Розділ 1

Заворожуюче. І неправильне місце. Для неї.

Інна тряхнула головою. Не допомогло. Погляд знову й знову ковзав по плавних лініях, втілених у мармурі та металі. Руки, плечі, стегна — вигнуті на піку напруги фігури. Вони спліталися у фантастичні чуттєві композиції. На них було незручно довго дивитися, але неможливо відвести очі.

«То все вино», — подумала Інна.

Не могла ж вона без раціональної причини втупитися в це… мистецтво.

Вона ніколи не ходила по галереях. І сьогодні не варто було. Але Олені — колишній жінці колишнього боса — відмовити не змогла. Тепер Олена була сама собі бос: відсудила компанію у чоловіка й, чомусь, вирішила, що вони з Інною подруги.

Ну… можливо, Інна й зіграла певну роль у її щасливому розлученні.

Але це ж не привід для дружби. Принаймні, на її думку.

Інна нервово поправила напівмаску, яку їй вручили разом із келихом ігристого при вході до підвальної частини Мистецького Арсеналу. Саме тут відбувалася приватна вечірка «для своїх». Олена щось говорила про неформальність, що усі запрошені будуть, так би мовити, «без краваток».

«Треба було насторожитися вже тоді, коли вона змусила мене вдягнути її сукню».

Навколо були чоловіки — всі як один у краватках — і жінки, занадто ошатні для підземелля. Формат події був зміїний: багато блиску, мало повітря. Саме такий, який Інна ненавиділа. А мистецтво вона взагалі не сприймала.

До цього моменту.

Бо в цих скульптурах щось було.

Не таке, як нагорі.

Ті роботи, що виставлялися поверхом вище, намагалися подобатися. Ці — ні. Вони не просили уваги. Вони її відбирали. Їхні лінії були занадто точними, щоб бути випадковими. Занадто логічними, щоб бути просто тілом.

Інна зупинилася біля однієї з фігур. Темний метал, гладка поверхня, холодний блиск. Світло падало під кутом, вирізаючи форму з темряви. Темне у нескінченній темряві, і…

«Синусоїда», — зафіксувала вона автоматично.

Плавний підйом. Неминучий спад. А ось там, на другому плані, точка екстремуму — не там, де її чекаєш, а трохи далі. Найцікавіше — у невеликому вигині, ледь помітному відхиленні, де крива раптом змінює напрям. Саме там народжується напруга. Як у житті. Як у помилці.

Інша фігура нагадувала криву Безьє. Контрольні точки були приховані, але напруга між ними відчувалася майже фізично. Ніби хтось дуже точно розрахував, де форма має зламатися, щоб не зруйнуватися остаточно.

Її це зачаровувало.

Не збуджувало — дратувало. Бо вона впізнавала тут раціо. Мислення проти миттєвого пориву бажання. Математика проти тілесної чуттєвості. Їх протистояння та злиття у скульптурах зводило Інну з розуму. І чим далі – тим більше її відчуття реальності спотворювалось на якесь марення.

Світло в галереї було виставлене навмисно. Локальне. Ракурсне. Темрява між експонатами здавалася щедрою, але Інна знала: це ілюзія. Вона повільно провела поглядом по кутках, відблисках, декоративних панелях.

Камери.

Маленькі. Сховані вправно, але не ідеально. Чорні зіниці в латунному блиску, у вентиляційних решітках, там, де погляд затримується на секунду довше.

«Цікаво, хто дивиться, — подумала вона. — І що саме він сподівається побачити. Частина з них не для звичайного спостереження. Точно не для очей охорони».

Їй стало некомфортно.

Не через еротику — через контроль.

Інна зробила крок убік, ховаючись між статуями, де світло розпадалося на п’ятна. Тут було тісніше. Темрява лягала щільніше, майже тактильно. Вона відчула холод металу спиною. Та заховатися не встигла.

— Гарні лінії, — пролунав чоловічий голос десь поруч.

Інна не здригнулася. Але плечі напружилися.

«Не підходь ближче», — подумала вона.

Він не послухав. Та й не міг, якщо не вмів читати думки.

Тепер чоловік стояв лише за крок від неї. Обличчя приховане полумаскою — такою ж, як і в усіх на вечірці. Але рухи видавали відверті наміри: розслаблені плечі, легкий нахил уперед, погляд, що шукав слабкість.

— Гарні лінії, — повторив він, уже ближче. І в голосі був не просто комплімент, а тихий виклик.

Інна відсахнулася — його пальці лише ковзнули по губах. Помада розмазалася, залишивши червону смугу, але вона помітила це значно пізніше — коли вже сховалася глибше у тіні. Втекла, не сказавши незнайомцю ані слова.

Здається, він зрозумів. І не став переслідувати.

Слава Богу.

Серце все ще калатало, але розум залишався холодним. Треба вшиватися звідси. Бажано так, щоб більше ніхто її не помітив.

Попереду був темний шлях, але саме темрява тепер ставала союзницею.

Реальність дробилася.

Тьма.

Світло.

Холод статуй.

Тиша.

Далекі відлуння величезного простору, схованого пітьмою.

Так мало раціонального.

І так нескінченно багато ірраціонального.

Ідеальні умови для страху.

Саме страх змушував Інну бути обережною. До болю прислухатися. Вдивлятися. Аби тільки ні з ким не зіткнутися. І знайти вихід. Якомога швидше.

Крок за кроком — через темряву до острівців світла. Від пристрасті у мармурі до сексуального екстазу в сталі. Відполірований до дзеркального блиску метал.

У ньому — її відображення.

Спотворене обличчя. Розмазані губи. Очі широко відкриті. Страх, змішаний із настороженістю.

Незвичне обличчя.

Картина сюрреаліста.

Інна провела пальцем по змазаній лінії губ. Помада. Це можна виправити.

У клатчі, який Олена дала разом із сукнею, на такий випадок були вологі серветки. Ось вони.

Тюбик з помадою довелося пошукати. Інна дістала смартфон і поклала його в металеву виїмку статуї — якраз поміж тілами сталевих коханців. Знайшла помаду.

Темно-червона. Без вульгарної яскравості. Шкода, що її майже не лишилося. Треба буде підібрати схожу.

Інна до кінця викрутила стік і акуратно підфарбувала губи. Плавний рух помади у футлярі — туди й назад — неприємно нагадав про секс.