Частина 4 Залізна клітка

Кабінет декана факультету некромантії в Залізній Цитаделі був на одному з верхніх рівнів, там, де коридори вже не пахли кашею, мокрими мантіями й людською метушнею. Тут було тепло. Камін горів рівно, без потріскування. Стіни стояли в мапах, схемах і сувоях, розкладених так, щоб не викликати враження безладу. Жодних статуеток, жодних портретів, жодних красивих дрібниць. Кабінет випромінював контроль.

Валеріан де Морте стояв біля вузького вікна й дивився на Люмос-Вальє. Місто світилося плямами: внизу брудно-жовтими, вище білими, майже холодними. Наче хтось розлив по каменю світло різної якості й різної ціни. Десь там були ринки, заїзди, доки, ті квартали, де люди ходять швидко, бо за повільність можуть забрати гаманець або життя. Тут, у Цитаделі, час ішов повільно і дорого.

За спиною пролунав тихий стук.

— Увійдіть.

Демонік Рейвен ступив усередину. Він був уже не в тренувальній формі, а у темному камзолі з тонкою вишивкою. Тримався рівно, але плечі видавали його напруження.

— Ви викликали мене, Магістре.

Валеріан не обернувся одразу.

— Я спостерігав за вашою роботою сьогодні.

Пауза, достатня, щоб у цю паузу втиснулись всі можливі страхи.

— Технічно було бездоганно.

Це не було похвалою, всього лише констатацією. Демонік ледь кивнув.

— Я намагаюся підтримувати рівень роду Рейвен.

Він говорив рівно, але пальці раз у раз торкалися родового персня. Тепер Валеріан повернувся, його погляд був холодний, але не злий.

— Ви надто зайняті підтриманням враження.

Тиша.

— Зазвичай це називають позерством.

Демонік міцно стиснув кулак і печатка на персні роду вп’ялася в шкіру.

— Я не дозволю вуличним дівчиськам ставити під сумнів престиж моєї сім’ї.

— Вже дозволили, — спокійно відповів Валеріан. — Бо реагуєте.

Він зробив крок ближче.

— Те дівчисько, як ви висловилися, вміє рахувати ресурс. Вона вижила там, де ви ніколи й не були. Вона не думає про престиж. Вона думає про наслідки.

Демонік підняв підборіддя.

— Вона просто зайвий шум.

— Ні, — тихо сказав Валеріан. — Вона, поки що, грубий потенціал.

— А потенціал, Рейвен, або вчиться дисципліни, або стає проблемою. Для всіх.

Ще пауза, і повітря в кімнаті ніби стало щільнішим.

Пауза.

— Якщо ви й далі влаштовуватимете демонстрації в їдальні, ви ділитимете покарання з нею.

Голос лишався рівним та в кімнаті стало холодніше.

— Вам ясно?

— Так, Магістре.

— І ще, Рейвен.

Демонік завмер, ніби це і ще могло вдарити сильніше за будь-яке закляття.

— Престиж роду не втримає Розлом. Вас врятує тільки контроль.

Він мовчки кивнув і вийшов. Коли двері зачинилися, Валеріан знову повернувся до вікна. 

Внизу зростали інструменти. Він знав: страх навчає швидко. Але лють вчить швидше. І обидва ці інструменти він збирався використати наповну.

Ранок в «Омезі» не починався зі світла, він починався набридливим холодом. Той пролазив крізь камінь, крізь щілини в стінах, крізь залізо ліжок і першим торкався шкіри.

Міра розплющила очі за хвилину до дзвону. На столі лишилися сліди пеперу: зім’яті, списані, з розрахунками, що розпливлися там, де рука втомлено ковзнула по сирому чорнилу. Хтось намагався вивести вектор рівно. Хтось намагався не заснути лицем на формулах. Обидві спроби провалилися. Лампа догоріла до короткого ґнота й тепер пахла гаром. Нікс спала впоперек ліжка. Рука звисала так, що пальці майже торкалися підлоги. Кастіан лежав на спині ідеально рівно, ніби навіть під час сну стояв на тренувальній площі.

Нікс вилаялася в подушку так щиро, що подушка, певно, почервоніла б, якби вміла. Кастіан розплющив очі одразу, без жодної паузи. Просто перемкнувся з темряви в день.

Міра підвелася мовчки. Вода з горгульї вмивальника була крижана, як завжди, і кусалася за пальці. Вона плеснула її в обличчя раз, другий, відчуваючи, як шкіра протестує. Часу на ранкову ненависть до холоду не було. У коридорі пахло вологим каменем, чужим недосипом і сирими мантіями. Тканина сохла просто на плечах, бо іншого виходу ніхто не мав. Першокурсники стікалися до сходів мовчазною річкою. Очі в них були порожні, сувої притиснуті до грудей, ніби це могло врятувати від провалу.

Біля сходів Міра помітила їх ще здалеку. Група Рейвена стояла так, ніби чекала на оплески. І в центрі — Демонік. Він тримався рівно, з тією недбалою впевненістю, яку виховують роками. Оксамитова мантія була без жодної складки. Це виглядало майже образливо поруч із чужими заломами на рукавах і поспіхом зав’язаними комірами. Його свита стояла трохи позаду, наче тінь, що знає своє місце. Погляд Демоніка ковзнув по Мірі ліниво, без інтересу. На Нікс він затримався.

Нікс саме перехоплювала свій платиновий хвіст, затягуючи його вище. Робила це нарочито грубо, так, щоб усі бачили, як блиснув стилет на поясі. Сталь виглядала чесніше за більшість усмішок у цьому коридорі.

— Ніксана Вайлет, так? — голос Демоніка був спокійний, аж занадто. — Ти виглядаєш так, ніби спала в обіймах із мерцем.

Він нахилив голову, розглядаючи її так, ніби перед ним був цікавий експонат у музеї.

— Хоча, з твоїми манерами, це було б цілком доречно.

Нікс зробила крок уперед. Один. Достатній, щоб він відчув запах дешевого мила, холодної сталі й ночі, прожитої без м’яких подушок.

— А ти, Рейвен, — сказала вона м’яко, майже ласкаво, — виглядаєш так, ніби тобі в хребет вшили залізну лінійку.

За його спиною хтось тихо хихикнув і тут же придушив сміх, ніби той був забороненим закляттям.

— Обережніше, — продовжила Нікс солодко. — Від такої пихи волосся може стати ще рудіше. Раптом спалахне. Хочеш, якось покажу, як правильно тримати ніж? Може, тоді перестанеш різати власні почуття об нашу присутність.

Очі Демоніка на мить спалахнули. Він уже відкрив рота.

І саме тоді поруч із Нікс опинився Кастіан.