Епілог 2

ОРЕСТ. 

– Ну, що подружжя Ланевичів, можна вас привітати? – питає Арсен у нас з Мартою. Коли ми виходимо з РАЦСу.

 – Так, звісно. Нарешті я це зробив. Приручив цю пташку, – жартую Орест й підморгую Марті. 

– Це ще хто кого приручив. По моєму ти став справжнім підкаблучником, брате, – заявляє Арсен.

– Нічого. Тебе теж таке очікує. Тільки закохайся по справжньому, – попереджаю. 

– О, мені одного разу вистачило. Я для себе вирішив, що не хочу більше страждати від цього почуття. Арсен на хвилинку стає сумним. Куточки його губ опускаються вниз. 

– Арсене, не кажи, так. Буквально кілька місяців тому я теж так думала, але запевняю тебе. Кохання це прекрасне почуття, – промовляє Марта. 

   Дивлюся на неї й відчуваю, що саме зараз я нарешті відчуваю те що я вдома. Довгі роки у моїй душі не було спокою. Я шукав його. Боровся в темряві сам з собою. Але зараз зрозумів, що не має нічого важливішого ніж любов. Яка  поглинає, все пробачає та терпить. Саме з Мартою я пізнав таку любов. Чого і брату своєму теж бажаю. 

– Ну, що ходімо, відсвяткуємо. Бо ми вже доволі довго стоїмо на холоді, – пропонує Арсен й потирає долоні. 

– Так й справді. Чого ми тут стоїмо? Ходімо, – беру Марту під руку й ми разом йдемо до авто. 

Вирішуємо поїхати до одного з моїх ресторанів. Який розташований в передмісті. Погода на диво хороша. На небі ні однієї хмарки. Коли приїжджаємо до ресторану там на мене вже чекає мій друг Рустам з дружиною. Вони теж вирішили мене привітати. 

– Привіт, друже. Давно не бачилися, – Рустам хлопає мене по плечу. 

– Привіт. Вибач, що забув про тебе. Останнім часом я поводився не найкращим чином, – відповідаю.

– Буває. Головне вчасно це зрозуміти, – зауважує Рустам. Ми всі йдемо до столу. І сідаємо за нього. Нам приносять шампанського й ми починаємо святкувати. 

– За нову сім'ю, – підіймає тост Рустам. Ми всі теж підіймаємо келихи й п'ємо до дна. 

Починаються розмови та сміх. Сиджу й спостерігаю за присутніми. Всі веселі та щасливі. По моєму кращого весілля не треба. Звісно ми з Мартою домовилися, що виїзна церемонія все одно відбудеться. Тільки пізніше. Де буде присутньо багато гостей. Марта повинна мати весілля мрії, бо вона на це заслуговує. І я їй це дам. За будь-яку ціну. Дивлюся на кохану жінку й відчуваю тепло на серці. Моя мрія здійснилася. Нарешті я отримав сім'ю. Справжню. Бо саме Марта і є моя сім'я. Нарешті й в моїй темній душі поселилося світло. 

Після святкової вечері ми з Мартою їдемо додому. Тепер я знаю що таке рідний дім. 

– Оресте, а ти не шкодуєш про те що так швидко одружився, 

– Марта водить своїм пальчиком по моєму оголеному торсу. 

– Ні. Чому ти питаєш? Я тебе чимось образив? 

– Та ні. Але все вийшло так швидко. Навіть якось не звично. 

– А я думаю все дуже правильно. Ми ж збираємося стати названими батьками. Тому наше весілля це свого роду шляхетна справа, – цілую Марту в вушко. У відповідь її тіло здригається від збудження. 

– Вже не дочекаюся коли ми заберемо малюка. До речі як ми його назвемо? – цікавиться Марта. 

– Давай про це подумаємо пізніше. Зараз я хотів би попрацювати над тим, щоб у нас була велика родина, – повертаюся до Марти й ніжно торкаюся її стегна.

– На що ти натякаєш? 

– Ну нашому сину потрібна ще сестричка? Адже так? – Оресте. Не зарано? 

– Ні, ніколи не буває зарано. Треба жити тут і зараз, – починаю роздягати дружину. 

– Згідна. Тоді завтра ти поїдеш зі мною у лікарню й познайомишся з малюком, – Марта уважно дивиться на мене й чекає моєї відповіді. 

– Домовились. Але до завтра в нас ще багато часу. Та й взагалі попереду в нас ще дуже багато часу тривалістю в життя.

 ■■■■

ОТ І ВСЕ ШАНОВНІ ЧИТАЧІ. НАРЕШТІ НАСТАВ ФІНАЛ ЦІЄЇ ІСТОРІЇ. НЕ ПРОШАЮСЯ З ВАМИ, БО ЗОВСІМ СКОРО МИ ЗУСТРІЧАЄМОСЯ ЗНОВУ. У НОВІЙ ІСТОРІЇ КОХАННЯ.

ЩИРО ВСІМ ВДЯЧНА ЗА ПІДТРИМКУ.

СЛАВА УКРАЇНІ!