І від цього ставало ще гірше.

Наступні тижні перетворилися на нескінченний цикл холоду й монотонності. Цитадель ніби звузилася. Колись Міра уявляла її як сплеск світла, шалених заклять і таємних знань. Тепер вона знала кожну тріщину в кам’яній підлозі Залізної Клітки, кожну подряпину на столах у бібліотеці.

До кінця листопада вони пам’ятали лекції не за темами, а за обличчями.

Магістр Лоренс із потоків говорив так, ніби лаявся навіть тоді, коли пояснював елементарне. Він стирав схеми ліктем, не шукаючи ганчірки, і називав помилки «дитячою впертістю». Крейда в його руках ламалася частіше, ніж терпіння студентів. Магістр Ейр, відповідальна за Сенсорику, змушувала їх годинами сидіти із заплющеними очима й ловити фон. Не звук, не тепло — фон. «Ви маєте чути світ, навіть якщо він не хоче, щоб ви його чули», — казала вона. І била по пальцях лінійкою, якщо хтось намагався прискорити процес сирою маною. А «Етику підняття» читав старий жрець-відступник. Він говорив про ціну душі так тихо, що в аудиторії ставало холодніше. Навіть Нікс там не жартувала. Навіть Тарк не сперечався.

Зима прийшла без попередження. Вона просто одного ранку стала між шпилями, розгорнула білий поділ і пустила вітер гуляти плацом. Камінь вкривався тонкою кіркою льоду, і той, хто ступав необережно, одразу платив за це синцями.

О п’ятій тридцять їх піднімав дзвін. Не гучний, але впертий. Студенти-некроманти, сонні й бліді, виходили на плац, де подих одразу ставав парою. За ці місяці більшість навчилася лише двом речам: тримати спину рівно й не падати в непритомність.

Прогрес ішов повільно, болісно, з відчуттям, ніби тебе тягнуть по камінню за комір.

Міра тепер бачила нитки стабільніше. Вони вже не спалахували короткими блискавками, від яких тріщала голова, а проступали тонкою сіткою поверх світу. І все ж кожне таке бачення лишало після себе тупий біль за очима, наче хтось стукав зсередини.

Одного вечора у двері четвертої тихо постукали. На порозі стояв Вальд із третьої, стискаючи під пахвою зошит.

— У вас… є лінійка? — спитав він,. — Мені по сітці де Морте. Моя тріснула.

Кастіан мовчки простягнув свою, рівну, як струна. Вальд узяв її обережно, ковтнув.

— Я… можу дати конспект з потоків. Там є помітки. Магістр Лоренс дещо казав між рядків.

— О, підпільна академія в підвалі, — пирхнула Нікс, не відриваючись від ножа.

Та конспект усе ж залишився в них до ранку.

Валеріан де Морте не давав їм мечів.

Ви не варті торкатися сталі, доки вам заважають власні ноги, — казав він.

Вони годинами відпрацьовували стійки. Крок. Поворот. Перенесення ваги. Знову. І знову. Кожен рух мав бути точним до градуса, ніби їх креслив сам Вальд по своїй сітці. Демонік і Кастіан виконували вправи майже бездоганно. Майже. І саме це майже Валеріан вибивав із Рейвена щодня. Словом. Поглядом. Мовчанням. Руде волосся Демоніка тепер частіше було зібране в тугий вузол. На долонях з’явилися мозолі. Аристократичний блиск з очей поступово стирався холодом.

Якось, коли вітер різав обличчя так, що сльози виступали самі по собі, Валеріан нарешті дозволив узяти дерев’яні макети мечів.

— Меч — це продовження вашої волі, — сказав він. — Якщо воля крива, клинок вас зрадить.

Вони били по стовпах годинами. Сухий звук дерева об дерево зливався з воєм вітру. Руків’я натирало Мірі долоні до крові. Мантія, що колись висіла мішком, тепер щільніше облягала плечі. Вулична худоба, як її називали за спиною, поволі перетворювалася на суху, жилаву силу.

Нікс виявилася швидкою, як тінь. Але її рухи були брудні і занадто різкі, занадто зухвалі. І щоразу вона опинялася з ганчіркою в руках, миючи підлогу.

— Вулична бійка врятує вас у підворітті, — казав Валеріан, — але вб’є в бою з вищою сутністю.

Ельф був утіленням терпіння. Він повторював один випад тисячу разів, доки той не ставав безшумним і чистим. Пиха аристократів стихла. Холод і втома зрівняли всіх.

Життя втрьох у тісній кімнаті швидко виробило правила. Кастіан провів умовну лінію на підлозі. За неї Нікс не мала права кидати свої речі.

— Порядок — це повага, — сказав він спокійно.

— Повага — це не чіпати мої чоботи, — відповіла Нікс.

Минали місяці дрібних сварок: через розлите чорнило, чергу біля раковини, холод, що просочувався навіть крізь ковдри. Міра не довіряла Нікс повністю. Кастіан здавався їй занадто правильним, майже скляним. Та вони навчилися співіснувати.

Кас завжди лишав їй трохи гарячої води, якщо вона затримувалася на відпрацюванні. Нікс могла розсмішити навіть після найгіршої лекції одним влучним, безжальним жартом.