Епілог 1.1.

МАРТА. 

Декілька днів потому... 

– Як ти любий? – заходжу в палату до  пораненого Ореста. Він лежить перебинтований на ліжку. Але слава Богу при тямі.

Куля зачепила його  ребра, але життєво важливі органи ні. 

– Вже краще. На мені як на собаці все швидко заживе, – жартує Орест. 

– Досі не можу оговтатися. Ти ж міг загинути. Досі все згадую наче страшний сон, – зітхаю. 

– Так, але ж хто знав, що Тамара виявиться хворою на голову. 

– Але Ренат. Він тут до чого? – не дуже розумію. 

– Слідчий сказав, що у Тамари серйозні проблеми з психікою. Вже доволі давно. Виявляється декілька років тому вона навіть була на обліку у психіатра, – Орест качає головою. 

– І ти не знав? 

– Ні, звісно. Вона це ретельно приховувала. А коли я вирішив помститися твоїй сім'ї для неї це був шанс. Втілити в життя помсту яку вона виношувала вже довгий час. 

– Все зрозуміло. Тільки не зрозуміло яким боком там опинився Ренат? 

– Коли я зрозумів, що кохаю тебе й більше не хочу грати за правилами Тамари вона зненавиділа й мене. Я їй попросту заважав. І вона вирішила мене позбавитися. 

– Руками Рената? – здогадуюся. 

– Так, тому що напряму вона б не ризикнула зі мною зіштовхнутися. От вона й зрозуміла, що єдина людина, яка готова мене вбити це Ренат. 

– Як це жахливо. Ненависть Тамари дійсно дуже велика, якщо вона на таке пішла, – я турботливо кладу руки на долоні Ореста. 

– Це хвороба, Марто. А ненависть тут ні до чого. Тамара планувала втекти й безтурботно жити за кордоном. Й так би було якби вона не зрозуміла, що ми слідкуємо за нею. Саме тоді в неї й зародився план з Ренатом, – підсумовує Орест. 

– Але як вона його вмовила? Я цього не розумію. – Повір, Тамара якщо хоче, то вміє бути переконливою, – запевняє мене Орест. 

– І що тепер буде з нею? – цікавлюся. 

– Її посадять, або визнають не осудною. Тут вже не від нас все залежить. 

– А докази? 

– Їх достатньо, можеш не хвилюватися, – каже впевнено Орест. 

– Звідки? Вона ж не залишила ніяких слідів, – дивуюся. 

– Коли ми з Арсеном приперли її до стінки вона у всьому зізналася. Й нам вдалося все записати на диктофон. Тому тепер вона вже точно нікуди не дінеться. 

– Ти мене не перестаєш дивувати Оресте Ланевич. Дуже сподіваюся, що скоро ти виздоровієш й нарешті все закінчиться. Ми будемо нарешті дихати спокійно. 

– Не так швидко. У нас з тобою залишилася одна незакінчена справа, – заявляє Орест. 

– Яка? – цікаво що на цей раз задумав Орест? 

– Відкритий тумбу біля мого ліжка, – каже Орест.

   Я відкриваю її й бачу, що там лежить невелика чорна коробочка у формі серця. Я протягую її Оресту. Він бере її до рук і відкриває. Всередині обручка неймовірної краси. З білого золота з дорогими камінцями. Відкриваю рота від подиву, а Орест всміхається. 

– Марто Веніамінівно, ти погодишся стати моєю дружиною? Коханою жінкою й подругою по життю? – Орест витягає каблучку й надягає мені на палець. Спочатку я шокована. Але не довго. 

– Так, ще раз так. Я стану твоєю дружиною, – кидаюся Оресту на шию й міцно обіймаю.

 – Обережно, кохана. Бо в мене шви, – попереджає Орест. І ми починаємо весело сміятися.