Частина 1 Найризикованіша угода в житті

Камера номер чотири в підземеллях міської варти пахла так, як і має пахнути камера: старою соломою, сирою пліснявою й чужим страхом, що ввібрався в камінь. Камінь, судячи з усього, пам’ятав це прекрасно.

Міра сиділа в кутку, підтягнувши коліна, й дряпала по підлозі уламком крейди, який поцупила з кишені вартового, коли той надто самовпевнено нахилився ближче. Віконце з ґратами вона ігнорувала з тією ж повагою, з якою ігнорують поради типу “будь чемною, і все буде добре”. Її цікавила траєкторія.

— Якщо щур пробігає три метри за дві секунди… — пробурмотіла вона, прикусивши губу. — А імпульс від клацання пальцями поширюється швидше… Ні. Ні, це марнотратство.

Вона стерла частину розрахунків рукавом брудної туніки. Рукав давно перестав бути рукавом і став універсальним інструментом: витерти крейду, витерти кров, витерти сльози.

— Надто великі витрати. Якщо підняти тільки задні лапи, інерція зробить решту. Мінус три одиниці резерву. Прагматика, Міро. Прагматика рятує життя.

Вона виросла там, де за зайвий вдих платять, а за зайве слово інколи платять удвічі. Ніхто не дає хліба просто так. Навіть смерть, як виявилося, любить аванс.

Важкі кроки в коридорі змусили її завмерти.

Не цвяхи на чоботях вартових. Вартові ходили так, ніби намагалися проламати підлогу. Ці кроки були рівні, спокійні, майже ліниві. Так ступають люди, які знають, що перед ними розступляться.

Міра швидко затерла формули ногою, розмазавши крейду в брудну хмарку. Знання безкоштовно не роздають. Ні в притулках, ні в тюрмах, ні в академіях, про які говорять пошепки.

За важкими дверима пролунав голос начальника варти — зазвичай грубий, тепер приторно ввічливий:

— Пане Магістре, запевняю вас, це просто непорозуміння. Дівчисько звичайна злодійка. Підняла скелета в підвалі ювеліра, щоб вибити замок…

— Вона підняла скелета без ритуального кола.

Голос, що перебив його, був тихий. І холодний. Цей нагадував землю на глибині, де вже не пахне нічим, крім тиші. Замок клацнув, і важкі двері відчинилися.

До камери увійшов високий чоловік у чорному плащі, підбитому темним хутром. Світло наче неохоче торкалося його, ковзало і зникало. Він зупинився за два кроки від Міри, так, ніби стояв у власному кабінеті, а не в тюремній ямі.

Міра підвела очі й роздивилась. У нього було те обличчя, яке люди запам’ятовують, навіть якщо роблять вигляд, що не дивляться. Чорне волосся до плечей, бліда шкіра, риси правильні й якісь… занадто спокійні. Класична картина як виглядати максимально загрозливо і водночас елегантно. 

— Ви Міракс Кассія Ґрімм? — спитав він спокійно.

— Залежить від того, хто питає, — відповіла вона з викликом. Голос у неї не тремтів, але серце стискалось. — Якщо за боргами, то я банкрут. Якщо з податкової — я померла три дні тому.

Валеріан уперше подивився прямо на неї. Його погляд був важкий.

— Сарказм — ознака слабкого розуму, що намагається здаватися гострим, — процідив він. — Але ваші розрахунки на підлозі, які ви так недбало стерли, свідчать про інше.

Він глянув на підлогу. На ледь помітні розводи стертої крейди. Міра завмерла. 

— Я Магістр Валеріан де Морте, — представився він. — І я прийшов запропонувати вам угоду, від якої ви не зможете відмовитися. Бо альтернатива — зашморг.

Міра повільно підвелася. Вона була нижча за нього на голову, але не відвела погляду. Її внутрішній рахівник уже оцінив тканину плаща, ґудзики, крій. Цього вистачило б, щоб викупити весь притулок, де вона виросла. І ще залишилося б.

Його пропозиція пахла чимось складнішим, ніж просто грошима. Він говорив без тиску, ніби просто констатував очевидні факти.

— Угода? — Міра примружилась, намагаючись приховати тремтіння в пальцях. — Зазвичай угода передбачає вигоду для обох сторін. Моя вигода зрозуміла — я не прикрашу собою шибеницю на центральній площі. А ваша? Не повірю, що Магістр такого рівня прийшов сюди, бо йому бракує студентів для масовки.

Валеріан зробив крок уперед. Від нього пахло старим пергаментом і чимось хімічним, різким.

— Ви економите ману там, де інші розливають її, як дешевий ель, — його голос звучав майже заворожено, але в ньому відчувалася небезпека наточеної бритви. — Ви не просто підняли мерця. Ви прорахували процес.

Він зробив коротку паузу.

— Але не плутайте корисність із рівністю. 

Він показав сувій.

Міра простягла руку, але він раптово перехопив її зап’ясток. Його пальці були холодні, майже крижані.

— У вас немає родини. Ви — ніхто, Ґрімм. І саме тому ви зручні.

—  То який пансіон ви пропонуєте?

На мить їхні погляди зчепилися.

— Триразове харчування, навчання і лабораторія, якщо дійдете до того етапу. І шанс не померти на площі.

— А взамін?

— П’ять років служби після випуску. І абсолютна дисципліна.

— П’ять років? — вона примружилась. — А якщо я помру раніше?

— Тоді питання втратить актуальність.

— Для мене чи для вас?

Він не відповів.

— Добре, — сказала Міра, зморщивши ніс. — Якщо ваша дисципліна означає голод, я, можливо, все-таки оберу зашморг. Він хоч швидкий.

Його губи ледь помітно сіпнулися, але він не оцінив її іронії.

— Ви будете ситі, але я не терплю дурості. Якщо вирішите, що порятунок дає право на зухвалість — наслідки для вас будуть неприємні. Таких, як ви, багато, та більшість не випускається.

Міра дивилася на сувій і рахувала. П’ять років проти зашморгу. Вибір був очевидним.

— Сподіваюся, годують пристойно, — сказала вона і взяла документ.

Пробігла очима текст.

— Дрібний шрифт зазвичай означає неприємності.

— Це юридична точність.

— Звучить ще гірше.

Валеріан ледь помітно кивнув. І цей жест був подібний до вироку, який неможливо оскаржити.

— Ви боїтеся мене? — спитав він.

— Я боюся тільки невигідних контрактів, — відповіла вона.

— Розумно. Начальнику, — кинув він через плече. — Приведіть її до ладу і видайте чисту мантію послушниці. Я не маю наміру везти через усю столицю щось, що пахне каналізацією й застарілим криміналом. У неї є година на збори.