Глава 10. Дно

Орендована кімната в передмісті, у районі, який навіть місцеві таксисти намагалися проїжджати без зупинок, коштувала копійки. Стіни були обклеєні шпалерами, що колись мали малюнок, але тепер нагадували шкіру хворого на псоріаз. Із меблів — продавлений матрац із підозрілими плямами та кульгавий стіл, на якому я розклав свої єдині цінності: кілька пожовклих вирізок із газет, блокнот і стару карту штату.

Тут не було неонових відблисків. Тільки тьмяна лампочка під стелею, що мигтіла в такт моїм думкам.

Я швидко зрозумів, що «виправдання» було лише зміною режиму утримання. Стіни в'язниці змінилися невидимим повідцем. Щоразу, коли я виходив за поріг, за рогом заводився мотор старої «Тويоти» або непоказного «Форда». Вони навіть не надто ховалися. Грант хотів, щоб я відчував їхнє дихання на своїй потилиці. Це була психологічна облога: вони чекали, коли я зірвуся, зроблю дурницю або просто пущу кулю в скроню від безвиході.

Удень я перебивався випадковими заробітками — розвантажував фури на складах, де нікого не цікавило моє минуле. А ночами я ставав тінню.

Я почав відновлювати маршрути тих самих ящиків з Олд-Ріджа. Якщо зброя все ще тече через місто, значить, канали залишилися колишніми. Грант не став би змінювати схему, яка працює як швейцарський годинник.

Моєю першою ціллю став «стукач» Фредді. Той самий, який втягнув мене в це лайно. Я знайшов його в кублі на околиці, де повітря було просякнуте запахом дешевої синтетики та розкладу. Фредді змінився — він постарів на десять років і втратив пару пальців на лівій руці.

Коли я притиснув його до стіни у смердючому туалеті, він навіть не намагався чинити опір. — Максе... — прохрипів він, дивлячись на мене очима побитого собаки. — Я думав, ти згниєш у «Блекгейті». — Як бачиш, я погано перетравлююся, Фредді. Розповідай. Хто заправляє поставками в Олд-Ріджі тепер, коли Сара в комі? — Усе ті ж самі, Максе. Нічого не змінилося. Тільки ставки зросли. Грант тепер мітить у губернатори, йому потрібні гроші на кампанію. Зброя йде через шахту «Північна», але тепер її супроводжують хлопці зі спецвідділу поліції. Ті самі, якими командує Рік.

Я вийшов із кубла, відчуваючи, як лють закипає в грудях. Рік Міллер. Мій напарник тепер був офіційно «силовою підтримкою» контрабандистів.

Я йшов темною вулицею, навмисно обираючи неосвітлені ділянки. Я відчував їх. Двоє. Піші. Йшли метрів за двадцять позаду. Тихі кроки, майже синхронні. Вони вели мене до моєї конури.

Замість того щоб повернути до будинку, я різко пірнув у вузький провулок між цегляними складами. Я завмер за сміттєвим контейнером, вийнявши з-за пояса важкий розвідний ключ — мого «Глока» у мене більше не було, а закон забороняв мені володіти навіть складаним ножем.

Тіні з'явилися в отворі. Вони завмерли, оцінюючи обстановку. — Втратили його? — тихий шепіт. Голос був мені незнайомий, але інтонація... так говорять тільки копи.

Я не став нападати. Не зараз. Мені потрібно було, щоб вони передали Гранту: Макс Варді не просто гуляє вулицями. Макс Варді почав копати. І цього разу я не буду грати за правилами.

Я повернувся до своєї кімнати пізно вночі. На матраці лежала записка, підсунута під двері: «Сарі стало гірше. У тебе мало часу».

Я сів на підлогу, притулившись спиною до холодної стіни. Дно було досягнуто. Нижче падати було нікуди. Але саме від дна найзручніше відштовхуватися для вирішального кидка.

Я подивився на карту штату. Олд-Рідж кликав мене назад. Там усе почалося, там усе мало й закінчитися.