Глава 3. Золотий запас «Чорного ринку»

Ранок у поліцейському управлінні зазвичай пахнув однаково: пересмаженою кавою, хлоркою, якою прибиральники намагалися вивести запах учорашнього перегару з камер, та задавненим адреналіном. Але сьогодні повітря здавалося іншим. Важким. Наелектризованим, як перед ударом блискавки.

Я увійшов у дільницю, стискаючи в кишені плаща дорогоцінну SD-карту з кадрами нічної угоди. Це був мій козир, мій «квиток в один кінець» для Гранта та його поплічників. Рік ішов на пів кроку позаду. Він так само мовчав, але його мовчання більше не відчувалося як звичний спокій напарника. Тепер це була тиша глушника перед пострілом.

— Максе, зайди до мене. З Ріком, — голос капітана Барнса пролунав із глибини коридору перш ніж я встиг дійти до свого столу.

Барнс не дивився нам в очі. Він стояв біля вікна, вивчаючи сіру панораму міста, немов там, серед смогу й бетонних коробок, шукав виправдання тому, що збирався сказати. На його столі лежала папка — тонка, але я шкірою відчував, що в ній запечатана моя доля.

— Наведення на пакгауз, — почав я, намагаючись, щоб голос звучав ділово. — Угода підтвердилася. У нас є докази участі офісу окружного прокурора. Там був Грант. Особисто.

Я виклав карту на стіл, очікуючи чого завгодно: шоку, люті, наказу про затримання. Але Барнс навіть не повернувся.

— Який Грант, Максе? — тихо запитав він. — Про що ти взагалі говориш?

Я завмер. — Капітане, я щойно сказав. Пакгауз №14. Контрабандне армійське залізо. Я зняв усе на цифру.

Барнс нарешті повернувся. Його обличчя виглядало так, ніби він не спав тиждень. Він повільно відкрив ту саму папку на столі. Там не було рапорту. Там лежали роздруківки моїх банківських рахунків.

— О третій годині ночі, — Барнс ткнув пальцем у папір, — на твій рахунок в офшорі надійшло п'ятдесят тисяч доларів. А рапорт про нічне чергування... Рік сказав, що ви нічого не знайшли. Порожнє місце. Звичайна хибна наводка.

Світ навколо мене хитнувся. Я повільно перевів погляд на Ріка. Мій напарник, мій брат по зброї, людина, з якою я ділив останній ковток води в пустелі, дивився в стіну над головою капітана. Його обличчя було непроникним, як маска Термінатора.

— Ріку? — покликав я. — Про що він говорить? Ти ж бачив його! Ти бачив Гранта!

— Там нікого не було, Максе, — голос Ріка був рівним, позбавленим будь-яких емоцій. — Ти перевтомився. Тобі привиділося. Ти пішов за кавою, а коли повернувся, почав марити якимись лімузинами. Я подумав, це просто стрес. Але рахунки... рахунки говорять про інше.

У цю мить я зрозумів: капкан не просто зачинився — він був сконструйований спеціально під мій розмір. Карта в кишені миттєво стала важкою, як свинець. Якщо я витягну її зараз, вона виявиться порожньою. Або на ній будуть кадри, які остаточно мене поховають.

— Варді, ти відсторонений. Здай значок і ствол. Поки ми проводимо внутрішнє розслідування за фактом корупції, — Барнс говорив це механічно, немов заучений текст. — І не смій наближатися до матеріалів справи.

— Якої справи, кеп? — отруйно запитав я, відчуваючи, як усередині закипає холодна лють. — Ви ж щойно сказали, що справи немає. Що мені все привиділося.

— Саме так, — Барнс подивився мені в очі, і в його погляді на секунду промайнула жалість. — Справи немає. Але є ти. І ти став дуже незручним людям, які не люблять, коли на їхній «золотий запас» падає світло неонових вивісок.

Я поклав значок на стіл. Метал ударився об дерево з глухим, остаточним звуком. Рік так і не подивився на мене, коли я виходив із кабінету. Він уже не був моїм напарником. Він був частиною системи, яка вирішила мене перетравити.