24.1

ОРЕСТ. 

– Ти впевнений, що це саме той будинок? – цікавиться Арсен. Ми сидимо у засаді біля гаражів й слідкуємо за дачним будинком. 

– Так, я найняв людей, які слідкували за нею. Весь цей час. Вона точно там у будинку, – тихо відповідаю. 

– Оресте, що ми їй скажемо? Все ж вона в будь-який момент може втекти. 

– Не хвилюйся. Не втече. Квиток на літак вона купила на сьогоднішній вечір. Отже, в нас ще є час. 

– Ясно. То коли збираєшся зайти в гості до тітки? – кривляється Арсен. 

– Прямо зараз. Тільки будь обережним, щоб нас не помітили, – серйозно кажу й озираюся по сторонах. 

Час нарешті припинити ці війни й поговорити з Тамарою відверто. Вона повинна зізнатися у своїх злочинах і самою здатися поліції. Щиросердечне зізнання пом'якшує покарання. Ми обережно переходимо вулицю і йдемо до будинку. Коли підходимо до дверей вони самі різко відчиняються й стоїть перелякана Тамара. 

– Що ви тут робите? – жінка починає відступати. – Вирішили зайти привітатися, тітонько, – кажу з притворною ніжністю. 

– Як ти мене знайшов? Тамара швидким кроком заходить назад до будинку. Ми заходимо всередину і я помічаю, що Тамара доволі дивно поводиться. Схоже вона шукає шляхи для втечі. Хоча чому вона не зробила цього раніше не знаю. – Тамаро, навіть не намагайся втекти. Бо тобі це не вдасться, – починаю погрожувати жінці. 

– Напевно я б втекла раніше, якби хотіла це зробити? Чи не так? 

– Можеш спробувати. Та тут за рогом стоїть поліцейський автомобіль. Й ці хлопці бігають дуже швидко. 

– Ти не залишив мені вибору. Чого ти хочеш? – серйозно питає Тамара. 

– Зізнайся у всьому чесно. Навіщо отруїла Марту? Й намагалася збити на авто? – дивлюся в очі колись рідної людини й розумію, що це кінець. Більше в мене немає тітки. 

– Тому, що вона мені не подобається... 

– І це дає тобі право позбавляти її життя? 

– Ні, звісно. Але якби не вона. Ти б був на моєму боці. А вона все зруйнувала. Маленька погань, – шипить Тамара з ненавистю. І саме в цей момент я відчуваю теж саме стосовно неї самої. 

– Простими словами вона тобі заважала? 

– Так, – Тамара вмить стає суворою. 

– Але ж причина не тільки в цьому? – підходжу ближче до Тамари. Й вся моя злість починає накопичуватися ще більше. 

– Хочеш знати справжню причину? 

– Посвяти мене, будь ласка, – ціджу крізь зуби. 

– А ти знаєш, що колись великий прокурор Веніамін Якимов був ніким. Звичайним бідним хлопцем, студентом юридичної академії. Але доволі здібним. Він жив в гуртожитку разом зі своєю дружиною. Теж студенткою тільки іншого виш. Вона так його кохала, що робила для нього все. Писала курсові, дипломну роботу. Прала, готувала та просто обожнювала його. Тамара починає міряти кроками маленьку кімнату. 

– До чого ти хилиш, Тамаро? – мій терпець майже на грані. Навіщо вона розповідає мені цю несамовиту історію?

– Я продовжу. Так ось він теж ставився до неї добре. Але не кохав. Тільки використовував. Бо йому було зручно поряд з нею. І коли настав час він при першій же нагоді її зрадив. Покинув з маленькою хворою дитиною на руках, – на очах Тамари з'являються сльози. 

– Яке це відношення має до твого вчинку? – починаю кричати. 

– Яке? А я скажу тобі яке. Бо Веніамін Якимов одружився з матері Марти. Через гроші та зв'язки їхньої сім'ї. Він так мріяв стати прокурором, – говорить Тамара з гіркотою у голосі. 

– А ти тут до чого? – не розумію про що говорить Тамара. 

– Бо я і є та сама дружина, яку колись покинув цей гад, – випалює Тамара.

●●●●

НУ ЩО КОТИКИ? ЩО ДУМАЄТЕ СТОСОВНО РОЗДІЛУ? ДІЛІТЬСЯ ВАШИМИ ВРАЖЕННЯМИ)