Глава 11. Останнє полювання

Олд-Рідж зустрів мене крижаним дощем, який миттєво перетворював вугільний пил на слизьку чорну твань. Місто здавалося вимерлим, якщо не рахувати рідкісних вогнів у вікнах будинків, схожих на тьмяні очі глибоководних риб. Я припаркував свій розбитий «Форд» за кілометр від центру, накривши його брезентом, і пішов пішки. У кишені плаща замість значка тепер лежав важкий армійський ніж і старий розвідний ключ — зброя зневіреної людини.

Я знав, де шукати Ріка. У цьому місті було лише одне місце, де «свої» пили в тиші, не побоюючись зайвих вух. Бар «Забій» — присадкувата будівля з червоної цегли, що притулилася біля самої кромки покинутої шахти.

Коли я штовхнув важкі дубові двері, дзвіночок над входом брякнув, як похоронний дзвін. Усередині було накурено, пахло дешевим бурбоном і потом. Рік сидів у найдальшому кутку, спиною до стіни, обличчям до виходу — стара звичка, яку не витравити жодними грошима. Перед ним стояла склянка з віскі та незаймана тарілка з арахісом.

Я пройшов через зал, ловлячи на собі насторожені погляди місцевих. Смерть у моїй робі була видна за версту. Я сів навпроти нього, не питаючи дозволу.

— Ти спізнився на вісім місяців, Максе, — промовив Рік, не піднімаючи очей. Його голос звучав так, ніби він проковтнув жменю гравію.

— Я застряг у заторі на виїзді з «Блекгейта», — відповів я, дивлячись на його профіль, який у тьмяному світлі бару знову нагадував мені того самого вампіра з дешевих фільмів. — Подивися на мене, Ріку.

Він повільно підняв погляд. У його очах не було ні тіні страху, тільки нескінченна втома, що випалювала нутро. — Сару добили сьогодні вранці, Максе. Відключили від апаратів. Грант вирішив, що вона — занадто дорогий свідок, навіть у комі.

— І ти дозволив цьому статися.

Рік усміхнувся — цей звук був схожий на хрускіт кісток. — Я зробив свій вибір давно. Коли вони привели мою доньку в той самий пакгауз і показали, як легко куля проходить крізь дитячу плоть. У мене не було твого благородства, Максе. У мене була тільки сім'я.

— У тебе її більше немає, — відрізав я. — Грант не залишає свідків. Твоя донька в безпеці лише доки ти йому потрібен. Як думаєш, скільки тобі залишилося після того, як він стане губернатором?

Рік завмер. Його пальці, що стискали склянку, побіліли. Я бачив, як у його голові зі скрипом загортаються шестерні, руйнуючи залишки лояльності системі, яка його зжерла. — У мене є страховка, — раптом прошепотів він, нахиляючись до мене так близько, що я відчув запах перегару та збройового мастила. — Всі ці роки я записував. Не тільки ту ніч у мотелі. Кожну угоду Гранта. Кожне відвантаження зброї на «Північній». Імена, рахунки, номери вантажівок.

Він поліз у внутрішню кишеню куртки і виудив пом’яту флешку, обмотану чорною ізоляційною стрічкою. — Тут усе. Аудіофайли, скани документів. Там є голос Гранта, який віддає наказ «зачистити» Сару. Це квиток до пекла для всієї прокуратури штату.

Я простягнув руку, але Рік не поспішав віддавати її. — Є одне «але», Максе. Грант знає, що я тут. І він знає, що ти прийдеш. Якщо ми вийдемо через ці двері разом, живим не піде ніхто.

У цей момент на вулиці заверещали гальма. Сині та червоні відблиски поліцейських мигалок ударили у вікна бару, розрізаючи напівморок «Забою». Грант не став чекати. Він вирішив закінчити цю історію тут, серед шахтарських нетрів.

— Твій вибір, Ріку, — сказав я, підводячись і відчуваючи, як у тілі прокидається стара, зла енергія особливого відділу. — Здохнути як зрадник у цьому кублі чи вийти і нагадати їм, чому нас колись називали найкращими напарниками.

Рік допив віскі одним ковтком і теж встав. Він вихопив свій «Зіг-Зауер» і звичним рухом дослав патрон у патронник. На його обличчі вперше за роки з'явилася тінь тієї самої хижої усмішки «термінатора».

— Знаєш, Максе... — він простягнув мені флешку. — Кава в «Блекгейті» справді була паскудна. Ходімо, пригостимо цих хлопців свинцем на десерт.