Розділ 5 Перший семестр

Наступний ранок почався знову з холоду під шкірою. У їдальні було неприродно тихо. Ложки дзенькали рідко й винувато. Першокурсники виглядали так, ніби встигли відслужити щонайменше рік, а не всього кілька днів навчання. Під очима залягли синюваті тіні, пальці тремтіли над мисками з вівсянкою, а поряд із тарілками лежали зошити — хтось намагався дочитати формулу між ковтками, наче боявся, що знання випарується, якщо відвести погляд.

За столом навпроти Демонік Рейвен відсунув тарілку з лінивою огидою. Він сидів трохи осторонь навіть серед своїх — так, ніби решта були просто декорацією.

— Знаєш, де Гранвіль, — вимовив він, не дивлячись на Міру, але достатньо голосно, щоб почули всі довкола, — кажуть, у притулках дітей учать їсти все, що дадуть. Інакше не виживеш.

Кілька його супутників коротко хмикнули. Один навіть пирхнув у рукав.

— Дивлячись, як Ґрімм справляється з цим… кормом, — продовжив Демонік, легко обертаючи ложку в пальцях, — я починаю вірити в ці історії.

Міра не підняла очей. Вівсянка раптом стала густішою. Гідність, як виявилося, на порожній шлунок смакувала гірше за пригоріле зерно.

Під тканиною вона стиснула жетон, метал був холодний. Та в глибині відчувався ритм вежі. Нікс сперлася ліктем на стіл і витерла рот рукавом нарочито грубо і нахабно.

— Рейвен, у тебе голос такий солодкий, що в мене зуби зводить, — сказала вона. — Ти багато говориш, поки нічим не ризикуєш, краще подивимос, що від твого тону залишиться під час роботи в полі.

Демонік перевів на неї погляд і цього разу не усміхнувся.

— Я виживу там, куди тобі навіть не дозволять увійти, — спокійно відповів він.

Плац зустрів їх туманом, який не просто стелився — він чіплявся до облич, до вій, до комірів. Камінь під ногами був слизький від вологи. Зазвичай Валеріан чекав, поки стрій вирівняється до ідеалу, але сьогодні він уже стояв серед них, немов виріс із землі.

— Сьогодні ви спробуєте торкнутися ниток сили, — сказав він, повільно проходячи між рядами. Його голос не був гучним, та чомусь кожне слово різало повітря. — Ніякої мани. Жодних фокусів. Тільки ваша власна концентрація.

Хтось ковтнув. Хтось заплющив очі надто різко. Кілька студентів залишили їх напіввідкритими, ніби сподівалися підглянути відповідь.

Міра вдихнула глибше. На відкритому просторі нитки сили вирували, хоч і були невидимі. Вони не світилися й не шепотіли. Вони просто були — хаотичні, вперті, байдужі. Вітер шарпав поли форми, чуже дихання збивало ритм, жетони тихо стукали об груди.

Зосередитись було складніше, ніж на будь-якій лекції.

— Ґрімм.

Голос Валеріана прозвучав у неї за спиною так раптово, що по спині пробіг холод.

— Ви намагаєтесь ухопити нитку, як гаманець у перехожого, — сказав він тихо. — Припиніть красти силу. Станьте її частиною.

— Я не… — почала Міра, але в ту ж мить його долоня лягла їй на плече.

Світ змінився.

Холод не зник — він став глибшим. Нитки більше не були сірим хаосом. Вони стали об’ємними, пульсуючими, як живі жили під шкірою реальності. Від стін Клітки вони тягнулися до шпилів, зі шпилів — униз, у саму глибину вежі. Потоки перетиналися, перепліталися, вібрували в єдиному ритмі.

Цитадель дихала.

Міра ледь стрималась, щоб не розплющити очі й не втратити це.

— Бачите? — спитав Валеріан.

— Так… — видихнула вона.

— Тепер утримайте це без моєї допомоги.

Долоня зникла і світ одразу став на долю тьмянішим. 

Міра вчепилася у відчуття, як у край скелі.

— Якщо втратите, — додав Валеріан уже голосніше, — побіжите десять кіл. Разом із Рейвеном.

У строю хтось нервово хмикнув. Демонік не розплющив очей, але його плечі напружилися. Він не хотів залежати від її провалу. І це давало Мірі дивне, майже дитяче задоволення.

Вона трималася на злості. На впертості. На простому бажанні не впасти.

До кінця вправи лише п’ятеро втримали контакт довше хвилини. Рейвен був серед них. Кастіан — теж. Міра протрималася майже до кінця і відчула, як нитки вислизають у самий останній момент. Коли Валеріан відпустив їх, ноги тремтіли сильніше, ніж після бігу.

У коридорі Демонік наздогнав їх.

— Наступного разу, Ґрімм, — неголосно сказав він, поправляючи манжети, — постарайся не висіти на волосині так демонстративно. Я не збираюся витрачати ранок на біг через те, що ти неук.

У Цитаделі час не плинув. Його відбивали дзвони, і він розсипався на два шматки: до плацу і після плацу. Та чим далі, тим менше було того після. Його з’їдали лекції, чергування, покарання і втома — густа, мов сирий туман, що осідав на плечах важче за тренувальні лати.

Біля спільної раковини-горгульї завжди тулилася черга. Кам’яна паща з розколотою губою плювалася крижаною водою без розбору, і вона пахла залізом так, ніби її пропустили крізь іржавий меч. Хтось лаявся, хтось терпів мовчки. Горгулья дивилася на всіх однаково зневажливо.

Того ранку Міра вийшла раніше, ніж зазвичай, і застала біля раковини Ілву Берг. Темне волосся було зібране акуратно. Вона тримала руки під струменем і не зводила очей, хоча пальці вже побіліли від холоду.

— Четверта кімната? — спитала Ілва, не піднімаючи погляду.

— Так.

— Якщо Ніксана знову кидатиме речі в коридорі, кастелян запише це на всіх вас. Він любить колективні покарання.

Міра скривила губи.

— Дякую за турботу.

Ілва підвела очі. Погляд був спокійний, холодний, як вода між ними.

— Це не турбота, просто спостереження.

Вона витерла руки білою хусткою й пішла, залишивши по собі запах лавандового мила — розкіш, якої тут майже ніхто не міг собі дозволити.

Перший курс некромантів складався з тридцяти осіб, і вони були схожі на інгредієнти в невдалому зіллі. Демонік Рейвен носив своє прізвище так, ніби воно було додатковою мантією — дорогою й важкою. Він тримався свого кола, і це коло трималося його. Ілва Берг — тиха, майже безшумна, але завжди помітна. Ніксана Вайлет — занадто гучна для дисципліни, що вимагає тиші, її сміх різав повітря, як лезо стилета, який вона крутила між пальцями. Юрґен Вальд — нервовий, акуратний, із чорнилом на манжетах і тривогою в очах.