Глава 12. Ціна спокути

Сині та червоні вогні за вікнами бару «Забій» ошатно оберталися, перетворюючи сніг на криваве місиво. Грант не надіслав переговорників. Він надіслав «ліквідаторів» — тих самих хлопців зі спецвідділу, якими ще вчора командував Рік. Тепер вони були по інший бік прицілу.

— Максе, — Рік пригнувся за масивною дубовою стійкою, кинувши мені запасний «Глок», який ховав у кобурі на кісточці. — Сара жива.

Я завмер, перевіряючи магазин. Серце пропустило удар. — Ти ж сказав…

— Я сказав те, що мусив сказати, аби ти не вагався, — Рік коротко зиркнув на двері. — Грант віддав наказ відключити її сьогодні о шостій ранку. Але мої хлопці, ті, хто ще пам’ятає, що таке присяга, встигли її вивезти. Вона в приватній клініці під іншим ім’ям. Стан важкий, обличчя… лікарям доведеться збирати його по шматочках місяцями, якщо не роками. Але вона дихає, Максе. І вона заговорить, якщо ми винесемо цю кляту флешку звідси.

Скло бару розлетілося на пил. Перша черга з пістолета-кулемета «MP5» посікла полиці з алкоголем, і по стіні потекла суміш із віскі та битого скла.

— Час нагадати їм про особливий відділ! — крикнув я, ідучи перекатом за перекинутий стіл.

Ми працювали так, наче не було цих восьми місяців ненависті та в'язничних нар. Рік прикривав лівий фланг, видаючи короткі, скупі «двійки», від яких спецпризначенці у дверному отворі падали як підкошені. Я бив справа, використовуючи кожен сантиметр простору. Ми були як два леза одних ножиць, що розрізають темряву бару.

— Тікаємо через чорний хід, до шахт! — крикнув Рік, змінюючи магазин.

Ми вискочили в крижану ніч Олд-Ріджа. Сніг сліпив очі, а звук пострілів у замкнутому просторі промзони двоївся і троївся, створюючи ілюзію цілої армії. Ми бігли до старих териконів, де іржаві конструкції шахти «Північна» височіли над нами, як скелети древніх чудовиськ.

Куля чиркнула Ріка по плечу, змусивши його спіткнутися, але він лише зціпив зуби. Ми забилися в бетонний ангар, де колись стояли компресори. Попереду, у світлі прожекторів, я побачив його.

Едвард Грант. Він стояв біля свого чорного лімузина, оточений кільцем охоронців. У його руках був мегафон, але він не кричав. Його голос, посилений динаміками, розносився над шахтою як вирок божества.

— Максе! Ріку! Ви вже мертві, просто ще ходите! Віддайте запис, і я обіцяю — Сара Ковальська доживе до ранку. Інакше її палата стане її могилою прямо зараз!

Рік подивився на мене. По його обличчю текла кров із розсіченого чола, змішуючись із брудом та талим снігом. Він простягнув мені флешку — ту саму «страховку», обмотану ізоляційною стрічкою.

— Біжи до дороги, Максе. Моя машина у лісосмузі, ключ у козирку. Я їх затримаю.

— Ми не залишимо тебе тут, Ріку! — я схопив його за лацкан куртки. — Ти мені винен вісім місяців життя, не смій здихати зараз!

— Саме тому я і залишаюся, — Рік м’яко відштовхнув мою руку. — Я не можу повернути тобі ті місяці, Максе. Але я можу дати тобі майбутнє. І їй. Подбай про Сару. Вона — єдина, хто постраждав більше за нас.

Він підвівся на повний зріст, виходячи під світло прожекторів із двома пістолетами в руках. Це було божевілля. Це був самогубний жест «термінатора», який вирішив знищити свою програму.

— Гей, Гранте! — прорів Рік, і його голос перекрив шум вітру. — Подивися, що буває, коли напарники знову разом!

Він відкрив вогонь, відволікаючи всю увагу на себе. Я бачив, як спецпризначенці почали обходити його з флангів, як Грант пірнув у машину. Я стиснув флешку в кулаці так, що краї впилися в долоню. У мене було рівно десять секунд, поки Рік створював це вогняне пекло.Я рвонув у темряву, за терикони, не озираючись. За моєю спиною гуркотіли постріли, крики та вибухи бензобаків. Я біг, відчуваючи, як легені розриваються від холодного повітря, а перед очима стояло обличчя Сари — бледне, побите, але живе.

Я дістався лісу. За спиною все стихло. Тільки один самотній постріл пролунав у порожнечі Олд-Ріджа, ознаменувавши кінець великого полювання і кінець Ріка Міллера.

Я завів машину. Флешка лежала на пасажирському сидінні. Сині та червоні вогні у дзеркалі заднього виду тепер здавалися мені не ознакою влади, а сигналом біди для тих, хто думав, що вони вище закону.