Я хотів тримати її за руку, відчувати її тепло, відчувати тепло світу, що зібралося в її тендітному тілі.
В сусідній кімнаті набридливо вискакували голограми сповіщення, дратуючи навіть кота. Вони були не поодинокими – вони масово надходили в кожний дім, де хтось мешкав.
Вкотре ми уже на порозі ядерної війни? Втретє? Ні, вп'яте? Ми уже всі давно збилися з підрахунку.
Нікого навіть не дивує, що бомбосховищ більше, ніж дитячих майданчиків.
Марта підбігла до мене і схопилась за рукав мого бомбера.
– Ти обіцяв, що покажеш мені їх – дерева, – вона подивилася своїми пісочно-жовтими очима ледь мені не в душу.
Я злегка провів рукою по її білому, як той міфічний книжковий сніг, волоссю і виглянув у вікно.
Вся небесна заграва буяла пекельними кольорами, а десь за обрієм спалахували язики червоно-буравого полум'я.
– Може, не варто сьогодні? – Я подивився на неї, прокручуючи в голові повідомлення із Палати Влади, що небезпека вже під дверима.
– Я хоч менша, та вже не вірю у ці казки.
Я ніколи не міг встояти перед її проханнями, будь-яка її забаганка – це моє істинне бажання. Обробивши усе тіло рідиною від сонячних опіків та радіації, ми вийшли в дорогу.
Шматки асфальту розбитими хмаринами лежали навколо, здається, що земля і небо помінялися місцями. Я тримав Марту біля себе і відводив її подалі від гнилих решток органіки – залишків трупів дрібних гризунів, а подекуди дрібних людей. Ми йшли уперед, намагаючись не вдивлятися в навколишні руїни і похилені будинки, викинуті навколо бункерів пакети, швидше всього, із "зайвими".
Ми йшли далі, в пошуках живої оази на цій роз'їдженній пеклом і людьми планеті. Вони воюють, усе воюють, уже немає ким, чим, немає за кого, за що, а вони все ще воюють, руйнуючи, гасячи останні вогники життя у цьому Богом забутому світі.
Ми йшли лише двоє серед усього хаосу Всесвіту, вільні і щасливі. Ще трохи, і куточок раю відкриється перед юними очима гірчичного кольору.
Марта йшла поряд, під моєю рукою, наче під оберегом, і наспівувала якусь давно втрачену мелодію, яка запалювала такі до болю оголені фібри душі.
Зелені плями хаотично почали вкраплюватися серед палаючих ландшафтів, і я фактично відчував, як всередині Марти все горіло цікавістю та азартом.
Вона, як ластівка, як голубка, випорхнула уперед і відпустила мою руку. Вона безтурботно бігла і заливисто сміялась, перериваючи свою мелодичну пісню. Вона – моя весна, мій Всесвіт. Її білосніжне волосся вихром кружляло в повітрі, вона була жива, як ніколи до цього, і чому вона відпустила мою руку? Я хотів відчувати її тепло, хоч воно було лише фантомним маревом, але воно зігрівало мене зсередини. Візьми, зіжми мою долоню знову, зіжми її, як ніколи.
···
Повітря навколо розрізав звук грому, без блискавки, лише з гострим металевим відблиском.
Секунда... Я знову протягнув руку до Марти, до її іскристих локонів.
За мить вогняний гриб розірвався мільйонами спор, розвіяв кожного на мільярди атомів. І пісня замовкла.
Темнота... Здається, я зникаю.
Моя рука все ще протягнуто висіла в повітрі: візьми, зіжми мою долоню знову, зіжми її, як ніколи.
#11158 в Любовні романи
#2763 в Короткий любовний роман
#2053 в Фантастика
#317 в Постапокаліпсис
Відредаговано: 19.08.2019