Глава 6. Смерть репутації

Поїздка назад у місто в «клітці» патрульної машини була довгою. Наручники впилися в шкіру так, що кисті заніміли, перетворившись на два шматки льоду, але цей фізичний біль був лише фоновим шумом порівняно з тим, що коїлося в голові. Рік сидів попереду. Він не обертався. Я бачив у дзеркалі заднього виду тільки його потилицю — непорушну, як гранітна плита.

— Скільки, Ріку? — прохрипів я, коли ми в’їхали в межі міста. — Скільки коштує братерство в наші дні?

Він не відповів. Навіть не поворухнувся. Він просто дивився вперед, на дорогу, залиту фальшивим світлом вуличних ліхтарів.

У центральному управлінні на мене чекав «комітет із зустрічі». Зазвичай у цей час тут тихо, але сьогодні в холі зібралися всі: від чергових сержантів до хлопців із відділу вбивств, з якими я ще тиждень тому пив пиво після зміни.

Коли мене вели через залу, тиша стала відчутною на дотик. Це була не та тиша, що в лісі, а важкий, липкий сморід презирства. Хтось демонстративно плюнув на підлогу. Старий Джек, який вічно просив у мене п’ятірку на обід, відвів погляд, вивчаючи тріщину на стелі. Для них я більше не був Максом, який пройшов «гарячі точки». Я був копом, який заліз під спідницю дівчині з шахтарського гетто.

— Зніміть із нього це, — кинув Рік конвойним, коли ми підійшли до дверей допитної. — Я сам.

Він грубо штовхнув мене в плече, змушуючи сісти на жорсткий стілець у центрі кімнати. Єдина лампа під стелею розгойдувалася, відкидаючи на стіни божевільні тіні.

Двері відчинилися, і зайшов не капітан Барнс. Зайшов Едвард Грант. Помічник прокурора виглядав бездоганно: свіжа сорочка, шовкова краватка і погляд, сповнений удаваного співчуття.

— Максе, Максе... — він поклав на стіл папку, ту саму, яку я бачив у своїх кошмарах. — Ти ж розумієш, у якому лайні ти опинився? Ми знайшли твої біологічні сліди на одязі дівчини. Синці на її зап’ястях ідеально збігаються з твоїм хватом. І, вишенька на торті — Рік зафіксував твій «подвиг» на відео.

— Ти ж знаєш, що це вистава, Гранте, — я підняв голову, дивлячись йому прямо в очі. — Ти купив її. Ти купив Ріка. Але ти не зможеш купити правду про ті ящики в Олд-Ріджі.

Грант засміявся — тихо і сухо.

— Яку правду, детективе? Отямся. Завтра всі газети вийдуть із твоїм фото на першій шпальті. «Герой особливого відділу виявився серійним хижаком». Ніхто не слухатиме казки ґвалтівника про контрабандну зброю. Ти — сміття. А сміття змивають в унітаз.

Найстрашніший удар чекав на мене за годину. Грант вийшов, залишивши мене наодинці з моїми думками та холодною кавою. Двері знову прочинилися, і до кімнати зайшов адвокат моєї дружини. Не вона сама — вона не прийшла.

Він мовчки поклав переді мною аркуш паперу. Заява про розлучення. І ще один документ — судова заборона на наближення до дітей.

— Джина просила переказати, що їй не потрібні пояснення, — голос адвоката був позбавлений емоцій. — Вона бачила репортаж. Сара Ковальська дала інтерв’ю у прямому ефірі просто з лікарні. Твоя дружина... вона більше не хоче носити твоє прізвище, Максе. І вона зробить усе, щоб твої сини його теж забули.

У цей момент щось усередині мене остаточно обірвалося. Та нитка, що зв’язувала мене з реальністю, з честю, із самим життям. Сині та червоні відблиски неону за вікном допитної здавалися тепер передсмертними вогнями.

Я залишився один у бетонній коробці. Без значка, без друга, без сім’ї. Єдине, що в мене залишилося — це ненависть. Холодна, як сталь саперної лопатки Ріка, і така ж гостра.

Вони думали, що розчавили мене. Вони думали, що я просто здамся і згнию в камері. Але вони забули одну річ: коли людині нема чого втрачати, вона стає найнебезпечнішою істотою на планеті.