Глава 8. Руїни життя

В'язниця «Блекгейт» зустріла мене запахом хлорки, екскрементів і задавненого страху. Тут не було синіх і червоних неонових відблисків — тільки мертвотно-біле світло люмінесцентних ламп, які гули так, ніби намагалися висвердлити мені мозок. Коли важкі сталеві двері захлопнулися за моєю спиною, я зрозумів: Макс Варді, детектив поліції, перестав існувати. Тепер я був просто номером 84-Alpha, шматком м'яса в помаранчевій робі.

Грант і компанія подбали про те, щоб мої «особливі умови» почалися з першої ж хвилини. — Дивіться-но, хто до нас завітав, — прошепотів наглядач на прізвище Годж, затягуючи наручники на моїх зап'ястях так сильно, що шкіра почала синіти. — Той самий «герой», який пачками запроторював наших друзів. Тут тобі не Квантіко, Варді. Тут ти — здобич.

Мене не кинули в загальну камеру. Мене кинули в «Блок С», де тримали тих, кого я особисто відправив за ґрати за останні п'ять років. Це не було помилкою розподілу. Це був смертний вирок, розтягнутий у часі.

Перша зустріч сталася в душовій. Старий трюк, банальний, як дешевий детектив, але від того не менш ефективний. Троє. У центрі — «М'ясник» Біллі, якому я зламав щелепу під час затримання три роки тому. Він усміхнувся, і я побачив щербину на місці вибитих зубів. — Чув, ти тепер любитель молоденьких дівчаток, Максе? — Біллі перекидав із руки в руку заточку, зроблену зі шматка арматури. — У в'язниці таких, як ти, не люблять. Навіть копи. Особливо копи.

Я притиснувся спиною до холодної кахельної стіни. Вода хлистала з кранів, заповнюючи приміщення парою. У голові майнув образ Ріка, що сидить у машині. Якби він був тут, ми б розкидали їх за десять секунд. Але Ріка не було. Рік був тим, хто видав їм запрошення на мою страту.

Битва була короткою і брудною. Я не намагався їх заарештувати — я намагався вижити. Старі інстинкти особливого відділу спрацювали швидше, ніж я встиг подумати. Удар ліктем у кадик першому, перехоплення руки Біллі, хрускіт кісток. Але їх було більше, а я був виснажений судом і зрадою. Коли Годж та інші наглядачі зайшли «навести лад», вони зачекали рівно стільки, щоб я перерахував ребрами всі кути душової. Мене волокли по бетонній підлозі, і я бачив, як мої криваві сліди змішуються з мильною піною.

Місяць по тому, коли синці почали жовтіти, а я навчився спати з розплющеними очима, мені принесли пошту. Це був єдиний лист за весь час. Жодних імен. Жодних зворотних адрес. Усередині лежав вирізаний із газети заголовок: «Едвард Грант висунутий на посаду окружного прокурора. Сара Ковальська отримала грант на навчання від його фонду». І коротка приписка від руки, почерком, який я впізнав би з мільйона: «Вибач, Максе. Нічого особистого. Просто бізнес. Живи довго. Це найсуворіше покарання». Це був Рік. Його прощальний дарунок.

Тієї ночі я не відчував болю. Я лежав на жорстких нарах і дивився в стелю. Грант будував кар'єру на моїх кістках. Сара Ковальська купувала собі нове життя на моїх сльозах. А Рік... Рік просто продовжував бути «найкращим напарником», підчищаючи хвости.

Вони думали, що зламали мене, зачинивши серед звірів. Але вони помилилися. Звірі навчили мене того, що закон — це фікція, а справедливість — це те, що ти береш сам, голими руками. Я почав тренуватися. Щодня. Щохвилини. Поки інші курили або грали в карти, я перетворював своє тіло на зброю, яка одного разу вистрілить у саме серце Олд-Ріджа. У мене відібрали дружину, дітей, ім'я та честь. Але вони залишили мені пам'ять. І ця пам'ять горіла в мені палкіше, ніж неонові вогні того проклятого міста.