Частина 3 Не казкова академія

Дзвін ударив і звук прокотився коридорами блоку Омега, вдарився об стіни й повернувся назад вібрацією в кістках. Міра підскочила. Рука інстинктивно рвонулась під подушку по ніж… і наткнулася на холодний метал ліжка. 

— Якщо це не пожежа, я вб’ю того, хто вигадав такі підйоми, — пробурмотіла Нікс, звісивши ноги з ліжка.

Волосся стирчало в усі боки, очі були напівзаплющені. Зараз вона виглядала не як хижачка, а як мокра курка, якій розповіли, що сьогодні вона має бігти марафон. Кастіан уже сидів рівно, ніби спав стоячи і просто вирішив змінити позу з ввічливості. Сонним він не виглядав. Лише трохи блідішим, ніж учора.

— П’ята ранку, — спокійно сказав він. — Запізнення зафіксується жетоном.

Міра сіла й провела долонею по обличчю. М’язи нили так, наче її били палицями. А це був лише перший день навчання.

Двері розчинилися без стуку.

На порозі стояв кастелян — чоловік із обличчям, наче зшитим із клаптів різної шкіри. Очі блистіли маленькі й злі. На шиї теж висів жетон, тільки без номера. Він вштовхнув усередину візок зі згортками.

— Тренувальне спорядження, — проскрипів він. — Розміри підібрані за даними реєстрації. Не підійде — ваші проблеми. Перешивати не будемо.

Він кинув на підлогу три згортки, ніби кидав кістки.

— На плацу за десять хвилин. Хто запізниться — залишиться без сніданку. А я люблю, коли студенти голодні. Вони швидше міркують.

Двері грюкнули.

Нікс показала їм язика в бік уже зачинених дверей.

— Який чарівний чоловік.

Міра підняла свій комплект. Тканина була груба, важка, пахла смердючим нафталіном і складською сирістю. Куртка сіла щільно, але комір одразу почав натирати місце під жетоном, ніби спеціально.

На грудях був вибитий номер «4» і емблема факультету — розбитий пісочний годинник.

— Щоб ми не забували, що час витікає, — пробурмотіла Міра.

— Або що нас завжди можна перевернути, —  додав Кастіан.

Вони переодягалися швидко. Без ніяковості. У притулках і казармах сором — розкіш, яка нічого не дає і все забирає. Міра затягнула ремінь сильніше, ніж потрібно, і помітила, як тремтять пальці. Не від холоду. Від передчуття. 

Коли вони вийшли на Чорний плац, туман лежав щільним шаром, наче місто відмовлялося прокидатися і намагалося накрити все ковдрою, щоб не бачити себе. Камінь під ногами був мокрий і слизький. Першокурсники шикувалися в нерівні ряди. Хтось позіхав. Хтось розминав плечі, хтось уже мав вигляд людини, яка шкодує про кожне рішення в житті, починаючи з народження.

І серед них стояв Демонік Рейвен.

Навіть у тренувальному спорядженні він тримався так, наче тканина корилася тільки йому. Спина рівна, підборіддя трохи підняте. Руде волосся в тумані здавалося темнішим, майже мідним. Він упіймав погляд Міри і усміхнувся. Не широко. Рівно настільки, щоб це було викликом, а не привітанням.

Із туману матеріалізувався Валеріан де Морте.

— Слухайте уважно, — промовив він.

Голос пройшовся строєм так, наче хтось провів по каменю лезом.

— Повторювати я не буду.

Навіть найзаспаваніші випростались.

— Ви не учні казкової академії, — продовжив де Морте. — Ви некроманти Імперії Осіріс. Остання лінія між живими й тими, хто відмовився йти на спочинок.

Він повільно пройшов уздовж ряду. Не поспішав. Зупинився перед Мірою. Вона вловила запах холодного каменю й озону, як після грози.

— Дехто з вас не дійде до кінця першого курсу, — сказав він. — Хтось вигорить. Хтось утратить контроль. Хтось просто виявиться слабким.

Погляд ковзнув строєм.

— Моє завдання — зробити з вас інструменти. Зайві деталі буде вилучено без запитань.

Нікс ледь чутно видихнула крізь зуби. Міра не ворухнулась. У притулку зайві деталі вилучали теж. Там просто називали це життям.

— Перед першою лекцією магістра Стерна в анатомічному театрі ви пробіжите п’ять кіл навколо зовнішньої стіни.

Строєм прокотилася хвиля напруження.

— Останні прибігші залишаться без сніданку.

Наступила пауза.

— Ґрімм.

Міра підняла голову.

— Раз ви так цінуєте економію ресурсів, побіжите з додатковим обтяженням.

Клацання пальців.

Вага впала їй на плечі миттєво. Невидима, але реальна. Коліна здригнулися і трохи підігнулись. Міра стиснула зуби так сильно, що щелепа заболіла.

— Прагматика, Магістре? — видавила вона.

Погляд де Морте лишався спокійним.

— Дисципліна.

Він розвернувся.

— Почали.

Стрій зірвався з місця. Старт вийшов якимось рваним. Хтось стартонув надто різко. Хтось замішкався. Хтось спіткнувся об власні ноги, і його ледь не втоптали, бо в таких місцях співчуття завжди програє інерції натовпу. Міра зробила перший крок і відразу відчула вагу. Кожен вдих виходив глибшим, ніж треба. Надто глибоким. Надто дорогим. Перше коло вона трималася на впертості.

Нікс бігла неподалік, праворуч.

— Дихай носом, — кинула вона на бігу. — Якщо почнеш хапати повітря ротом, то видихнешся вже на другому колі.

Міра не відповіла. Вирівняла ритм: крок-вдих, крок-видих. Не думати про вагу. Не думати про те, що де Морте дивиться. Не думати про те, що він, напевно, і не кліпає. Кастіан біг попереду рівно і без ривків. Він не намагався обігнати всіх. Він просто тримав стабільний темп, ніби вже заздалегідь прорахував дистанцію. Демонік Рейвен ішов легко у першій третині. Надто легко. Не озираючись, але Міра відчувала: він знає, де вона.

На другому колі легені почали горіти. Вага ніби стала більшою або ж її тіло стало гіршим. Спиною стікав піт, неприємно холодний у тумані. Куртка липла до шкіри, і м’язи ніг відгукувалися тупим болем. На третьому колі хтось попереду зненацька спіткнувся. Стрій зламався і пролунали лайки. Один хлопець упав на коліно й більше не підвівся, його жетон спалахнув червоним, і двоє старшокурсників мовчки відтягнули його з дистанції Міра стиснула щелепи. Падати було не можна. Четверте коло далося найгірше. Ноги стали чужими.