Частина 2 Цитадель

Карета зупинилася перед величезними кованими воротами Цитаделі, оздобленими зображенням двох переплетених змій, що тримали пісочний годинник. Пісок у ньому був світлий, майже золотий, і це дивно дисонувало з обсидіановими стінами за брамою. Немов хтось натякав: час у цьому місці теж чужий. Охоронці в чорних обладунках з емблемами розвідки витягнулися струнко, коли Валеріан стрімко вийшов з екіпажа.

— Виходьте, — скомандував він. — І пам’ятайте: тут ваші вуличні фокуси не спрацюють.

Міра ступила на бруківку двору і озирнулася навкруги. Цитадель вражала, але придушувала. Високі стіни були складені з обсидіану, який, здавалося, вбирав сонячне світло. 

— Реєстрація в Північній Вежі, — Валеріан махнув рукою на одну з веж, яка губилася в хмарах.. — Підніміться сходами, у вестибюлі праворуч. Вас зустріне магістр-реєстратор. Я з’явлюся на вашу першу лекцію. До того часу постарайтеся не бути відрахованою або вбитою. 

І, не чекаючи відповіді, пішов до протилежного корпусу. 

Міра лишилася стояти посеред величезного двору. Довкола снували інші студенти. Хтось у розкішних шовкових мантіях із гербами, що світилися ледь помітною магією, хтось у простих, як у неї. Вона зустрілася поглядом із хлопцем у білому комірці й золотій застібці — той подивився на неї так, наче його щойно змусили торкнутися чогось бридкого і швидко відвернувся. Міра ледь не сказала йому щось приємне про манери, але згадала слова магістра про вуличні фокуси і проковтнула репліку.

Північна вежа зсередини нагадувала механізм гігантського годинника. Гвинтові сходи закручувалися вгору так, що після третього витка голова починала паморочитьсь. Студенти піднімались і спускались потоком: один поспішав, інший ніс стос книг, третій лаявся під ніс так пристойно, що це навіть звучало як молитва. Повітря тут було сухим і пахло паленою вовною. 

У вестибюлі стояв масивний дубовий стіл. За ним сидів чоловік такий худий і блідий, що здавався не живим, а підписом до ілюстрації в підручнику з анатомії. Шкіра натягнута, довгі пальці прозорі.

Він не підняв голови, коли Міра підійшла.

— Прізвище. Походження. Спеціалізація, — проскрипів він так, ніби кожне слово було якимось боргом, який його змусили віддати.

— Міракс Кассія Ґрімм. Сирота. Некромантія.

Перо шкребнуло сторінку. Реєстратор клацнув важелем на мідному пристрої поруч. Механізм здригнувся, і на стіл з глухим дзвоном випав металевий жетон на ланцюжку.

— Одягни, Ґрімм. Знімеш і позбудешся пальців. Загубиш і позбудешся голови. Твій житловий блок «Омега». Кімната чотири на підвальному ярусі. І постарайся не померти. Паперова робота — це  зайва морока.

Він уперше підняв очі. Вони були мутні, як вода у старому колодязі. Міра одягла жетон і метал виявився неприємно холодним. 

— Де їдальня? — спитала вона перше, що приходить у голову людині, яка останнім часом їла переважно повітря.

Реєстратор повільно вказав пером на арковий прохід.

— Іди за запахом розчарування.

Шлях до кімнати зайняв майже двадцять хвилин. Коридори Цитаделі не підкорялися логіці: одні раптово звужувалися, інші розкривалися в зали зі стелями, що губилися в темряві. Камінь під ногами був чорний, із прожилками срібла, наче в стінах текла застигла блискавка. Чим нижче вона спускалася, тим менше траплялося шовку й гербів. Некроманти не любили натовпів. А натовпи не любили некромантів. 

Двері з номером «4» були в кінці погано освітленого коридору. Міра спершу перевірила, чи на місці її ніж, бо звичка була сильніша за накази Валеріана і вставила ключ.

Кімната була простора, але справляла враження легкого хаосу. На одному ліжку лежали розібрані деталі обладунку. На іншому розкрита книга і ніж, увіткнутий у спинку.

— Нова жертва системи, — пролунав дзвінкий голос.

На широкому холодному підвіконні сиділа дівчина й погойдувала ногою, мугикаючи щось без слів. Платинове волосся зібране у високий, неакуратний хвіст ловило світло. На шкірі виднілися тонкі шрами і кілька татуювань, що визирали з-під чорного топа. Вона мала вигляд такий, ніби щойно вийшла з трактирної бійки й залишилася незадоволена тим, що бійка була замало цікава. У руці тримала короткий стилет і ліниво чистила ним нігті.

Міра зайшла всередину, кинула свій вузол на вільне ліжко посередині й швидко оцінила кімнату.

У кутку стояв ельф. Він був високий, що не дивно. Спина рівна, чорне волосся заплетене в тонкі коси, що відкривали гострі вуха зі срібними сережками. Обличчя здавалося висіченим із темного мармуру: гострі вилиці, прямий ніс і важкий, зосереджений погляд темних очей. Він методично наносив руни на наручі, ніби не помічав появи нової сусідки.

— Головне правило, — промовив він, не обертаючись. — Не чіпай мої речі. Якщо відчую чужу ману, то перевірю на тобі одну гіпотезу про регенерацію нервових закінчень.

Голос був рівний, позбавлений погрози, але від цього вона звучала лише переконливіше.

— Міракс, — коротко представилася вона.

Дівчина зіскочила з підвіконня й простягнула руку, ніби вони зустрілись на вечірці, а не в підвалі фортеці, де людей вчать не помирати.

— Ніксана. Але клич Нікс. Ми тут усі трохи того… ну, ти зрозумієш. Це Кастіан ель Ворт. Він не любить, коли його перебивають. Але й коли не перебивають — теж.

Кастіан ледь помітно кивнув.

— Південні ельфійські князівства, — додала Нікс, ніби це все мало пояснити.

Міра географію знала погано. Вона знала місто, де виросла: які провулки безпечні, які крамарі дурять, де можна сховатися від варти, а де краще навіть не дихати. Про решту світу вона знала рівно стільки, скільки їй вбивали в голову в притулку святої Марти, і ще трохи — з чужих розмов.

Вона оглянула три ліжка. Три типи безладу. Три стилі виживання.

— Некромантів усіх селять разом? — спитала вона.

— Гендер неважливий, це залиш чванькуватим аристократам. Нас селять разом, щоб ми менше лякали інших, — вишкірилася Нікс. — І щоб інші менше лякали нас. Я тут за контрактом: або вчуся тримати силу в вузді, або мене запечатають у монастирі. А в монастирях огидна мода. Реально. — вона здригнулася так, ніби вже уявила на собі ту форму.