Епілог 1.2

   Роздивляюся неймовірної краси обручку на моєму пальці. Орест вдоволено посміхається поряд зі мною. 

– Люба, ти ще довго будеш свердлити очима цю обручку? – питає й цілує мене в лоба. 

– Вона прекрасна. Оресте, я така рада. Я вже подзвонила Ніці й ще одній своїй подрузі. Хочу, щоб вони були подружками нареченої. А коли я ітиму до тебе, то позаду мене будуть маленькі дівчатка й хлопчики кидати пелюстки троянд. Про таке весілля я мріяла з дитинства, – ділюся своїми думками з коханим. 

– Буде все як ти забажаєш, Марто. Я все для цього зроблю, – каже Орест й цілує моє зап'ястя. 

– То коли ми зможемо одружитися. Бо я навіть не уявляю як проживу ці дні не твоєю дружиною. 

– Як тільки мене випишуть з лікарні ми зможемо це зробити. Повір я вже теж цього не дочекаюся. Я дивлюся на Ореста й згадую все те що нам довелося разом пережити. Аж не віриться, що все нарешті закінчилося. Й нас чекає весілля. 

Раптом мій мобільний починає сильно вібрувати. Я підіймаю слухавку. Через хвилину я дізнаюся від Агати, що Ярина народила здорового хлопчика. Але сама вона не вижила. Померла у пологах. Ця новина приводить мене у шок і смартфон падає в мене з рук. 

– Марто, що сталося. Ти раптом зблідла? – перелякано питає Орест. 

– Ярина....Вона померла..., – шепочу тремтячими губами. 

– Як? Коли? – дивується Орест. 

– Сьогодні вранці. Коли народжувала мого племінника. Оресте, що тепер буде з хлопчиком? Його не можна віддавати в дитячий будинок. 

– Все буде добре. Ми не дозволимо цього. Не хвилюйся, Марто, – заспокоює мене Орест.

Я продовжую плакати. Згадую про Рената та батька. Що буде з ними? Батько останнім часом взагалі ослаб. Після арешту Рената його паралізувало. Й на щастя вірна Агата залишилася з ним поруч. А тепер ще й смерть Ярини...

– Є тільки єдиний вихід. Ми маємо всиновити дитину Ярини. Тільки так, – відповідає Орест й повертає мене до реальності.

– О, Оресте, невже ти готовий піти на це? – питаю. 

– Звісно. Він же твій племінник. Ми не можемо залишити його у біді. 

– Дякую Оресте. Отже, я сьогодні ж поїду до пологового й поговорю з лікарями. 

– Їдь. І нічого не хвилюйся. Все буде добре. У пологовому я дізнаюся, що хлопчик народився трохи недоношеним. Тому його поставили до інкубатора. Мені навіть дозволили на нього подивитися. Він виявився так схожим на Рената. Я повинна його забрати й виховати гідною людиною. Не такою як його батько. Тому дізнавшись усі нюанси я вирішую збирати документи на всиновлення. Але для цього повинна бути виконана головна умова. Я маю бути заміжня. Бо дитина має рости в повній сім'ї. І затягувати з цим не можна. 

Своїми переживаннями ділюся з Орестом. Він мене уважно вислуховує, а потім пропонує найсприятливіший варіант. Шлюб за годину. 

– Марто, ти точно не жалкуватимеш про своє рішення? Бо ти так мріяла про пишне весілля, – цікавиться Орест. 

– Ні, звісно. Весілля я можу влаштувати коли завгодно. А хлопчика потрібно забрати якнайшвидше. Не потрібно мені нічого. Головне, щоб ти й мій племінник були поряд, – тулюся до Ореста. Він міцно мене обіймає й кладе підборіддя мені на голову. 

– Марто, я кохаю тебе. Й обіцяю, що завжди буду поряд. Доти доки смерть не розлучить нас. Бо ти найголовніше, що є в моєму житті. Моя надія, моя любов. 

– Я теж тебе кохаю, Оресте. І завжди кохатиму. Тільки ніколи не відпускай мене. Будь ласка... 

– Не відпущу. Ніколи.